Що не так з державними культурними інституціями

У маленьких містах України офіційні та державні культурні інституції змушені виконувати багато завдань, які насправді немовжливо  якісно реалізувати в такому обсязі. Через дуже обмежену кількість різноманітних відкритих просторів та навіть неформальних об’єднань бібліотеки, музеї, палаци культури тощо намагаються вмістити в собі не пов’язані з основною діяльністю робочі напрямки, наприклад: розвиток громадянського суспільства, неформальної освіти, волонтерства, культури та навіть мистецтва. Правда, під час їхньої реалізації часто виявляється  консерватизм працівників цих закладів та застарілі формати роботи, які не завжди можна змінити, бо такі інституції перебувають під контролем локальних міських рад, керівництво яких дуже не любить зміни у плані робіт на рік, але й люди, які працюють у таких інституціях, теж не завжди поспішають робити маленькі інновації, бо це зовсім інша робота, на яку не завжди є час та сили, до того ж її ніхто не оплачує. Тож більшість ідей, які можуть виникнути, наприклад, у молоді або локальної творчої спільноти, майже неможливо реалізувати в подібних просторах. 

Активісти намагаються створювати молодіжні центри, вільні простори, резиденції чи інші відкриті платформи, які більше відповідають сучасним запитам, але чи вдасться це – залежить від громадського сектора міста, а далеко не всюди такі місця є. Тож розвитку культури та мистецтва може зовсім не відбуватися, бо для цих напрямів необхідні платформи, які будуть розуміти потреби локальних митців, активістів та культурних діячів. Утім, що робити, коли таких просторів немає? Насправді логічно створити простір, що відповідатиме новим тенденціям та розумітиме потреби локальної творчої спільноти. Ось тільки в теорії це набагато легше, ніж на практиці. Підтримувати в робочому стані цілий простір –  це завдання, яке потребує дуже багато фінансових та людських ресурсів, що їх теж знайти іноді неможливо. 

Що (не)так із закинутими об’єктами

У будь-якому місті є чимало занедбаних, недобудованих, частково зруйнованих приміщень або індустріальних об’єктів, які можна сприймати як паркові зони для маргіналізованих груп населення, бо зазвичай вони користуються попитом серед безпритульних людей, шукачів металу або інших дивних людей, які залишають після себе гору розломаних ампул та використаних шприців, у деяких випадках навіть самогубців. Однак, з іншого боку, там дуже багато дітей, бо такі місця навіть візуально притягують до себе молодих шукачів пригод, які не можуть знайти для себе нічого цікавого в типовому міському просторі. Вуличні художники-початківці використовують такі локації як свій тестовий полігон, місцеві краєзнавці та дослідники намагаються знайти якісь цікаві артефакти минулої епохи. Такі занедбані та на перший погляд непривабливі локації насправді мають дуже великий потенціал для використання саме в культурній та мистецькій сфері, навіть як універсальний план Б, коли взагалі нічого іншого немає, але й не тільки. 

Закинута Бельгійська лікарня у Лисичанську

Попри всі очевидні мінуси – підозрілий контингент, відсутність будь-яких комфортних умов та навіть нелегальність будь-якої діяльности у стінах таких локацій, – заброшки можуть надати повну творчу свободу, якої насправді не вистачає у містах, де «нічого немає». Навіть ця класична фраза «ут нічого немає» починає по-іншому сприйматися, бо саме занедбані об’єкти і є тим самим «нічого», що його люди намагаються не помічати та уникати, але проведення будь-яких заходів у стінах подібних непомітних локацій порушує проблему браку можливостей для розвитку культури та мистецтва та проблему відкритости потенційно небезпечних об’єктів. Навіть сам факт того, що в місці, яке звикли ігнорувати чи сприймати як небезпечне, може відбутися щось цікаве та провокативне вже змушує людей замислитися, чому це не відбувається у звичних для них публічних просторах.
У заброшках можна зробити щось цікаве з нічого. У місті, де нічого цікавого відбуватися не може, але відбувається, це  обнадіює у насправді безнадійній ситуації. Однак для цього необхідно відмовитися від ревіталізації та переосмислення простору. Більшість таких локацій не може бути реставровано чи перебудовано. Стан перманентної смерти нормальний для подібних локацій, але саме завдяки цьому занепаду можна по-іншому сприймати міське середовище – так починаєш усвідомлювати, що все місто є твоїм простором для втілення ідей. Треба тільки розуміти, як це робити. 

Як виникла «Гарелея нетодрёшь»

«Гарелея нетодрёшь» – наразі мій основний проєкт, який був створений внаслідок багатьох неприємних чинників, з якими я втомився боротись у своїй активній діяльності, хоча не тільки негативне вплинуло на його створення. 

Ще з самого дитинства я був оточений закинутими або недобудованими будинками чи садибами. Вулиця Ударників, де я живу, – це майже околиця Лисичанська, за три будинки від мого розташоване найбільше кладовище в місті, де разом із сусідськими дітьми ми проводили багато часу, досліджуючи кладовище або катаючись на скейтах, бо для нас це було найближче місце з рівним асфальтом. Саме на моїй вулиці стояло дуже багато старих закинутих хатинок, навіть не огороджених, тому ми сприймали їх як неформальні дитячі майданчики. Ми постійно вешталися з одного будинку до іншого в пошуках чогось цікавого, навіть намагалися робити з деяких заброшек своєрідні бази, щось типу дитячого сквоту, щоб спокійно гратися без нагляду дорослих. Саме в дитинстві в мене виникло захоплення закинутими та зруйнованими об’єктами, навіть зараз для мене найцікавішою частиною будь-якого міського простору є неідеальні райони з великою кількістю занедбаних будівель, тому я завжди намагаюся досліджувати подібні місця. 

Тож передусім «Гарелея» з’явилася завдяки моїй безмежній любові до сучасного урбаністичного постапокаліпсису, хоча надихнули на її створення доволі неочікувані для мене речі. Якщо йти за хронологією, то вперше ідея робити щось у подібних місцях у мене виникла на фестивалі Plan B 2019 року, який відбувся у Харкові. Мені пощастило потрапити на Idea boot camp, у межах якого наша команда слухала менторські сесії з досвідченими активістами, кураторами, урабінстами та культурними менеджерами, разом з якими ми працювали над ідеями для наших проєктів. Тоді у нашої команди була ідея організувати фестиваль-ревіталізацію на просторі вже зруйнованого содового заводу в Лисичанську. Згадуючи ту ідею зараз, я розумію, що це більше було схоже на утопію, ніж на справжній проєкт, але вже тоді ми хотіли робити щось в антуражі нашого місцевого постапокаліпсису. 

Відень як натхнення

Boot Camp трохи приземлив наші ідеї, ми почали переосмислювати наші плани, до команди приєдналися нові люди, і ми почали роботу над організацією фестивалю «З Країни в Україну» у Лисичанську, що тривала майже пів року. Після нього участники команди роз’їхалися по іншим містам України, а я почав брати участь в інших проєктах, серед яких був «Молодь змінить Україну» від фонду Богдана Гаврилишина. Метою проєкту  було надати можливість молодим лідерам та активістам відвідати одну із шести  країн Європи, щоб отримати там новий досвід та здобути нові контакти серед різних неприбуткових організацій. Спочатку учасники проєкту прослуховували три навчальні сесії, після яких необхідно було реалізувати свій проект, тож за результатам навчань та реалізованих проєктів відбирали переможців, серед яких опинився і я. Позаяк моєю основною діяльністю та інтересом є культурний та мистецький сектор, мене відправили у Відень, столицю Австрії, щоб я зміг відчути, що таке культурна столиця Європи.
Під час навчальної поїздки наша група щодня знайомилася з різними організаціями, які працюють у сфері культури, мистецтва чи урбаністики, але понад усе мій погляд чіплявся за зовнішній вигляд вулиць Відня, особливо у віддалених районах міста. Майже всюди було видно безліч стікерів, афіш, плакатів, графіті та іншого стріт-арту, який максимально заповнював міське середовище на одному рівні з романським архітектурним стилем. Ще у великих містах України я постійно помічав різні тематичні наліпки та постери, але Відень у цьому був попереду, бо тут було заклеєно майже все, що можна заклеїти. Також мені запав у душу іноді доволі абсурдний стиль цих наліпок, тому, приїхавши додому, я хотів теж зробити свій стікер-пак з якимись локальними мемасами та поклеїти по місту. 

Один зі стікерів на вулицях Відня, який чомусь мені сподобався

Десь на початку 2020 року я почав готуватися до цієї ідеї. Тоді я захопився гліч-артом, мене дуже зачепила тема цифрових помилок та руйнування різних файлів заради кислотної картинки. Первісна ідея була в тому, щоб зробити кілька провокативних або просто абсурдних мемасів про місто та його історію та розклеювати стікери по різних місцях збору маргінальних груп населення. Однак у процесі створення робіт я збагнув, що буде не надто раціонально просто розкидати це по місту, та й насправді це дуже багато проблем, натомість краще створити одну точку інтересу в місці, де ніхто не очікує нічого цікавого. Іншими словами – зробити маленьку персональну виставку, ніби в тестовому режимі, бо я сам не до кінця розумів, що намагався зробити. Згодом у мене з’явилася думка, що у випадку, якщо все мине добре, то я міг би проводити масштабніші виставки з роботами митців-початківців, фотографів та інших креативних людей нашого регіону, які не мають можливости продемонструвати свої роботи у фізичному просторі.

 Принципи «Гарелеи». Перші експозиції

Перша виставка не мала назви. На неї я покликав тільки своїх друзів, та саме назва «Гарелея неотодрёшь» виникла з мого дуже незрозумілого пояснення експозиції, коли я почав плутати букви у словах, а мій друг Слава Бондаренко записував мої дивні речення. Коли я сказав, що наразі у цього проєкту немає назви, просто сказав ці два слова, то зрозумів, що кращої назви бути не може.
Відбулась експозиція під мостом, який було відремонтовано після того, як його підірвали 2014 року. Тестова «Гарелея» минула набагато краще, ніж я очікував, саме там я зрозумів для себе основні принципи, якими ми повинні керуватися під час роботи над проєктом: «Гарелея» не має чіткого формату або обмежень , не прив’язана тільки до одного міста чи локації, ми прагнемо до свободи та хочемо, щоб наша спільнота не була обмежена критикою чи консерватизмом. «Гарелея» ніколи не зайде в офіційні культурні інституції нашого регіону та не терпітиме бюрократії й біганини по кабінетах у пошуках дозволу на проведення заходу, тому наші виставки можна вважати не зовсім законними. «Гарелея» не займається ревіталізацією, ми не намагаємося переосмислювати чи надавати нових сенсів давно померлим будівлям, але кожна виставка підлаштовується під контекст локації, у якій вона базується. «Гарелея» повинна померти: ми не робимо тимчасових експозицій, роботи розміщуються на локації доти, доки місцеві вандали не знімуть їх самі. «Гарелея» створює точку інтересу в місцях, де нічого цікавого не відбувається, щоб «підсвічувати» дійсно проблемні місця міста.

 

«Гарелея неотодрёшь» може бути непоганим прикладом того, як можна використовувати непридатні для використання локації та втілювати в життя ідеї, які не вдається організувати в типовому міському середовищі. За час існування проєкту було створено чотири виставки: три в Лисичанську та одну в Рівному. «Секретна Гарелея», як можна зрозуміти з назви, відбувалася на секретній локації в закритому форматі, ми зовсім не поширювали інформацію про місцезнаходження експозиції, бо маємо декілька ідей на майбутнє щодо цього місця, яке ми називаємо «Будинок Фотографа», адже знайшли там дуже багато старих фотографій, проявленної плівки та навіть не відзняту фотоплівку СВЕМА. Наступним івентом був «Гарелея х Plan B» – колаборація DYI виставки та фестивалі соціальних інновацій та нової музики, яка була єдиним офлайн-івентом на онлайновому фестивалі в Лисичанську. 

Теги:

#реальність сходу #галерея неотдерешь