У лютому 2023-го Харківський театр ляльок вперше з часів повномасштабного вторгнення відкрив сцену для постійних відвідувань. Напередодні річниці війни, що супроводжувалась домислами про новий наступ, фейками про захоплення області та частішими сигналами тривог, харків’яни знову заповнили будівлю, де на них чекали — нерухомі ще з минулого лютого — ляльки у скляних стендах фойє.
Цей хиткий світ нормальності, де розкіш у вигляді художнього світу можлива, так само, як і розкіш живого спілкування у притлумленому, стишеному прифронтовому місті, — найцінніше, що театр може і мусить приносити людям, вважає Оксана Дмітрієва.
У розмові з головною режисеркою розповідаємо, як театр жив і продовжує жити під час війни.
Як театр існував увесь 2022 рік? Чим він став для Харкова за цей час?
Ми почали працювати приблизно у квітні, коли харків’яни ще перебували в укритті – в метро. Там жило дуже багато людей, на деяких станціях кількість сягала 1000 чоловік. Ми зустрілися з акторами театру, моїми студентами-випускниками, які залишились у місті, і домовились хоча б спробувати запустити роботу. Це була абсолютно сюрреалістична ідея, але всі погодились.
У нас не було жодної вистави, яку можна було так просто взяти й зіграти, адже більшість трупи перебувала у різних куточках не тільки України, а й Європи. Отож, ми почали все з початку. В акторів була своя «домашня вистава», і я попросила їх стартувати з неї, мовляв, давайте ви починайте, а потім ми наздоженемо. Першу виставу за казками Андерсена ми зіграли на станції метро «Майдан Конституції».
Досвід репетицій теж досить сюрреалістичний. Квітневий Харків – це жорстка територія: комендантська година починалась о 16:00, тому ми мали вскочити до театру, встигнути попрацювати і швидко розбігтись. Актори вистави «Цяточка» (станом на квітень – студенти), яку ми відновили, паралельно працювали на кухні ТрО. Це квест, де ти щоденно долаєш смугу перешкод. Потім ми познайомились з представницею ЮНІСЕФ у Харкові та домовились, що за підтримки організації влаштуємо «гастролі» станціями метро. Зі своїми виставами ми об’їхали всі станції метрополітену. Це був щемкий досвід: кожна станція – це окреме місто, різні люди, різні відчуття.
Чим ближче до Північної Салтівки – тим більше відчуваєш напругу і жах того, що відбувається. Питання, яке звучало в мені перманентно: навіщо зараз театр, література, музика? Було страшно усвідомлювати, що це все залишилось у мирному житті. Але ці ніжні, щирі зустрічі з глядачами [у метрополітені — ред.] дали усвідомлення, що ми можемо і мусимо робити те, що вміємо.
Світла казка підтримує, не дає всім нам забути про крихкість, про дитинство. Хто кого рятував на цих виставах – я й досі не знаю.
Ми обіймались, багато говорили – це була дуже близька зустріч, дуже справжня. Бачити людей, відчувати, бути з ними поруч – це важливо.
Цей досвід змінив вашу трупу?
Так, це новий емоційний досвід для всіх. Наша трупа неймовірна. Я дуже люблю і акторів, які залишились в місті, й тих, хто зараз знаходиться десь далеко – ми постійно на зв’язку і кожен підтримує країну та театр як може.
Я пишаюсь акторами, які займаються творчістю, акторами, які займаються волонтерством, акторами, які пішли до війська і захищають нашу країну.
Тетяна Тумасянц – зірка нашого театру, неймовірна акторка – з перших днів записалась до територіальної оборони, потім – до війська, була і у Херсонській області, і на Донеччині. Михайло Озеров, який зараз служить у ТрО. Я вдячна їм до неба!
Продовжуючи, хочу сказати про тих, хто зараз за кордоном: деякі вже працюють у театрах Європи, і це моя велика гордість. Я пишаюсь Катею Любченко, яка працює у престижному польському театрі та підтримує нас. Вона крута акторка і це дуже приємно, що вона не зупинилась, вона продовжує. Оленка Грабіна зараз живе у Німеччині та створює перформанси, які вже отримали потужні відгуки. Мені щиро хочеться згадати про кожного, бо вони роблять все, що можуть, аби підтримати країну, рідний театр.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Чому ви особисто вирішили залишитись у Харкові?
У перший день війни я поїхала до Полтави. Моя родина з Краматорська і ми зі старшою сестрою домовились: якщо почнеться, мусимо триматись разом. Чесно скажу: я не вірила, що буде так, як сталося, це не вкладалося в моїй голові. Тоді ми якраз працювали над виставою про війну за п’єсою Бертольда Брехта «Матінка Кураж», у сучасному перекладі Сергія Жадана, з крутою музикою Каті Палачової та Олега Каданова. Я не можу сказати, що репетиції йшли легко, бо вже тоді відчувалась напруга: ми говорили про війну і фантазія продукувала жахливі картинки. Разом з художницею вистави Наталею Денисовою ми відпустили себе, та образи, які нам приходили, як художникам, були справді страшні.
Повертаючись до першого дня – я тоді поїхала, але в мене було гостре почуття провини: як це, я їду, а люди залишаються в місті? У Полтаві я жила три тижні, й усі ці три тижні було важко: твої очі не бачать того, що відбувається. Страшно бути далеко. Коли моя родина трішки заспокоїлась, я змогла повернутись до Харкова.
Я знаю, що увесь період війни ляльки — художнє надбання — залишались тут, у театрі, в Харкові. Чим вмотивоване таке рішення?
Ви розумієте, це Харків. 24 лютого. Все відбувалось блискавично. В театрі залишались наші працівники – блискуча команда. Під час ракетного удару по Палацу праці постраждали вікна на першому поверсі, і саме вони прибирали, доглядали, лагодили, піклувались про все і всіх, хто тут був.
Це місце особливе, воно стало для людей і сховищем, і домівкою і, як ми говоримо, «Ноєвим ковчегом». Тут були всі: діти, дорослі, люди похилого віку, купа тварин. Цей будинок сам по собі рятував і тримав. Коли було дуже страшно, я пам’ятаю, ми співали, і це допомагало не боятись. До речі, перший концерт в метро на станції «Майдан Конституції» створили саме наші лялькарі разом з Сергієм Жаданом.
Але все ж таки, чи були пропозиції евакуювати ляльки у більш безпечне місце? Це безцінні речі, їх би дуже хотілось вберегти.
Так, були. Мені подзвонила деканка театрального факультету Харківського національного університету мистецтв ім. Івана Котляревського – Яна Партола – і сказала, що зараз евакуюють експонати з Художнього музею, тож варто спробувати вивезти ляльки разом із ними. Але, чесно скажу, ми були такі засмикані, у такому дисбалансі, що просто на це не пішли. Евакуацією в Харкові займалась Вероніка Склярова, я надзвичайно вдячна їй за цю титанічну роботу. Та вийшло так, що ми цього не зробили, були не готові.
Зараз я дуже багато про це згадую: війна тривала вісім років і ми, особисто я, не думала, не подбала, не прорахувала.
Моя родина з міста Краматорськ, і коли я приїжджала додому, то часто чула фразу: «У нас до війни». Вони реально знали, що таке війна, як це – потрапити під обстріл, що відчувають люди, коли ховаються в укритті. Вони це проходили. У мене просто йшов мороз шкірою, але я не розуміла, що це таке. Психіка витісняла можливість чогось подібного.
Моє інфантильне «нічого не буде» – з одного боку, і їхнє реальне «що ти робитимеш, якщо це станеться?» – з іншого.
Всі вісім років ми, як театр, повинні були готуватись до можливих сценаріїв розвитку подій. Але так багато всього не зроблено. Я відчуваю це як свою особисту провину, свій особистий біль.
Як вважаєте, що зараз у пріоритеті: говорити про Україну на європейській сцені чи працювати безпосередньо тут?
Ми розмовляли про це з Майєю Гарбузюк під час нашого інтерв’ю і я відповіла, що це історія про те, як я не тримаю слово. Перебуваючи у Полтаві, мала абсолютне переконання, що мистецтво зараз недоречне – потрібно займатися чимось прикладним. Я пішла з друзями волонтерити на кухню ТрО, і коли мені ставили питання, мовляв, що ти тут робиш, ти ж режисер, відповідала: «Поки війна не скінчиться – буду тут».
Але коли повернулась до Харкова, не дотримала слово. Був такий момент, вже тут, я крокувала пустим містом, у цих досконалих декораціях з архітектури, і зловила якийсь «глюк». Не знаю, як це назвати; відчула, як місто тремтить, якусь неймовірну ноту. Я чула цю ніжну, високу ноту в повітрі. Як ляльку-маріонетку, вона підтягує тебе за вагу і ти думаєш: «А я спробую». Всі казали мені: починати робити якісь вистави – це складно, на це потрібен ресурс, я і сама розуміла. Вони мали рацію, зараз справді не час для творчості, вона сьогодні не гармонійна. Але разом із тим я тоді прийшла до театру і розклала ляльки, чекаючи, що хтось прийде з ними гратись.
Мої студенти актори підтримали мене і не відмовили у можливості репетирували – це дуже ніжно, їхня підтримка стала мені опорою. Потім, коли ми всі відчули обійми наших глядачів у метро, стало ясно, що це справді потрібно. Спочатку рятуєш конкретну людину, а потім коло стає все ширше і ширше.
Згодом я дала собі слово, що не поїду за кордон, і теж його порушила. У нас була дивовижна поїздка, яку організувала Вероніка Склярова. Ми вирушили у хорватський табір, де взяли участь у тренінгах з реабілітації та роботи з травмою. Це була зустріч із неймовірними людьми, які багато в чому допомогли, підказали.
Виставу «Я норм» ми створили вже у червні місяці в Харкові. Події п’єси відбуваються у Бучі, але історія Ніни Захоженко дуже харківська. Ми всі тоді саме так і жили в телефонах: фраза «Я норм» – наш пароль. Отож, ми поставили виставу і спробували грати її вже у червні.
Через деякий час Катя Любченко поговорила з Розою Саркісян і запропонували нам привезти виставу на варшавський фестиваль «Корчак». Тоді вперше молоді люди, актори вистави, які весь цей час перебували у Харкові, змогли видихнути та подивитись, що відбувається за межами простору їхнього міста.
Це було потрясіння: побачити, як люди можуть спокійно пити каву, ввечері слухати музику, ходити до театру, гуляти вночі. Спочатку це була радість – відчути мирне життя, а потім – потужна травма: усвідомити, що це все досі десь існує, у когось, але не у нас.
Пам’ятаю, як актори прийшли до мене і сказали, мовляв, все, ми хочемо до Харкова, ми хочемо додому.
Розкажіть, будь ласка, як саме відбувалась робота над виставою «Я норм»?
Це дуже світла історія про підлітків. Але ми всі тоді були такі безпорадні, що й самі нагадували дітей. Молодь нас витягувала. Особисто мене – точно. Вони виявились сильніші, зібраніші. В моїй родині нас рятувала наймолодша дівчинка чотирьох-п’яти років, вона ніби відфільтровувала страх. Це дуже важлива штука: діти дозволяють нам пережити жах. Вони тримаються крутіше. Вони сильніші за нас.
Тому ця п’єса Ніни і сталася. Ніна десь у березні надіслала мені матеріал, який складався з декількох новел. Я прочитала і виділила для себе історію «Я норм». На той момент я могла тільки мріяти про якусь постановку, тому так і відписала: мовляв, дуже крута історія, але ми поки не можемо взяти у роботу. І відклала.
Потім наша акторка, вчорашня студентка Ліля Осєйчук написала пісню, яка пізніше і прозвучить у виставі. Це була перша музика, яку я почала слухати під час війни і вона не дисонувала зі мною. Коли ми почали грати дитячі спектаклі, захотілось розпочати діалог і з дорослою публікою. Я згадала про історію Ніни та ще подумала: як шкода, що немає саме п’єси. Ви не повірити, але я подзвонила Ніні і вона відповіла: «Є п’єса. Я написала її».
Ми зробили виставу за два тижні. Планували спочатку читку, але актори прийшли з вивченим текстом. Наша улюблена композиторка Катя Палачова, яка зараз у Німеччині і дуже багато працює з нами, написала музику до вистави, трансформуючи ту саму пісню Лілі.
Перші покази пройшли у театрі. Пам’ятаю, як прийшли глядачі та говорили: це перша вистава, яку вони подивились у Харкові у театральному просторі – було якось дуже щемко.
Це спроба бути разом, спроба почати говорити. У нас зараз мало емоційних, моральних ресурсів робити щось грандіозне, потужне. Ми ходимо по тонкій кризі, ледь торкаючись, і це вже важливо – ходити.
Нам важливо зараз почути глядача: що він може слухати, а що ні, як реагує, де йому болить; як бути точними, але залишатись делікатним.
Як ви бачите майбутнє українського театру після того випробування, яке зараз проходить весь сектор культури?
Я впевнена, що це буде дуже крута історія. І цю впевненість мені дає місто Харків.
Наприклад, фантастичний фестиваль, який створила команда нашого Літературного музею – Тетяна Пилипчук і Сергій Жадан – «П’ятий Харків». Подія зібрала повні зали і люди слухали лекції поетів, дизайнерів, філософів, істориків. Перший фестиваль проходив у невиличному просторі Art Area ДК. Це неймовірно: люди хочуть чути складну, важливу інформацію, вони спраглі до нових знань. Молоді люди, які зараз отримують мистецьку освіту в Європі, я впевнена, повернуться і привезуть до нас щось нове. Я вірю, що в нашій країні може відбутися щось неймовірне.
Як ви бачити своє майбутнє, як режисерки у майже прифронтовому місті? Що ви плануєте робити для театру?
Відповім реплікою з однієї нашої вистави. Там є такий персонаж, Маленький Зайчик. Коли він мріє, то складає лапки перед собою і каже: «Мені б так хотілось». Як тому зайчику, мені б так хотілось мати можливість змінюватись, створювати, відчувати, щоб було натхнення. Я думаю, це не сама людина створює, а їй допомагають, ми лише медіатори.
Я б хотіла чули простір, відчувати його. Я просто хочу хотіти.
Минув рік від початку повномасштабної війни. Про що був цей рік саме для вас? Можливо, якісь думки хотілось би виділити рефреном.
Надія. Цей рік для мене про надію. Зараз простір навколо чарівний і страшний водночас. Мені здається, відбувається щось важливе над нашою територією, і ми маємо вистояти. Ми маємо бути.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Текст і розмова: Ірина Бойко
Читайте також матеріал Видавець Олександр Савчук: «Поняття “українець” — це ширше за мовне питання».
