Ми зустрічаємося на Левандівці. Це район, яким годилося б знехтувати, коли йдеться про львівський міф, тобто усе це п’ятсотрічне каміння, Божу Матір, бруківку та каву. Ззовні Левандівка мало чим відрізняється від рідного для Івана Краматорська, якби не греко-католицький храм на головній вулиці.

Найближча притомна кав’ярня у Старому місті, тому ми заходимо до першого-ліпшого левандівського генделика.

Іван каже, що у Львові без кави ніяк, тому замовляє собі чашку. За сусіднім столиком галаслива компанія молодиків. У них на столі безліч міцних алкоголів та ключі від автомобілів, тож вони почуваються господарями цього місця. Інші відвідувачі самим лише поглядами ввічливо бажають їм змовкнути, однак Іван не звертає на них уваги.

Здається, ніщо не виказує у ньому жителя прифронтового міста, якщо, звісно, вони повинні якось себе виказувати. Він говорить рівно, у його інтонаціях немає агресії чи тривоги, говорить так, ніби йдеться про щасливу літню відпустку. Та, на жаль, розмова – про війну, і слово «страх» виринатиме у ній раз за разом.

Іван з Краматорська

10 лютого 2015 року. Краматорськ обстрілюють з Ураганів. Ракети нашпиговані забороненими касетними снарядами. Деякі з них влучають у приватний сектор, інші – в центр міста. Тим часом у сусідній від епіцентру ураження будівлі Іван разом із маленькою кузиною смачно обідають. Сьогодні день її народження і вони самі.

– Це, мабуть, найстрашніший день в моєму житті. Тому що мені 15 років і я відповідаю за дитину. Їй років, мабуть, 6. Вона дуже злякалася. Але дитині 6 років і вона знає слово «учения». Я її переконував, що то «учения», тоді вона трохи заспокоїлась. Вже потім додому забіг мій дядько і сказав збиратися за місто.

Насправді той снаряд біля їхнього дому навіть не розірвався, однак його зіткнення з асфальтом здійняло такий шум, який хлопець та його маленька кузина чули хіба в епічних кінах. Це вже згодом місцеві вмітимуть відрізняти звуки «градів» від інших видів озброєння, щоправда, не до кінця вмітимуть визначати, з якого боку прилітало. Того дня в асфальті залишилося багато ворожого заліза. Дещо навіть законсервували та залишили як «пам’ятку» для військових оглядачів, які досі вирішують, з якого боку стріляли. Іван та його родина серед тих, хто точно знає, де захід, а де схід.

Здається, саме тоді їхній Краматорськ зі звичайного міста в осерді Донбасу перетворювався на місто-межу двох цивілізацій. У першому Іванові трапилося проживати дитинство, в іншому – дорослішати.

– Все дуже змінилося після 2014 року. Але мені трошки важко про це судити, бо на момент початку війни мені було 14. Загалом це було звичайне пострадянське містечко: багато заводів та виробництва, забруднене, будинок культури, лікарня, школи. Не було нічого нового, навіть кафе нормального не було. Стара площа, старі парки, ці повсюдні тополі, дитячий майданчик з тією однією каруселлю, яка скрипить. Але я не можу сказати, що атмосфера була депресивна, бо це ж було моє дитинство. Ми не розуміли, що буває по-іншому. Ми ніде не їздили, хіба що на Азовське море, кілька разів були в Криму, також їздили на турбазу біля Святогірська. Ми мусили кудись їздити відпочивати. Бабуся працювала на заводі, дідусь працював на заводі, батько теж працював на заводі. Одна бабуся жила в місті, інша – в селі. Я був або там, або там. На вулиці ми постійно гралися палками. Отаке було дитинство…

Святогірськ

Краматорськ жив під окупацією майже три місяці, з квітня по липень 2014 року. Ворог, як завжди, діяв схематично. Мітинг із приїжджими «місцевими», п’яні чоловіки з автоматами, захоплення адмінбудівель, поліційних відділків, «референдум», погрози, грабунок, ще раз п’яні чоловіки з автоматами, блокпости, запалені шини. Справжні місцеві реагували по-різному. Хтось зустрічав так званих «народних ополченців» із розпростертими обіймами, а хтось допомагав українським військовим, що стояли за містом. Більшість боїв відбувалися на північ від міста, біля військового аеропорту, який мав стратегічне значення для обох сторін. Однак постраждали й цивільна інфраструктура: терористи чи не щодня обстрілювали житлові квартали. 

– Була ніч, коли бомбили центр міста. Там поряд є моя рідна школа, 500 метрів від дому. Недалеко ще мерія. Навпроти новий сквер імені Шевченка. Це один з перших ремонтів у нашому місті. То була подія: фонтанчик в центрі Краматорська. Там стільки народу завжди було. Лавочки, смітнички, деревця – затишне місце. І ось в ту ніч бомбили цей скверик, готель неподалік, аеродром. Ми чули всю ніч, як воно б’є.

Після тієї ночі хлопець разом з сім’єю вперше тікав від війни. На схід, у бік Донецька. Тоді ще ніхто не знав, як розгортатимуться події далі й де простягнеться лінія фронту, ніхто не знав, що доведеться тікати вдруге. У селі вони пробули аж до повного звільнення Краматорська 5 липня, коли сили ДНР покинули місто в результаті поразки в боях за Слов’янськ.

На світанку над Краматорськом знову замайорів синьо-жовтий стяг. Відтоді тут з’являється дедалі більше кольорів, особливо під час щорічної «Ходи вільних людей», коли довкола вишиванки, музика й непозбувне відчуття єдності. Іван зізнається, що в нього мурашки по шкірі, коли він розповідає про те, як змінювалося місто після окупації. Поремонтували дороги, площі, школи й лікарні, відреставрували парки, сквери, насадили дерев та квітів. Комунальні служби працюють сумлінно, люди ж підтримують чистоту. 

«Війна змінює людей», – вкотре повторює Іван. Хоча я не так вже й погоджуюся. Здається, вона лише нагадує, хто є хто. Або щонайменше увиразнює відчуття свого і чужого.

– У нас скептичні люди. Ми завжди скептично ставилися до влади, до прогресу нашого міста. Звикли, що Краматорськ – це маленьке село, хоч і затишне. А зараз ми розуміємо, що наш Краматорськ – супер місто. І ще більше хочеться туди повернутися. Додому хочеться сильно, але…

Він не завершує речення, лише здвигає плечима. 

Краматорський ландшафтний парк

Так, для багатьох жителів Краматорськ нарешті став по-справжньому своїм. Хоча у місті досі трішки «ватяно». Відсоток «вати» коливається в межах статистичної похибки, та все ж відчувається принаймні на рівні родинних сюжетів.

Тут хлопець згадує про свою бабусю, яка виїхала до Кубані. Віднедавна вони не спілкуються – життя у різних реальностях не передбачає спільної мови. Іван просто не знає, як пояснити старшій жінці, що, наприклад, Сталін – кривавий диктатор, коли «по ту сторону» він ледь не втілення благополуччя для багатоміліонної країни.

Сам хлопець не відчував на собі російського впливу і взагалі не пам’ятає, як конкретно пропаганда втілювалася в життя. Ворожі гасла просто висіли в повітрі. Диверсанти шукали неадекватів з месіанськими амбіціями та вкладали їм до рук автомати.

Загалом герої «ватних» сюжетів тут – переважно бабусі або ж маргінали, які мають доступ до телевізора. Як і скрізь на Донбасі. Люди ті самі, однак чомусь навіть під час окупації в Краматорську відбувалися проукраїнські мітинги. Зараз місто фактично перетворилося на центр вільної Донеччини. Багато хто переїхав сюди з інших міст Сходу, особливо молодь.

Іван каже, що з 2014 тут навіть утворилася своя тусовка вуличних екстремалів на роликах, скейтах, беміксах. Хоча довкола й вистачало місць для втечі з бетонної пастки. Ось, наприклад, хлопець показує фотографію. Він на гірському велосипеді, позаду зелені пологі пагорби, низьке захмарене небо та витоптана стежка догори. Виглядає наче альпійське передгір’я де-небудь на півдні Франції. Однак це Краматорський ландшафтний парк. Іван запевняє, що він таки існує, адже людині, враженій стереотипами про український Схід, важко в це повірити.

Донбас бачиться нам далекою переораною тисячу разів землею, де вугілля лежить просто під ногами, а промислові зони трапляються частіше, ніж церкви на Галичині. 

Іван у Краматорському ландшафтному парку

– У нас є популярна дорога на Святогірськ. Краснолиманський район, де річка, озера, ліси… У нашому ландшафтному парку дуже красиві пагорби, а також крейдяні гори. Вони зовсім нетипові для нашого ландшафту. А на цьому напрямку – Слов’янськ, траса на Харків, Святогірськ і далі – є дуже популярні маршрути, де можна і на рибалку піти, і в похід, і покупатися. Для Краматорська це реально дорога життя, місце духовного відпочинку. Але його більше немає. Там усе заміновано. Туди не можна повертатися ще багато часу. Якщо вони далі, звісно, не підуть… 

Іван розповідає це, а тоді пояснює, що вживає слова «вони» або «та сторона», аби зайвий раз не лаятися. Переважно, коли йдеться про «них», хлопець широко розплющує очі та дещо нервово посміхається. Я теж. Здається, крім сміху, ми не маємо нічого проти непроглядного колективного абсурду, що простягнувся на шосту частину землі. 

24 лютого 2022 року «вони» масовано атакують. Люди ховаються під землю. Жителям великих міст пощастило найбільше. Вони можуть піти в метро й плекати нову підземну культуру. На поверхню виходитимуть лише найсміливіші, от лише одягатимуть спеціальні захисні костюми. «Але в Краматорську немає метра, що робити?», – думає Іван на світанку 24-го, коли вже пролунав обов’язковий дзвінок-повідомлення від друга.

Але за кілька хвилин до того ще повинно було минути неприйняття цієї нової реальності, треба ще було дати раду страху й попередньо переконати себе та подругу, що це все поганий сон, який чомусь прорвався назовні. Після другого, ще потужнішого вибуху навальна думка запалює свідомість: «Ні, це ядерний апокаліпсис». Усе це миттєво виринуло якимсь двадцять п’ятим кадром, адже напередодні Іван слухав на роботі аудіокнигу «Метро 2033», постапокаліптичну історію про ядерну війну, коли людям доводиться жити у підземці. На щастя, вигадка не до кінця синхронізувалася з реальністю.

До початку повномасштабного вторгнення Іван працював на ювелірному підприємстві фотографом, хоча, як і більшість місцевих, має освіту інженера. Вони з дівчиною тільки переїхали до нового помешкання в центрі міста. Здавалося, що життя у цьому новому Краматорську почало налагоджуватись.

Однак тепер помешкання зменшилося до розмірів коридора. Сирена повітряної тривоги лунає постійно. Підприємство, на якому працював Іван, зачинилося через нестачу замовлень. Вихід на вулицю перетворюється на небезпечну вправу. Якщо там і з’являються люди, то обов’язково з тривожною валізкою – за 50 кілометрів до лінії фронту може трапитися що завгодно.

Отож, вдень тут майже порожньо, а вночі міста ніби й нема: люди дотримуються правил світломаскування. На проспектах і площах панує тиша – із тих, що трапляються перед бурею. 

Увесь березень евакуаційні потяги переповнені. В цей час Іван ще роздумував: їхати чи ні. Були проблеми з грошима. До того ж, батьки навідріз відмовлялися їхати у безпечніше місце через роботу. Остаточно вирішили їхати, коли прилетіло за 300 метрів від їхнього дому.

З подорожей Івана регіоном

– Було страшно. Ми знаємо, як звучить «Град». Але то був не «Град», щось потужніше разів у 300. Ти його не просто чуєш – відчуваєш всім тілом. Тобто хвиля доходить до твого будинку і він реально трясеться. Тоді влучили в будівлю СБУ та гуманітарний інститут неподалік від нас. Під час другого вибуху повідкривалися навстіж вікна, попадали квіти з підвіконня, і було чутно, ніби земля падає. А ще мені здалося, що насправді падає дах. Це щось страшне. Ми так лежали ще, мабуть, хвилин 10, просто на підлозі в коридорі. У той день ми вирішили, що треба їхати звідси.

Вони з дівчиною покинули Краматорськ за два дні до бомбардування вокзалу. Ще вдома розглядали варіанти: просто дивилися на мапу України й обирали місто для життя, хоч і тимчасового. Обдзвонювали орендодавців, рухаючись по мапі на Захід. З поступовим просуванням країною вартість житла зростала, хоча навіть дорогі пропозиції вже були зайняті.

Іван говорить, що деякі його друзі переїжджали вже три-чотири рази. Їхати до Львова пара вирішила поїздом. В купе були вдвох або втрьох – на той час евакуаційна хвиля вже спадала. Загалом провели 30 годин у дорозі – це майже так само, як у мирний час. Щоправда, їхати поїздом було страшно. Провідник, який двічі потрапляв під обстріл, чомусь вперто показував Іванові фото вибитої колеги та вагон, перетворений на решето. А потім казав людям не панікувати. Тим часом потяг проїжджав найнебезпечніші ділянки: Барвінкове, стратегічний для обох сторін транспортний вузол, та Київщину, яка тоді ще не була цілком звільнена. На щастя, обійшлося без пригод. На вокзалі Івана з подругою зустріли друзі, тож зовсім скоро вони вже сиділи на кухні й довго видихали залишки тривожного повітря. У Львові вони чи не вперше за останні тижні відчули себе в безпеці.

Вочевидь, хочу запитати Івана про життя у новому місті, але молодики за сусіднім столиком вибухають гучним сміхом. Пляшки вже напівпорожні, а ключі від автомобілів досі лежать на столі. Їм чомусь надто весело. 

«У мене багато друзів на передку», – зненацька каже хлопець, – «Один лежить у госпіталі з контузією, інший після важких боїв з пораненою ногою. Ще один артилерист. Аж страшно їм дзвонити».

Ми на мить замовкаємо. Молодикам усе ще весело. Іван пропонує перекурити.

Куримо. Неминуче говоримо про життя і смерть, а також про те, що поміж ними. Говоримо про відчуття сорому й провини цивільного чоловіка. Про те, що буде опісля, і те, що є зараз. Урешті доходимо до висновку, що життя, попри все, завжди повинно продовжуватися. Фактично, у життя немає іншого вибору. За час у Львові Іван встиг: закінчити магістратуру, поволонтерити в різних організаціях, з’їздити в Крапати на фотосесію, покататися на роликах, зненавидіти львівський вокзал, сходити до церкви, досхочу наговоритися українською. І от ми докурюємо, а життя все ще продовжується.

Вже за місяць Іван почувався у Львові як риба у воді. Каже, що із задоволенням переїхав би сюди назовсім у мирний час, бо це кайфове місто. Хоча зовсім інші культура та традиції. 

– Менталітет тут інший, це точно. Трошки більше совісних людей, хоча бували всілякі: нас тут теж кидали на гроші. Це всюди буває. Але різниця є. Вона більше оприявнюється в дрібницях: як ставляться до релігії, до країни, до навколишнього середовища. У нас, наприклад, переважає капіталістичний тип людей, які переслідують особисті цілі. В принципі, можна за волонтерами різницю помітити – порівняти їхню кількість тут і в Краматорську…

Іван нахвалює Львів, однак парадоксально продовжує: «Я дуже сумую за своїм місто. Ми ще обов’язково туди повернемось…».

Перші дні на новому місці йому було важко, адже батьки залишилися на Сході. В Краматорську зараз постійна сирена, проблеми з їжею, немає газу, регулярні відключення електроенергії, водопостачання та зв’язку. З продуктами складно. Вони є, але обмежені. Сьогодні в магазині може не бути м’яса, завтра може не бути хліба, післязавтра овочів. Хлопець дуже боїться, що в місті зникне зв’язок і він не зможе зателефонувати мамі. Трапитися може що завгодно. Часто місцеві навіть не знають, коли ховатися, адже не розуміють, коли прильоти, а коли відльоти.

У Львові зрозуміліше: відльотів немає, лише прильоти. До загрози з повітря тут ставляться радше по-філософськи: якщо чуєш вибух неподалік, радієш, що пронесло, якщо прилетіло, то вже все одно. Іван давно не спускається в укриття під час тривоги, тому не можу не пожартувати про те, що він вже майже львів’янин. Не спускається навіть після того, як обстрілювали об’єкти поруч з його нинішнім домом. «Якщо прилетіло, то вже все одно», – погоджуємося ми й оголошуємо другий перекур, аби попрощатися. 

Сигарета падає Іванові з рук. Бачу, що він втомився, утім, продовжує розповідати про своїх друзів. Тож я мимоволі замислююсь: скільки ще протривають, проживуть всі ці історії, передаючись з уст в уста? Покоління, два, три, до самого кінця? Тоді Іван, ніби відчуваючи, що я на мить покинув його, говорить:

– У мене не аж така надзвичайна історія. От у моєї знайомої з Ізюму…

«Всі історії унікальні»,  відповідаю я, – «Нам належить пам’ятати кожну з них, це важливо».

«Дякую за ностальгію»,  насамкінець каже Іван.

Сподіваюся, третю сигарету ми викуримо в Краматорську.

З подорожей Івана регіоном

Фото надані героєм матеріалу, Іваном Любко
Текст: Микола Оліярник