Колись Олена Джуріна приїхала до Харкова здобувати юридичну освіту, але так закохалася у це місто, що вирішила залишитися. Тут вона почала шукати свій життєвий шлях і відкрила для себе світ віджеїнгу, який став її основним заняттям. Сьогодні Олена позиціонує себе як медіахудожницю, перформерку, організаторку та співорганізаторку мистецьких заходів та подій. Як стати тим, на кого не вчаться в університеті? Ми поговорили про можливості, експерименти, натхнення, право на місто, зв’язок з людьми та роль перформера в сучасному світі.

Олена Джуріна

Сім років тому я приїхала до Харкова звершувати вищу юридичну освіту – провчилася рік і залишилася, бо полюбила це місто. Після завершення навчання почала шукати свій шлях у житті і побачила, як працюють віджеї на мистецьких подіях. Мене захопило тоді, як на одній сцені можуть поєднуватися звук та зображення. Тож я вирішила більше розібратися у тому, як працювати з відео, ефектами, анімацією; почала відкривати для себе цей світ і цілком захопилася ним. Ось так він і став моїм основним заняттям.

Я цікавилася мистецтвом ще змалечку і пройшла багато етапів своєї особистої еволюції у цьому напрямку. Мені цікаво досліджувати, із чого складений світ загалом та світ мистецтва зокрема. Найкращий спосіб пізнати це – спробувати на практиці. Тому я почала пробувати різне, а моїм основним методом роботи і досі є експеримент: з новими медіа, новими матеріалами, темами та концепціями. Усе це – пошук свого.

Спочатку я ходила на різні майданчики, де відбувалося щось цікаве – концерти, електронні вечірки – і пропонувала свої волонтерські послуги. Там я бачила різних людей, які роблять якісь цікаві речі і починала знайомитися, спілкуватися з ними. Так зав’язувалась якась комунікація. Багато з таких людей допомагали мені зрозуміти, як це все працює; підказували інструментарій, яким можна скористатися; підказували шляхи розвитку та розповіли про можливості. Коли зрозуміла, що досягаю певного професійного рівня, почала пропонувати свої послуги як оплачувану роботу. Саме так віджеїнг став моєю професією.

Це неймовірно цікаво: ти сидиш у кінці залу, тебе ніхто не бачить, але всі бачать твою роботу, яка проєктується на великий екран: твою роботу видно, а тебе не видно. Мені це подобалося. На мою думку, спостереження – це один з найцікавіших процесів у мистецькій діяльності. Спостереження за світом, пошук зв’язків між певними речами. Спочатку мені було цікаво спостерігати за процесом зі своєї «віджейської рубки» і бачити взаємозв’язок між авдиторією і тим, що відбувається на сцені. Це мій такий діалог з авдиторією. Після цього я захотіла побувати на сцені і почала цікавитися тим, як працювати зі звуком, поєднувати його із зображенням, відповідаючи за це все одночасно.

Вечір ембієнт-музики “Takk” в Art Area DK, Харків

Пізніше це стало більш синтетичним мистецтвом, у якому я почала поєднувати розробку музики, саунддизайн та власні зображення. У такому форматі роботи я переходжу у перформативніший стан. А перформеру завжди важливо відчувати зв’язок із людьми, які прийшли подивитися і з якими ви разом перебуваєте в одному стані. Це особливе відчуття, яке неможливо описати словами.

На таких заходах мені завжди цікаво зустрічати старих друзів, які розуміються на певних тонкощах; з якими ми можемо опрацювати якісь моменти після перформансу; від яких можна почути професійну критику. Водночас завжди приємно зустрічати нові обличчя. Дуже цікаво бачити, коли людина вперше опиняється у цьому перформативному світі: спочатку він шокує її, але я радію щоразу, коли бачу, що світосприйняття цієї людини розширюється, перебудовується. Я можу допомогти їй у цьому, обговорити щось. Тож у перформативній діяльності комунікація – це найважливіше. І вона може бути різною.

У процесі перформансу можна відчути надзвичайний стан перебування у потоці. Усім людям, які роблять свою улюблену справу, воно має бути знайомим. І коли процес закінчується, ти ніби виринаєш з нього, огладяєшся і питаєш себе «Де я?». Саме тому після самого процесу дуже цікаво дивитися документації з перформансів, адже під час них я перебуваю у стані потоку, а на документації можу бути зовсім іншою на вигляд. Дуже цікаво дивитися на один і той самий момент, але різною «оптикою».

Я працюю за своїм настроєм. Часто під певний проєкт у мене є конкретне бачення того, що я хотіла б помістити в нього. Найбільше мені подобається працювати із системами відтворення відео та графіки в реальному часі. Для цього існує спеціальне програмне забезпечення, таке як TouchDesigner, наприклад. Ця програма надає змогу працювати і з 2D-графікою, і з 3D-об’єктами, і з власними відео; маніпулювати ними в реальному часі, підлаштовуючи під звук або рухи перформерів. За останні пів року в мене сформувався інтерес до створення футажів (відеокадрів). Для цього я використовую старенький iPhone, завдяки якому експериментую з мобільною відеозйомкою. Я відвідую різні місця, вивчаю та знаходжу в них контекст, який мені цікаво дослідити. Потім роблю із цього власні добірки відеокадрів, які доповнюю та міксую між собою в різних програмах. Мені пощастило мати друзів із цієї мистецької бульбашки, тож ми підтримуємо, доповнюємо одне одного різними напрямками діяльности, ділимося інструментарієм, обговорюємо важливі для нас питання. Я вважаю, що це ідеальні умови.

У різних містах України культурна ситуація дуже різна. Культура в  нас часто залишається на останніх рядках бюджету, що я, сподіваюся, буде змінюватися паралельно з нашим ростом як держави. Мене підбадьорює поява національного фондування культури, національних грантових проєктів та співпраці з міжнародними партнерами. Це допомагає Українікомунікувати з усім світом. Утім, важливо розуміти, що можливості завжди є і їх завжди достатньо: не більше і не менше. Потрібно змінювати «оптики», дивитися під різними кутами; знаходити те, що цікавить, щоб бачити їх і рухатися далі. Я думаю, якщо всі ми будемо рухатися у цьому напрямку, то все в нас попереду. І в нас уже щось є. І це класно.

Мене мотивує те, що існує дуже багато чого, що хочеться спробувати; де хочеться «наслідити» своїми руцями чи мозком. Можливо, ти вже не зможеш зробити чогось абсолютно нового, але коли ти торкаєшся чогось – воно вже ніколи не буде таким, як було до тебе. Твоя присутність як митця або просто людини, яка пізнає матеріальну дійсність, – це все цікаво. Цікавість мотивує. Жага пізнавати цей світ.

На творчому шляху важливо бачити якісь цілі, milestones – верстові стовпи, до яких ти тягнешся. Коли проходиш їх – знаєш, який кілометраж позаду. Однак про себе не можу сказати, що в мене є якась велика глобальна мрія. Думаю, що краса життя в кожному моменті. Важливо насолоджуватися кожним своїм кроком. Я щаслива просто виступати перед авдиторією, з якою в нас є зворотний зв’язок і неважливо, чи це 5 людей чи 100. Головне, що відбувається ця магія і кожне місце, в якому ти перебуваєш, можеш «освітити».

Зараз, під час карантину, мене надихає те, що люди хочуть ділитися своїми знаннями, досвідом, світосприйняттям і що вони знаходять засоби та можливості, щоб робити це. Багато чого цікавого відбувалося протягом карантину, позаяк відкривалися якісь нові форми взаємодії. Останній проєкт, від якого я отримала багато задоволення, – це онлайн-резиденція a:pART (Берлін–Полтава). Її організували Logos та Lernlabor – українська та німецька організації. Вона об’єднала 7 учасників з України і 7 учасників з Німеччини, з якими ми поділилися на тандемні партнерства і опрацьовували певні питання протягом місяця. Потім в режимі онлайн взаємодіяли одне з одним через інтернет і це було неймовірне відчуття присутности, попри те, що наші друзі перебували за тисячі кілометрів від нас. Це вражає.

Онлайн-резиденція a:pART (Полтава-Берлін)

Дуже цікавий проєкт відбувався цього літа в Житомирі – резиденція для саундартистів на заводі «Електровимірювач». Це завод з величезною територією та цехами, розташований у самому центрі міста. Він ще досі працює, але вже не в таких серйозних масштабах як раніше. На ньому виготовляють елетровимірювальну техніку, а також такі цікаві інструменти, як синтезатори, електробаяни, клавішні та драм-машини – завод працював у цьому напрямку із 60-х до 90-х років, і все це насправді дуже цінувалося у Радянському Союзі. Зараз у світі колекціонери та музиканти досі шукають такі речі.

Ця резиденція для музикантів відбувалася у межах реновації цього заводу. Ми потрапили в середину заводу і слухали, як він звучить. Я робила власне дослідження, у якому розбирала візуальні знаки, які побачила на заводі, а також вивчала звукові ландшафти. Із цього потім я склала свій перформанс, який презентувала там. Найцікавіше відбувалось у день презентації: 15 резидентів презентували свої проєкти майже одночасно. Усе було влаштовано так, що люди переходили від однієї музичної сцени до іншої, а звуки поєднувалися і перетікали з одного і в інший. Багато людей прийшло на це подивитися – саме житомирян. Вони говорили, що ніколи не були у середині цього заводу, хоча він стоїть у самому центрі міста і є дуже важливим для багатьох сімей – у всіх там хтось працював. Це був момент, коли люди на території свого ж міста вперше змогли потрапити до важливого об’єкта, який до цього був закритий для них. 

Я вважаю, що такі проєкти дуже важливі для України: вони надають можливість відкрити щось нове у своєму місті. Це історія про ствердження свого права на місто; про те, що в кожного з нас воно є. Поєднання такої урбаністичної місії з культурою робить вплив цього проєкту вдесятеро сильнішим, ніж відкриття із червоною стрічкою. Завдяки таким подіям люди занурюються у стан переживання.

Ритм-машина «Пульсар» виробництва заводу «Електровимірювач» (на резиденції V:uncase, Житомир)

Іноді здається, що є більш значущі практичні професії, від яких однозначно можна бачити користь і вона є абсолютною для суспільства. У такі моменти питаю себе, а чим професія перформера важлива для суспільства, але потім розумію, що без деяких професій, деяких точок зору не буває руху вперед. Усе, що відбувається, воно має своє місце і свій час на це. Нехай кожен митець визначить цю роль сам для себе. Головне – бути щирим у тому, що ти робиш.

Теги:

#віджеїнг #Нові Імена