Авторка: Ірина Дробович, експертка з політики рівності, співзасновниця та виконавча директорка Фундації «День Після»
Жінки по всій Україні — у великих містах і маленьких селах, у небезпечних регіонах і у відносно спокійному тилу — сьогодні керують школами й лікарнями, очолюють громади, розвивають культуру, відкривають бізнеси, згуртовують людей навколо себе.
Важливе місце в цьому процесі посідають жінки з прифронтових громад. Вони мають унікальний досвід і погляд на те, що відбувається на місцях, — розуміють потреби своїх спільнот зсередини й щодня ухвалюють рішення в надскладних умовах.
Та миробудування — це окрема компетенція: вміння фасилітувати діалог, залучати різні голоси, перетворювати напругу на спільний рух уперед. Ми переконані, що починати таку підготовку варто задовго до того, як замовкне зброя. Ось кілька причин, чому.
Зафіксувати досягнення
Роль жінок під час повномасштабної війни величезна: вони служать у війську, залишаються зі своїми громадами й відновлюють їх після деокупації, відкривають нові бізнеси в умовах високих безпекових ризиків, адвокатують реальні потреби своїх спільнот на національному та міжнародному рівнях. Однак часто така роль залишається непроговореною і не відрефлексованою.
Жінки-лідерки з прифронтових громад живуть у постійному режимі реагування на кризи, і в цьому ритмі у них часто не залишається часу, а іноді — і ресурсу, щоб осмислити вже зроблене. Навчання ж дає такий простір — вийти з рутини, подивитися на пройдений шлях і зафіксувати його. Якщо цього не зробити зараз, досвід і здобутки жінок під час повномасштабної війни залишаться невидимими і, відтак, не стануть ресурсом для відновлення та нашого спільного «Дня після».
Показати, як мирний процес працює на практиці, — через реальні приклади
Досвід постконфліктного відновлення в інших країнах — Боснії, Руанді, Колумбії, Північній Ірландії — показує, що жінки на місцях відіграли там ключову роль. Не тому, що займали високі посади, а завдяки тому, що будували мир на рівні громад. Жінки організовували діалог між тими, хто в час конфліктів мав різні життєві досвіди, відновлювали довіру у громадах, утримували соціальну тканину.
Коли на нашому навчанні ми розповідаємо ці історії та локалізуємо їх до українського контексту, жінки-лідерки з прифронтових громад починають бачити себе частиною глобального жіночого та правозахисного руху. Більше того, українські жінки-лідерки знайомляться з різними рольовими моделями у процесах миробудування. Адже необов’язково бути прем’єр-міністеркою, щоб інвестувати в мир. Можна залишатися лідеркою власної громади і вже зараз починати готувати свою спільноту до миру.
Відповідність стратегій відновлення пережитому досвіду
Коли ми запитуємо жінок із прифронтових громад, що таке мир для них, вони майже ніколи не говорять про мирні угоди чи перемовини на найвищому політичному рівні. Вони говорять про щось дуже особисте — про спокій і тишу, про можливість повернутися до рідного дому, про безпеку своїх дітей, які знову ходять до школи офлайн, про відсутність дронів у небі.
Вони також говорять про соціальну згуртованість — як і чи ми будемо об’єднані в той день, коли мирні переговори на найвищому рівні завершаться. Це дуже конкретні, прожиті відповіді, і саме вони мають лягати в основу будь-якого планування відновлення. Стратегії відбудови та підготовки до миру, побудовані без урахування реального досвіду людей на місцях, ризикують вирішувати не ті проблеми і не для тих людей. Саме тому важливо збирати ці голоси зараз, поки реальні перемовини ще не почалися.
Навчитися бачити ресурси, які вже є, а не ті, яких не вистачає
Одна з пасток відбудови — очікування зовнішнього ресурсу: грошей, програм, рішень ззовні. Це, безумовно, надважлива частина процесів відновлення. Але одне з наших ключових завдань — допомогти жінкам-лідеркам побачити ресурси, які вже є поруч: людей і їхні таланти, асоціації, мережі, неформальні зв’язки.
Щоразу під час наших навчань, коли жінки відмовляються дивитися на свою громаду із запитанням: «Що з нами не так?» — і натомість запитують: «У чому наша сила?», вони починають помічати це як значний ресурс, який уже мають. Разом із цим вони повертають собі відчуття власного впливу на ситуацію, а також мотивацію продовжувати роботу в громаді, зокрема готуватися до миру.
Підготуватися до складних розмов
Різні досвіди цієї війни — тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав; тих, хто жив під обстрілами, і тих, хто перебував у відносній безпеці; тих, хто брав участь у бойових діях, і тих, хто ні, — уже зараз накопичують певну напругу. Ще у 2024 році соціологічні дані звертали увагу на те, що 11% українок та українців відчували несправедливість несення тягаря війни, а 9% говорили про брак взаєморозуміння і довіри в суспільстві. У 2025 році, як свідчать результати опитувань, до таких викликів, серед інших, додалися економічна нерівність і втрата соціального капіталу. Після завершення бойових дій ця напруга нікуди не зникне.
Навпаки, нам доведеться зустрітися не лише з виснаженим багаторічною масштабною війною суспільством, а й із дуже різними досвідами, які важливо не знецінити, а назвати, прийняти й осмислити. Жінки-лідерки, які будуть підготовлені до діалогу в громадах і знатимуть, які етапи охоплює мирний процес, — це ті, хто зможе утримувати такий простір у своїх громадах, щоб різні досвіди були почуті, а наш «День після» не став надто довгим і складним днем.
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
