«Самими написами “Слава Україні” в ТікТок ми нічого не доб’ємось». Історія одного солдата, що захищає Харків

Як і багато хто, Роман Старченко разом із батьком пішов у військкомат ще у перші дні повномасштабного вторгнення. У Романа за плечами — звичайна строкова служба, після якої він повернувся додому, мріючи працювати інженером-механіком з дорогими авто. У батька — спеціалізація «танкіст», здобута в СРСР та майже забута за більш ніж 20 років. 

Обидва вчинили так, бо бачили людську необхідність у захисті країни та рідних. Розповідаємо, які люди захищають Харківщину сьогодні, та знайомимо з їхнім баченням війни.

Привіт! Розкажи про себе. Ми знаємо, що сьогодні ти за весь час служби вперше вийшов на відпочинок.

Я вже був минулого року у відпустці, на власному весіллі. Тоді треба було вирішити багато питань. Загалом просто так відпускати військового з позицій ніхто не буде. 

Військової спеціальності як такої у мене немає. Я — старший солдат.

Весь військовий досвід, як би це смішно зараз не прозвучало, я здобув на «срочці» [строкова служба в українській армії, яку проходять з 18 років — ред.] та у ком’ютерних іграх.

Коли прийшов у військкомат вже під час вторгнення, нам згодом вручили автомати, форму і сказали чекати наказів, куди саме направлятись. Знаю також випадки, коли люди самі купували «каліматор» [назва для прицілу — ред.], інше спорядження, та йшли на війну. Утім, я вважаю, це неправильно. 

Розкажи більше про свій бекграунд. Ти харків’янин, живеш на Північній Салтівці, був на службі до 2021 року, готувався до мирного життя, потім все змінилось… Як ця зміна відбулась для тебе? 

Під час строкової служби були справді цікаві моменти! Наприклад, я бачив пацанів з полку «Азов», вони приїжджали до нас на стрільбище у 20-му році. В нас також є спецпідрозділ «КОРД», це поліція, з ними бачився. Тобто у період «срочки» я багато кого зустрічав, спілкувався. Це цікавий досвід. 

Ти служив, бо тебе просто призвали, чи тому що хотів? 

Чесно скажу, якогось сильного бажання в мене не було. Але розумів, що нікуди не дінусь, також батько наполягав. Тож загалом, скажімо так, я був не проти — нічого поганого у цьому не вбачав. 

Звісно, згадуючи себе і свої думки до строкової служби… Можу сказати, що вони змінились, пріоритети стали кардинально іншими. 

Спочатку я був звичайний солдат, але згодом мене ставили також черговим, бо відзначили мою відповідальність. Тож я час від часу заповнював документи. А весь вільний час, що знаходив, наприклад, у кімнаті-хранилищі озброєння, намагався вивчати зброю: автомати, патрони, що як заряджається, куди ставиться. 

Їздив також на навчання. З нашої частини всіх вивозили на полігони, стрільбища. Це все Харківська область. Там я і зустрів, не побоюся цього слова, суворих мужичків з «КОРДа», по яким видно: вони знають, що роблять. Було весело. 

На підготовці перед стрільбищами нам показали, що і як робити. Я подивився… Подумав «Та! Я в дитинстві це робив». Знаєш, коли оце з палицею бігаєш, граєшся? Все просто і банально, насправді. Інакше й не буває. 

Я тоді все зробив, як показали, все відразу вийшло. Мужик до мене підходить і каже «А ти що, десь служив?». Відповідаю, ні, ніде.

В усіх ситуаціях — як на строковій, так і під час війни — служба та навички дуже сильно пов’язані зі спортом. Причому будь-яким: від тенісу до бальних танців, якими я колись займався. 

А коли ти служив у 2021 році, у вас вже були дискусії: нападе Росія чи ні? 

Під самий кінець були. Мабуть, за місяць до дембеля (він був 1 грудня). Я вже сподівався, що швидше вийду, і тут почалися такі розмови. Потім ці розмови трохи затихли. 

Служба закінчилась, я прийшов додому. Тоді ще була така голова, коли ти не до кінця розумієш, що відбувається: ні вдома, ні на вулиці, ні у супермаркеті. Перехідний стан. 

Під час строкової служби у солдата, насправді, мають бути відпустки. У нас цього не було. Тоді ще був дуже суворий карантин через COVID-19.

При цьому є строкова служба, а є контрактна. І от якраз контрактники спокійно їздили додому, пересувались вулицями. А для «срочників» це вето працювало: ми ходили частиною у масці.

Коли після 12-ти місяців я вперше приїхав додому на 10 днів, то лише десь на четвертий день акліматизувався і зрозумів, що я вдома. Але, чесно вам скажу, от я зараз сиджу і хочу якомога скоріше повернутись у свою частину.

Бо ця ситуація давить — війна як така, той факт, що мій батько теж на війні, знайомі на війні, а я у місті — ми розділені. 

Коли ти вийшов після дембелю, почав шукати роботу? 

Я вже заздалегідь перед виходом домовився про місце: працював у авто-сервісі Lexus на Героїв праці. Після служби ще з батьком переговорили і домовився щодо Land Rover та Jaguar [щодо роботи у їхніх центрах — ред].

Після строкової я пропрацював буквально півтора місяці. 23 лютого мені сказали: завтра ти вже отримаєш свою першу машину, ми тебе відпускаємо, будеш працювати сам на себе. 

А коли вас конкретно почали інформувати про війну? Повідомляти, що буде напад? 

Не було ніякої попередньої комунікації, якихось внутрішніх чатів, нічого. Все змінилося різко. Я займався своїм життям, дуже цікавився авто і хотів працювати. 

24 лютого о 5-й ранку росіяни влучили у частину, де були зв’язківці, що відповідали за комунікацію. Впала ракета, я прокинувся о 5 ранку й навіть не відразу зрозумів, що це. Прокидаюсь, бачу: спалах у вікні. Навіть не почув грохіт на Салтівці — просто побачив спалах. 

Перші 6-7 днів вторгнення ми були з родиною у погребі в гаражі, на восьмий день виїхали на дачу в Харківську область, думали перечекати. Відправили сестру та маму в Полтаву. І, звісно, з батьком вже обговорювали, що треба йти воювати. 

Йому, до речі, зателефонували першому. Було навіть трошки образливо, бо це ж я щойно після строкової вийшов! 

Батькові 50 років і він має військову спеціальність — танкіст. Але, звісно, він її отримав за часів СРСР. І двічі складав присягу: один раз СРСР, другий вже українському народові.

Сьогодні ми служимо в одній частині. Батько теж зараз стрілець. 

З точки зору військового, що відбувалось із забезпеченням армії у перші місяці? Чи було його достатньо? І як відбувалась твоя інтеграція в армію вже під час активних бойових дій?

Ми прийшли у військкомат, звідти нас направили на частини. Там сказали: день-два чекаємо на військову форму та автомат, далі вам все розкажуть. Все видали, форму, каремат, посуд і так далі, але лише через два тижні видали автомат. 

А як відбувалась комунікація з людьми різних поколінь, різного досвіду? Як ви «склеювались»?

Скажу таку річ: усі, хто прийшов до військкомату в перші дні, прийшли не через гроші. Тоді ще навіть не було повідомлень, скільки отримуватимуть військові, які будуть виплати і т.д. Чесно, я особисто навіть думав, що це буде швидка операція. 

І тоді, з такими людьми, комунікація була дуже лояльною, доброю. Ніяких розмов на кшталт «ти служив чи не служив» не було. Навпаки: якщо одна людина знає щось, чого не знає інший, вона по-доброму підкаже. Без усіляких «мені це не треба». Ми були як друзі. 

Вже з часом я побачив людей, які дізнавались, скільки їм платять, і вирішували: ні, я краще вдома посиджу. Тобто невмотивованих, для яких гроші були значним фактором. 

Або ж бачив як те, що людина отримує 100 тисяч гривень змінювало її не у найкращу сторону. 

Чесно, мені це незрозуміло. 

Де загалом ти побував? Ти захищав тільки Харків? 

Найперше місце нашої дислокації — це виїзд з Харкова, північний схід. Ми стояли на 602-му мікрорайоні. Потім поїхали на Старий Салтів: росіяни були з одного боку річки, ми з протилежного. 

Там я вперше реально відчув, що таке обстріл, що таке ракети, як це — коли по тобі стріляють. Потім, з кожним разом, ти все менше звертаєш на це увагу: бахкає, скрізь стріляють, все горить. Але ти вже розумієш, що тобі робити. 

Для прикладу: за три дні я адаптувався і зрозумів, коли мені треба падати на землю. І при цьому не важливо, що я в цей момент роблю, куди йду. 

Я також був на П’ятихатках (куди росіяни не зайшли), але там вже за 20 метрів окопи — українські позиції. 

На 602-му мікрорайоні ми були резервною групою. На випадок якщо щось відбуватиметься в Харкові — ми там.

На початку вторгнення були помітні проблеми зі зв’язком між частинами. Коли йдеш на позицію, не можеш використовувати ні WhatsApp, ні інші месенджери задля безпеки: ставиш режим польоту — і пішов.

Насправді, 602-й район, через який росіяни не заходили (я лише одного разу бачив їхній дрон «Орлан»), — це скоріше такий моральний табір підготовки. Після нього був Старий Салтів: ми туди поїхали, коли росіяни залишили лівобережну частину і перейшли на правий. От там вже справжня війна: коли танчик по тобі працює, вертольоти літають. 

Нам про Старий Салтів розповідали, що там є так звана «дорога смерті», де буквально розстріляні автівки, розірвані предмети лежать.

Так, є таке. Ми приїхали, знаходили броніки у крові, розірвані патрони в крові, багато чого. 

На Старому Салтові мали перші втрати. Наприклад, один чувак вийшов просто попити кави (знову ж таки, зрозуміло, що так не можна було робити) і йому прилетіло цеглиною по голові, уламками по тілу від ракетного обстрілу. Він не вижив. 

Як тоді у Старому Салтові почували себе цивільні? Бо мені здалося, що там була гуманітарна катастрофа. 

Одного разу зайшли в дім, власник цього дому вийшов з підвалу і питає «Що ви тут робитимете?». Ми здивувались — це була дуже підготовлена людина: у нього в підвалі було все необхідне, чого не видавали навіть нам. Консерви з м’ясом, запаси домашнього вина… Він сам був пасічник. 

Ми інколи чуємо про випадки, нібито окремі українські солдати теж щось крадуть у цивільних. Що ти знаєш про це? 

Є такі. Люди бувають різні. Буває: якщо цей «ішак» один, то просто зайде і візьме. А от якщо вже з ним інший солдат, який скаже «Так не роблять!», то не візьме. 

Звісно, таку поведінку попереджують і викорінюють. Якщо командир про це дізнається, то нічого хорошого не буде. Все залежить від командира.

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій

Чи підтримували вас у Старому Салтові цивільні? Бо військові з Ізюма мені розповідали, мовляв, ми відчуваємо, що тут українці; коли звільнили регіон, вони нам зарізали свиню. А от на Донбасі, кажуть, боїмося. 

Ми тоді спілкувались з місцевими жителями: просили машинку, аби підстригтись, допомагали їм їжею. Нам тоді привозили такі невеликі сухпайки, «Паляниця», і ми ділилися ними з місцевими. Інколи комусь допомагали переносити дрова. 

Коли ми тільки заїжджали, то люди дещо побоювались. Але це природно: коли бачиш солдата з автоматом у касці, то завжди трохи побоюватимешся, реакція зрозуміла. Загалом люди ставились нейтрально: вони нас не здавали, нічого такого. 

Хтось і до російських солдат ставився нейтрально. Але як таких проросійських настроїв я там не помітив. 

Якось бачимо: вулицей йде чувак із авоською. Це було в період частих авіаударів. Ми йому кажемо: давай бігом ховайся! Відповідає: та ні, я тут з города йду. Куди?! Мабуть, люди звикають до війни, обстрілів, підлаштовуються. 

А як розвивався контрнаступ, що саме ти робив у той час? 

На початку вересня ми були у Черкаській Лозовій. Це був теж такий собі табір відпочинку після Старого Салтова. 

На 602-му районі нам зустрічалися такі бабульки: от просто жінка у віці, ти їй нічого не зробиш. Вона приходить і фоткає на телефон солдат, нас, наші позиції. Підходиш до неї, береш її телефон, а там — проросійські телеграм-канали, де прапор україни розділений та зі свастикою. Вона каже: у мене онук в Росії, він оце просить знімати…

На вигляд жіночка років 50. І таких було, мабуть, чоловік 7-8. 

І що ви з такими робили? 

Відразу здавали в СБУ. 

А як ці жінки обґрунтовували те, що вони роблять?

Та ніяк. «Я просто фоткала, син просить — я фоткаю…»

У Старому Салтові, коли ми стояли, такого не було. Але там у нас з’явився перший «Старлінк». 

Давай повернемося до початку контрнаступу у вересні…

Так, після Черкаської Лозової ми поїхали на Питомник. І там було ще гірше, ніж на Старому Салтові. Там просто триндець. 

Ми заїхали туди на підсилення, рано вранці. Як це відбувається: ти вигружаєшся з однієї точки, йдеш пішки дуже довго — по лісам, кущам, дивишся обережно, щоб нічого там не літало. Приходиш на позицію з рюкзаком, у касці, броні, з гранатами. 

Отож, ми прийшли на ці позиції — зайшли об 11:00. Пройшло, мабуть, хвилин п’ять, я навіть не встиг зняти каску, як по нам почав працювати танк — з самого ранку і до вечора. Стріляли по Питомнику як попало — вліво, вправо, було байдуже, як стріляти, вони просто стріляли. 

А в чому логіка такої хаотичної стрільби? 

Уяви: ти дивишся на поселення, де немає жодного цілого будинку. Куди ти стрілятимеш? Та куди попало. Потрапив, не потрапив — як повезе. 

От тоді, до речі, всі наші (ми вже розуміли, що отримуємо по 100 тисяч, вже різні ситуації були), різко — хоп, і зібрались! Я чітко бачив, що мене прийдуть замінять, прийдуть рятувати, якщо щось станеться. За мене стоятимуть.

Якось ми з пацанами розділилися на групки і зайняли кожен свою теориторію — нас було 6 людей. До іншої позиції йти, мабуть, хвилин 15. Але хлопці встигали менше ніж за хвилину в екіпіруванні, яке багато важить. Ми тоді дуже злагоджено працювали, я був дуже радий. 

Тоді, на диво, з’являлась і наснага, і більше мотивації. 

А як на фронті проходять оці емоційні гойдалки: коли ти спочатку більш, потім менш мобілізований внутрішньо? Що впливає? 

Чесно, я їх вже більше не відчуваю. Обстріл — нуль почуттів. Немає обстрілу — так само. Ти звикаєш, більше немає цих сильних гойдалок. 

Але коли ми виходили з Питомника, їхали назад, кричали всі. От просто їдемо і кричимо, сміємось. Радіємо, що їдемо подалі звідти. Була дуже сильна реакція. 

Можу уявити, як там людям у Бахмуті, коли вони виїжджають зі своїх позицій (деякі з наших друзів там). Статистика така: вийшла група з 30 чоловік, а повернулося 7. Це дуже важко. 

Бо, звісно, якими б воїнами ми не були, всі хочуть жити. 

На твою думку, скільки часу мають проводити військові у таких супер інтенсивних боях? 

15 днів максимум — не більше.

Якщо ти знаходишся у подібній обстановці більше 15-ти днів, ти вже стаєш збайдужілим до самого себе.

Бо йдеться про людський ресурс. 

Це у тих, трикольорних, і людей вистачає, і байдуже, можна їх не змінювати. А тут важче: тут люди, яких мало. Мало людей зі спеціальними навичками, такими як «КОРД», Нацгвардія, ЗСУ. 

Але мобілізація у нас пройшла, я вважаю, успішно, бо багато людей поприходило. Ясно, що різношорстних — давайте казати правду. І алкоголіки там теж є. 

Після Питомника ми потрапили на «ОЧАГ» [гімназія «ОЧАГ» у Харкові — ред.]. Тоді ми знайшли окопи росіян. Вони багато чого позалишали і просто пішли. Очевидно, що залишили розтяжки, в нас один чувак на такій підірвався. По їхнім позиціям ми віднайшли командний пункт, звідки вони власне виходили, і там — гранати, міни і так далі. За поворотом я сам ледь не підірвався. Видихнув. Ледве не розридався, бо емоції зашкалювали. 

Познаходили це все, відмітили. 

Коли був контранступ, ми дислокувались біля Рубіжного. Я безпосередньо не був частиною штурмової бригади, але в них були люди, які дуже добре знали, що роблять. Або ж люди, які прийшли у військкомат і сказали: хочемо у саме пекло — і потрапили туди (очевидно, що вони теж мали якусь підготовку, бо з непідготовленою людиною ніхто не захоче на таке піти). 

Де ви сьогодні — без геолокацій?

Сьогодні ми у Харківській області. 

Як ти бачиш зараз ситуацію на Харківщині? 

Можу сказати про контрнаступ, що це більше інформаційна операція з боку росіян: кажуть «там буде напад», потім через два тижні — «ні, там», таке собі перетягування ковдри. Я розумію: вони роблять так, аби ми якимсь дивовижним чином своєю кількістю людей покривали весь кордон. Проте ми так не зможемо. А якщо зробимо, то кордон буде, звичайно, укріплений, але оборона не буде сильною. 

Тобто зараз вони намагаються знайти слабкі зони, їм це потрібно, хоча б щось: піти на той самий Харків вдруге (хоча на Чорнобаївку вони вже 20 разів ходили), на Бахмут, Соледар. Вони постійно будуть кудись іти. 

Але щоб прямо глобальний контрнаступ… Я розумію, що може бути. Але відчуття немає. 

Цікаво, що ти по суті підтверджуєш офіційну позицію. Бо генерал «Марсель» заявляв: контрнаступу немає, це інформаційна атака.

Розповідаю тобі про один феномен. Якось ми були на позиціях, що на кордоні: заїхали, облаштувались — нас не обстрілювали. Зробили бліндажі… Звісно, нас бачили. А от коли вже машина не під’їжджала, вони почали лупити, причому сильно. 

Одного разу нас засипало землею, підозрюю, що був і мінометний обстріл (десь 120-й калібр), бо лунки залишились серйозні. 

Це було деякий час тому. 

А от тепер, коли нам сказали, що буде контрнаступ, обстрілів по нашим позиціям просто немає. 

Вони луплять по Вовчанську, Огірцовому, кудись кидають важку артилерію. Це просто тиск на людей. Бо ті казатимуть: боже, як ми втомились від цього, давайте швидше… Звісно, всі втомились! Тобто це засіб інформаційно-психологічного тиску. 

Зараз кажуть про надважливість сержантів з досвідом під час війни. Бо спочатку йдуть стрільці, далі сержанти, далі вище командування. В ТікТоці можна зустріти відео, де солдати кажуть «нас не забезпечують тим-то і тим-то», «нас кудись кинули». І так відбувається, коли недопрацьовують сержанти. 

Можу це прокоментувати. Коли ми були на «ОЧАГ», перед тим, як йти на покинуті позиції росіян, нас хотіли відправити на самих росіян. Нас — не більше 15 чоловік, ми маємо: автомат, бронік та каски. Командир каже «ми вас зараз підтримкою підтримаємо». От що у твоєму розумінні підтримка? 

Мабуть, міномет.

Так. Пушка, якийсь танчик, мінімум БТР. А нам мужик каже: зараз буде арт-підготовка, готуйтеся нападати на позиції росіян. Вони сидять на невеличкому пагорбі, тобто зверху, нам треба пройти низом (15 людей) і якось дійти до них. 

Є такий гранатомет, СПГ-9. Так от підтримка — це влупити один раз по росіянам та й усе. І кажуть: ідіть. Звісно ж, у цей момент ти будеш скаржитися на керівника. 

А яка у нього самого мотивація так робити? 

Бо йому сказали «ми дамо тобі медальку».  

А тепер приклад — зараз вносять закон №8271, згідно з яким ти не можеш не послухати наказ командира. Проект уже підписаний. І тепер, у таких випадках, солдат не матиме іншого вибору. За законом, ніякої можливості скорегувати таку ситуацію немає. Не виконуєш наказ — сідаєш у тюрму. Тільки от питання: чому я маю сідати в тюрму, якщо я прийшов сюди захищати свою країну? 

Чи може бути таке, що цей закон просто не працюватиме? 

Ні, не може. Він працюватиме — але до певного етапу, коли просто на фронті не залишиться людей, які на чомусь розуміються.

На твою думку, може бути таке, що командиру не подобається людина і він, послуговуючись цим законом, відправлятиме її на суїцидну місію? 

Такого, наскільки я знаю, немає. У нашій частині точно. Якщо хтось комусь не подобається — це проблема вже після війни. 

Хотів ще запитати, які у вас плани на 2023 рік? Я чув, що готують реформу ТрО, бо люди розуміють, що і після перемоги залишиться песпектива атаки з боку Росії. 

От щодо цього, моя думка: РФ не зможе нападати на Україну тільки тоді, коли тут вже базуватимуться частини не нашої країни. Чому? Бо навіть якщо уявити, що Україна стає частиною НАТО, ЄС, навряд чи люди з інших країн у великій кількості захочуть тут воювати саме «за Україну». Не буде такого. А от якщо атакуватимуть їхніх содат чи базу, тоді почнеться фаталіті. Тоді люди вже воювали б за своїх. 

Я впевнений: навіть якщо війна закінчиться зараз, через років 5-8 вони знову щось почнуть. Якщо не РФ, то Білорусь. З сьогоднішніми реаліями неможливо нічого передбачити і нічому довіритись: у 96-му році Україна здала свою зброю під договір, і де він тепер? 

Твої відчуття: як розгортатиметься ситуація саме в цьому році?

Думаю, два наступні місяці будуть найбільш напруженими. Нещодавно почалися ативні обстріли Харкова. Згадайте, коли таке було востаннє? Давненько цього не було. 

Як ти ставишся до тих, хто в тилу? 

Чесно, у моєму розуміння немає ніякого «в тилу». Бо людина може бути сьогодні в тилу, а завтра в Бахмуті. Так само і ми: сьогодні на кордоні, завтра поїдемо у Львів відпочивати, а потім в Бахмут. 

Немає ніякого жорсткого відношення до тих, хто в тилу. Мені більше не подобаються люди, які намагаються від цієї ситуації піти: ой, у мене там хвора печінка, я не можу, у мене чешеться п’ятка, руки короткі, ноги довгі… Інколи заходжу в супермаркет і бачу там чоловіків, великих бугаїв, свого віку. У мене питання: що ви тут робите? Я розумію, що не всі народжуються «кракенами», ГУР чи Нацгвардією. Так само і я не «Кракен», не ГУР. Але самими постами «Слава Україні!» в ТікТок ми нічого не доб’ємось. 

Інколи від цього намагаються втекти навіть ті, хто вже мобілізувались, отримали 100 тисяч грн, отримали «сотку» і злякались. 

А бувають такі чуваки, у яких, умовно, і геморой знайшли, і сколіоз, а вони дійсно хочуть з нами бути — і з нами бігають. 

Які у тебе особисто плани? Чи хочеш після війни бути механіком? Чи професійним військовим? 

По-перше, за період війни у мене з’явилась дружина. І зараз маю конфлікт: я розповідав їй, що хочу в армію, але розумію, що тоді я майже не буватиму вдома. Не скажу, що я хочу саме в «Азов», але бажання потрапити у «КОРД» є. 

Насправді, мені з самого дитинства хотілося, знаєш, «щемити» якихось незрозумілих тіпів, наркоманів, тих, хто ображає дітей і так далі. І не просто карати їх, а справді змінювати ситуацію на краще. 

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!

Спілкувався Сергій Прокопенко

Читайте також матеріал Рок-концерти на потреби ЗСУ: як харківський паб перетворився на царину волонтерського руху.

Історія була створена в рамках проєкту «Війна і Харків в фокусі» за підтримки People in Need. Зміст публікації не виражає думку PIN і є рішенням виключно його авторів, редакції Gwara Media.