Мистецтво на війні. Як евакуювали колекцію Музею Харківської школи фотографії

Евакуація мистецьких цінностей — питання, що час від часу підіймалося спільнотою небайдужих ще у довоєнних дискусіях, у потоці нервових розмов про «тривожні валізки» та чергові зловісні прогнози Байдена.

Коли ж ці прогнози стали реальністю, музейники й галеристи всієї України почали рятувати твори від їх втрати.

Хтось — ховати у надійне місце у фондах, якщо таке є. Хтось — вивозити на Захід чи за кордон.

І напередодні вторгнення, і вже після 24 лютого Мінкульт та міські ради не було залучено безпосередньо до координації цих процесів. Ніхто не сформував для музейників чітких рекомендацій, тож долі колекцій цілком залежали від команд. Евакуювати твори допомагали активісти, волонтери, колеги та інколи — українські й закордонні фонди і громадські організації.

Сьогодні ми розповідаємо про долю колекції MOKSOP — першого в Україні Музею Харківської школи фотографії, що перед початком війни якраз готувався до відкриття. 

Ми відвідали місце, якому так і не судилося стати домом колекції, а також поспілкувалися з директором Сергієм Лебединським і менеджеркою Олександрою Осадчею.

Музей готувався до відкриття — простір зсередини

Приміщення MOKSOP розташовано в індустріальній зоні неподалік Харківського вокзалу. Навкруги — красномовний пейзаж, що поєднує у собі занедбані залізничні колії, склади та офісні приміщення. Починаючи з 2018 року музей працював як база для досліджень та вів видавничу діяльність. Наприклад, окрім фотокниг позаминулого року команда випустила першу велику монографію про феномен школи як такий. Дослідниця Надія Бернар-Ковальчук аналізувала творчість митців, які у 1970-80-х роках були альтернативою «радянській реальності» — йдеться про такі постаті як Борис Михайлов, роботи якого має у своїй колекції Tate, Сергій Братков та інші.

Музей Харківської школи фотографії готувався відкритися саме як постійне виставкове приміщення у вересні 2022 року. За лічені дні до війни, розповідає директор, команда тестувала світло, сантехніку, перевіряла «технічні моменти». 

Менеджерка і дослідниця Саша ділиться: перед початком вторгнення команду «кидало у різні сторони» — то обговорювалась необхідність  плану вивезення робіт на випадок війни, то вдавалось повернутися до звичного життя. 

Зрештою, коли 24 лютого впали перші снаряди, команда насамперед почала рятувати людей.

Віктор і Сергій Кочетові. Залізобетонний пам’ятник перед вокзалом станції Водяноє, 1989

Сергій Лебединський, директор MOKSOP

Ми не вірили, що таке трапиться. Особисто я не вірив. Мене війна застала за кордоном. Буквально за три дні до 24 лютого я був у Харкові і спокійно звідти поїхав, не думаючи, що почнуть руйнувати все. 

І я не впевнений, що це та ситуація, коли треба рятувати насамперед колекції, а не людей. 

Тож якийсь час на початку вторгнення ми нічого не могли зробити, бо сприяли порятунку працівників. І вже пізніше, коли з’явилось трохи часу, повернулися до колекції. 

Через те, що наш музей знаходиться у приміщенні колишнього підприємства, за ним доглядали. Зокрема, мій батько, який залишився у Харкові. І лише за допомогою волонтерів — Родіона Прохоренка, власника фотолабораторії Vinol, фотографа Олексія Товпиги, волонтерки Зої Захарової — колекцію музею та архіви авторів було зібрано й згодом перевезено на захід країни завдяки допомозі Вероніки Склярової.

Як з керівником музею зі мною зконтактували кілька організацій — закордонні фонди, що націлені на охорону мистецьких цінностей. З однією з них я поспілкувався два дні. Зрештою, вони захотіли якусь довідку з Мінкульту. 

Я відповів: «Що ви, тут волонтери ходять під обстрілами, виносять архіви, яка довідка». 

Словом, з цією організацією нічого не вийшло. Інший фонд, Prince Claus Fund for Culture and Development з програмою “Cultural Emergency Response”, сам зв’язався з нами, коли ми ще не були готові. Нещодавно я написав їм і отримав підтвердження фінансування вивезення робіт. На ті невеликі гроші, котрі вони нададуть, ми зможемо хоч якось віддячити волонтерам, покрити транспорт, бензин і організувати перевезення персональних архівів за кордон до їхніх авторів. 

З української сторони багато хто писав та пропонував допомогу. Наприклад, Кирило Ліпатов з Одеського музею [про те, як Одеський музей евакуював експонати, можна почитати у Bloomberg — прим.ред.], багато інших друзів та колег. Я всім дуже і дуже вдячний.

Зараз велика частина нашої колекції за кордоном — власне, колекція музею. Йде другий етап евакуації. Родіон та Олексій зібрали у місті ще декілька персональних архівів авторів школи. Ці архіви знаходяться зараз у Львові, їх ми теж готуємо до перевезення за кордон. 

Фотографія, звичайно, не потребує надто багато ресурсів для збереження, порівняно з іншими медіумами. Це досить практична річ. Тим не менше, деякі роботи ми вимушено залишили в Харкові, бо вони дуже великі і були в оформленні. 

І мені не хотілося щоразу наражати волонтерів на небезпеку — аби вони йшли, розбирали їх і виносили. Важко про таке просити.

Персональні архіви авторів готують до відправки у Львів

З евакуацією мистецької колекції команді допомогла активістка, театрознавиця і програмна директорка Parade-fest, яка сама на той момент виїхала з Харкова.

«Якось Вероніка Склярова зателефонувала нам і сказала, що за 2-3 години буде машина, фура. Це був транспорт, який віз гуманітарний вантаж у Харків і повертався назад у Львів порожній, тож мав змогу щось забрати», — розповідає менеджерка. 

Спершу з музею евакуювали всю колекцію — негативи, плівки, оригінали і вінтажні фото, надруковані ще у 1970-тих. Потім почали збирати і вивозити приватні архіви авторів Харківської школи, з якими у проекту завжди був дуже тісний контакт.

Саша Осадча, менеджерка MOKSOP

Я і всі мої близькі родичі жили на Салтівці. Це фактично прикордонна зона. Я вимірювала за допомогою гугл-карти — 38 кілометрів до кордону з рф. Ще за тиждень до початку вторгнення ми з Сергієм серйозно говорили про те, що слід якось підготуватися.

Але… Незважаючи на те, що фотографії — це не якісь важкі нетранспортабельні об’єкти, вони все одно достатньо примхливі, потребують делікатності в температурі та інших умовах зберігання. В тому, з якими матеріалами контактують. Ні в кого не було розуміння, чи станеться щось. Тому постійно хиталися в наших рішеннях 

Велику роль відіграв і той факт, що ми у дуже тісних, майже родинних стосунках з авторами. Це люди абсолютно різних поколінь, але вони — згуртована спільнота, де всі одні одних добре знають. Ми контактували з ними щоденно, запитували як вони. Переживали насамперед про них.

Харківська школа фотографії — це передусім люди, що ідентифікують одне одного як спільники.

У понеділок, перед початком вторгнення, ми таки вирішили: продумаємо конкретні варіанти вивозу доробку. Потім маятник знову хитнувся: ні, не будемо. Зрештою, 24 числа довелося екстрено займатися власною евакуацією. Я з родиною виїхала спершу до Івано-Франківська — це кілька днів дороги, облаштування, анабіозу.

З цього анабіозу вже 5-го березня нас усіх вивела Вероніка. Вона написала мені й запропонувала варіанти допомоги. Тут і розпочався процес, в якому нам безцінно допомогли наші волонтери-герої на місці. 

Головне зараз, що ми вивезли унікальні речі. В колекції є так звані вінтажні фотографії, тобто те, що друкували самі автори у свій час. Також у нас є відбитки, надруковані пізніше, спеціально для музею. Такі фото ми робили під виставкові проекти у потрібному нам форматі, розмірі. Нам було вкрай важливо вивезти саме вінтажні фото, негативи, унікальні колажі. Але зрештою транспортувати вдалося практично все.

Деякі приватні архіви у місті ще залишаються. У місті досі Владислав Краснощок, товариш Сергія Лебединського за групою «Шило» — втім, він частково передав нам свій архів. Залишився представник найстаршого покоління, учасник групи «Время» Олександр Супрун. Це його власна воля — нікуди не рухатися і не віддавати архів. У першу чергу він відомий як колажист. Залишився фотограф Ігор Манко.

Також в Харкові зараз знаходиться архів Романа Пятковки. Сам автор виїхав до Німеччини, але так вийшло, що його доробок замкнений у Харкові і зараз волонтери на місці намагаються вивезти його. 

Залишився Сергій Кочетов, син Віктора Кочетова — вони працювали у тандемі. 

Напередодні вторгнення Сергій Лебединський їздив до Кочетових і забрав у них частину архіву — зараз роботи в Німеччині. Але це далеко не весь масив робіт.

Якщо війна затягнеться надовго, ми насамперед намагатимемося відновлювати дослідницькі процеси, спробуємо повернутися до видавничих справ. Бо на цей рік у нас була  запланована ціла низка книг: це і фотокниги, і переклади з історії та теорії фотографії.

Думаю, наразі такий формат діалогу з міжнародною публікою буде як ніколи актуальним. Адже що далі тягнеться війна, то більше світ втомлюється від постійного «Україна, Україна!». Всі перемикаються на інші інфоприводи. 

Наша задача — постійно втягувати закордонну публіку, людей, у розмову про Україну, її культуру, колоніальність російської культури. 

Це не можна випускати зі шпальт газет, з медіа загалом. І книги тут виконують дуже важливу роль.

Віктор Кочетов, Сергій Кочетов. м. Харків, вул. Пушкінська, вівторок, 25 червня, 14:33, 1994

Зараз колекція музею повністю знаходиться в Німеччині, а частина особистих архівів авторів — у Львові, в офісі архітектурного бюро А44. Команда каже, що думати про виставкові чи культурні проекти за кордоном прямо зараз їм вкрай важко. 

«На жаль, я вірю в першу чергу у вогневу силу, а не в культурну», — розповідає директор і фотограф.

Сьогодні особливо резонують фотороботи, що зображують радянську чи пострадянську дійсність в іронічному або ж просто неестетизованому ключі, разом з усіма залишками старої і розбитої символіки СРСР, напівпорожніх вулиць і характерних квартир. Їх можна подивитися на сайті. 

Здається, що вони фіксували початок розвалу «імперії» — хоча усвідомлюєш, що по-справжньому вона, можливо, завершується лише зараз.

І поки в Україні триває нищівне протистояння за право не бути частиною такого старого світу, українські твори 1970-х і 1990-х евакуюють у Європу. 

Нам матеріалом працювали Олена Мигашко, Сергій Прокопенко

Читайте також наш репортаж Як виглядає художній музей у Харкові, що постраждав від російських окупантів. 

Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.