Видавець Олександр Савчук: «Поняття “українець” — це ширше за мовне питання»

Видавництво Олександра Савчука — унікальний харківський феномен. Ще з 2011 року вони видають українською спеціалізовані книжки, присвячені історії міста, антропологічним дослідженням, маловідомим широкому загалу діячам чи творам українського мистецтва. На перший погляд, напрям може здаватися нішевим, специфічним, але влітку 2022 року на подібну літературу стрімко зріс попит. 

У відвертій розмові ми поговорили з видавцем про те, як повномасштабне вторгнення вплинуло на життя та бізнес, у яких книжках українці шукають розраду сьогодні, а також яким він бачить Харків майбутнього.

Пройшов майже рік повномасштабної війни, люди підбивають підсумки. Які плани ви взагалі мали на 2022-й і чи вдалося хоча б щось реалізувати? 

Частково вдалося. Ми працюємо на ринку більше 10-ти років — проходили через різні труднощі, ситуації. Тому не те щоб були готові, але… ми переживали різні часи, відповідно, плануємо перманентно. Оскільки більшість роботи я виконую самостійно, це все живе у мене в голові. 

Можливо, це не найкращий приклад того, яким повинне бути видавництво. Більші видавництва, де є команди редакторів, звичайно, працюють інакше. 

Та у нас і 2014-й рік був кризовим, коли ми не знали, як далі жити, потім чомусь 2016-й був дуже важким і думали, що будемо закриватися… Очевидно, це якісь цикли існування бізнесу. По суті, ми щороку виживаємо і я не можу сказати, що війна сильно щось змінила. 

Навіть влітку переживали цілий книжковий бум! Нас це дуже сильно підтримало. 

Насправді, через особливу природу видавництва, у нас доволі специфічна історія — вона ніколи не була суто комерційною, більше просвітницькою та місійною, хоч як би патетично це не звучало.

Які книжки вдалося видати цього року? 

Ми запланували «Опанаса Сластьона» — робота мала виходити десь у лютому-березні, натомість вийшла у червні. 

Влітку люди загалом цікавились всім українознавством, що у нас є. З тих, які видали у 2022 році, маємо «Київ: Провідник», він став дуже популярним. Саме влітку кияни повернулись з-за кордону і давай дивитись: а що таке пресований путівник, як це може бути? 

Ця книжка, відкрию таємницю, вийшла у 2019 році і була не те щоб провальною на той час… Просто тоді її купили сто фахівців, і на тому все. Сьогодні ж є надія, що ми зі своєю діяльністю вже виходимо за межі бульбашки фахівців. 

До прикладу, я радію, що прізвище Федора Ернста (упорядник «Київ: Путівник» — ред.) потроху стає відомим. В Україні є десятки таких постатей, які однозначно заслуговують на увагу. Ще один приклад: Стефан Таранушенко ще 10 років тому був абсолютно невідомий. Ми у видавництві щось там копирсалися-намагалися, а зараз, коли йдеться про старовинну церковну архітектуру, це прізвище вже виринає. 

Це таке собі дуже повільне, проте введення не лише у науковий, і й у популярний обіг. 

Тобто, якщо підсумувати: те, що зараз користується попитом, це українознавство, путівник Києвом? 

Цей путівник настільки «вистрелив», що нам довелося його додрукувати!

І от, скажімо, книжка спогадів Леся Курбаса — те, що ми мали видати в лютому до століття театру «Березіль» — теж мала успіх. Сьогодні разом з медіагрупою «Накипіло» ми збираємось зробити з неї аудіокнигу. 

На презентації цього видання у Харкові був прекрасний Кирило Лукаш, який читав фрагменти. Він це так прочитав, що ми зрозуміли — воно звучить! І моменти, пов’язані з Харковом та Курбасом, просто фантастичні. 

По суті, така аудіокнига — це частина нашого плану на 2023 рік. 

Загалом можу сказати, що повільно, але наша робота продовжується в тому ж ключі, у якому ми її бачили з 2011 року (рік заснування — ред.). Зараз, як це не парадоксально, умови навіть більш сприятливі, адже у людей виникає інтерес до України, загострюється увага. 

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій!

Чи підтримує держава сьогодні видавничу справу? 

Держава підтримала всіх підприємців тим, що дозволила не сплачувати ЄСВ та перейти на податок 2%. Ми, до речі, не перейшли, бо вирішили: якщо у нас буде заробіток, ми краще сплатимо гроші у бюджет. Бо є розуміння, що економіка мусить працювати. До речі, в цьому році ми чи не найбільше сплачуємо податків за весь період існування — це пов’язано не тільки з інфляцією, а й з тим, що стало більше замовлень. 

Якщо говорити про підтримку інституцій, то влітку ми подавались на УКФ. Зараз вони відкрили нову програму, але я не наважусь податися ще раз, бо власне самі видання вони не підтримують — вони підтримують проєкти, в рамках яких може відбутись видання книги. Це правильно, але з досвіду можу сказати: в нас не такий ресурс, аби зробити щось подібне. 

У 2022 нас також підтримав Інститут сучасного мистецтва — дав нам грант на 54 000 грн у перші місяці, аби ми повернулися до роботи. Ми вдячні, бо завдяки цьому вдалося закрити багато нагальних питань.

При чому після однієї моєї «травми», пов’язаної зі звітуванням УКФ, я був приємно здивований формою звіту в Інституті (сміється — ред.)!

Насправді, я не згодний з думкою, коли кажуть, мовляв, Гірняк — тільки для фахівців, чи путівник Києвом — тільки для фахівців. Насправді все це… для всіх нас. Просто наша задача як видавництва зробити подібні роботи більш читабельними, щоб читач на своєму рівні знайшов те, що може бути йому цікавим. 

А яка ваша улюблена книга як видавця? 

Є така книжка, на яку я, мабуть, витратив найбільше сил і часу, — це «Дерев’яна монументальна архітектура лівобережної України», такий собі талмуд на 900 сторінок формату А4. Там багато креслень, тисячаі фотографій, описи, схеми — всі типи важких видавничих робіт, які ми тоді навчилися робити. Команда її випустила у 2014 році, і хоча зараз, можливо, вона була би дещо краща у технічному виконанні, але за наповненням і складністю це була наша найцікавіша робота. Робота в архіві з рукописом, з розпізнаванням церков, яких близько 180-ти… Я вже кожну з них знав напам’ять. 

Звичайно, книга довідкова, але ми отримали масу класних відгуків, коли люди впізнавали якусь знайому церкву з маленького населеного пункту — наприклад, десь у містечку Березна на Чернігівщині. На основі цих матеріалів вже у 2021 році ми зробили великий проєкт з УКФ — 3D-моделювання деяких церков, що збереглися. 

Згодом видали ще окрему сувенірну книжку всього на 5 церков, про які написано найбільше за все.

Загалом це благодатна тема, яка потребує дослідження. Адже ці довідкові книжки, насправді, і про пам’ять, і про створення візуальних образів, і про тяглість цих образів, про ідентичність… З часом у людей замилюється око і вони звикають до об’єктів, що бачать навколо. Наприклад, для харків’ян Держпром — це щось таке, де офіси знаходяться, а от для дослідника баугаузу з Німеччини — це фантастична знахідка!

Чи вважаєте ви, що «прильоти» по музею Сковороди, по культурних інституціях, це свідоме знищення української культури росіянами? 

Знаєте, важко сказати. Я не буду виключати і таких версій. Щодо будівель університетів, я думаю, на жаль, це переважно пошук наших військових.

Але те, що росіяни абсолютно не зважають, чи це музей, чи картинна галерея, чи навчальний заклад, коли атакують, це факт. 

Хоча потім самі ж вивозять, крадуть предмети мистецтва… З одного боку, привласнюють, з іншого — знищують. 

Думаю, там є певна доля несистемності, хаотичності. Як показує динаміка війни, багато рішень приймаються ситуативно. 

У росіян є ідея, що українці — це частина імперії, яку вони створювали разом з «великоросами». Відповідно, треба повертатися в лоно; і те, що тут існує, на їхню думку, теж має бути частиною «велікой культури». Відповідно, є претензія на те, що українське надбання необхідно інкорпорувати в імперію. 

Перед тим, як влучили у музей Сковороди, ходили чутки, що якийсь дідок-охоронець спеціально здав цю позицію. Нічого про це не знаєте? 

Ні, на жаль. 

Я тоді більше цікавився здоров’ям Андрія, сина директорки. Чесно кажучи, я сам пережив влучання ракети у сусідній поруч зі своїм будинок, тож знаю, що таке С-300, який це звук і як вона летить. Слава богу, зачепило тільки мою машину, а хата ціла. Але це такі відчуття… Як ніби тебе вже не існує. 

Добре, що робота, книжки витягують… Пам’ятаю, як у травні я повернувся до Харкова і подзвонив людині, яка замовила книги 23-го лютого. Замовник так здивувався, каже «Та ви що? Невже вони цілі?! Відправляйте!». І тут я знову зрозумів, що наша робота затребувана, книжки комусь потрібні. Бо у березні-квітні був такий настрій: все, ми закриваємося, інші пріоритети, невідомо що буде зі складом… 

А що зі складом, до речі? 

Були прильоти над будинком — в ніч на 24 серпня. На вдачу, снаряд розірвався у повітрі і повилітали тільки шибки.

Ви не думали евакуювати видавництво, переїхати в інше місце?

Думав, але це цілий процес. У Харкові все було налагоджено. А якщо перевозити, то треба думати про бюджет на зберігання, потребу жити в іншому місті. Я все-таки військовозобов’язаний і всі ці переїзди, якщо чесно, сприймаю несерйозно. Хоча, звичайно, я про це думав… 

Українські видавці влітку збирали підписи, аби в Україну заборонили ввозити російські книжки. Ви підтримуєте цю ініціативу? Як ви ставитесь до заборони літератури з Білорусі та РФ?

Щодо ввезення в Україну — це одна справа. По-перше, у нас є свій виробник, і нехай у нього буде шанс піднятись. По-друге, не знаю… У мене особисто сьогодні є відраза до всього російського. Буквально вчора поховали Валерія Романовського, нашого автора, і це безпосередньо впливає. 

Хоча є й такі читачі, яким ракета не завада — вони хочуть, аби «руський мір» сюди прийшов. До нас в офіс якось влітку завітав один клієнт, я продавав йому книжку і відчув: щось не так. Сказав, мовляв, можу вам продати книгу, якщо скажете, що ви не за Путіна. Він промовчав і відповів: «Я за дружбу с Россией». 

Була частина людей, які, скажімо так, не могли розібратись у ситуації, але коли прилетіли бомби — вони зрозуміли, що до чого. Є люди, навіть серед моїх знайомих, які вважали, що Салтівку почало обстрілювати НАТО! Тільки згодом вони зрозуміли: їх обстрілювала Росія. 

Думаю, у нас або трохи завищена оцінка харків’ян, їхнього рівня розуміння ситуації, або… ми не так багато про них знаємо, адже в нас не було прийнято спілкуватись з сусідами, знайомими, людьми в метро.

Навіть зі свого досвіду: от я зараз переїхав, живу, здоровкаюсь з людьми, які поряд. А хто вони, що думають, якої позиції — невідомо. 

Багато людей мімікрують: вони бачать, куди все рухається, і «згадують», якої вони позиції. Але ось це непроговорення досі присутнє… 

Тобто багато людей іще притримуються думки на кшталт «це політики між собою порішали, нам дістається»? 

Саме так. Або «це просто політика», або взагалі починаються якісь теорії змови. 

Тому я й кажу, що ми переоцінюємо знання людей. Знання історії, наприклад. Тільки коли це вже стає життєво необхідно, люди починають нею цікавитись. А це має бути фон: шкільний, університетський. От зараз, скажімо, війна. А якщо війни немає? Як пояснити, що це потрібно знати? Це питання методик школи. 

До речі, чув багато класних відгуків про польські школи: діти хочуть туди ходити. Це про щось говорить. У перекладі з давньогрецької «школа» взагалі означає «дозвілля», коли ти приходиш займатися улюбленою справою. 

Я сьогодні все-таки розумію, що книжки — це пасивна форма, до них ще треба прийти. З цієї точки зору, те, що пропонують УКФ, — правильно. Це більш об’ємна, скажімо так, комунікаційно продумана «упаковка». 

В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що у Харкові багато російськомовних і української мови місту не вистачає. На вашу думку, зараз змінилася ситуація? Стало більше українськомовних людей? 

Насправді, я ставлюся до цього досить демократично. Не вважаю, що всі харків’яни повинні всюди говорити українською. Це було би прекрасно, але я розумію реалії. 

Мені було би приємно, якби білінгвальна ситуація вважалася б нормальною, і коли я говорю українською, на мене не дивилися б як на людину із західного регіону. Мені було би приємно, аби принаймні там, де використання української регламентується законом, закон виконувався б: у бізнесі, державній сфері, освітній. І дуже хочеться, аби з’являлася повага до цього, а не ставлення як до кон’юнктурного явища. Бо так складалося, що протягом останніх 10-ти років мене часто сприймали як людину, яка змушена говорити українською — адже я викладач, якийсь там діяч. 

У Харкові це ставлення змінювалося від більш негативного до більш нейтрального, але в основному сприймали як «ну, він зобов’язаний, мабуть». 

Було б набагато цікавіше і краще, якби українська ставала інтимною мовою, сімейною. Або ж мовою літератури, улюбленого автора. 

Я ходив у російську школу, але в мене була українськомовна бабуся. І, скажу чесно, мені взагалі шкода тих міських дітей, у яких немає нормальної сільської бабусі. Бо коли ти це маєш, як тільки від’їжджаєш 20 км за місто — бачиш інший світ, розумієш, грубо кажучи, що живеш саме в Україні. 

Цікаво, що львів’яни себе галичанами називають, а харків’яни себе слобожанами — ні, через вкорінене відчуття міського як «елітарного». Це слово згадується, але не живе в ідентичності: якщо людина у Дергачах скаже «я слобожанин» — це буде якась фантастика. На жаль, для харків’ян це слово майже нічого не означає. Вони більше асоціюють себе з ринком Барабашова, заводами, міфом про «першу столицю». 

На мою думку, ключ до всіх перетворень — освіта.

На щастя, ми вже попрощалися з міфом про те, що українською не можна викладати технічні науки: мовляв, немає термінології. Бо коли почали досліджувати — виявилося, все є. 

По-перше, дуже багато слів латинського походження: експонента так і залишиться «експонентою». А от «производная» вже буде «похідна» — і, насправді, це дуже красиво звучить, питання лише у бажанні заглиблюватись, у звичці. 

У нас в Харківській політехніціі був 70-річний професор, який постійно писав на дошці, царство йому небесне, кардіограмою. Але він єдиний викладав українською, причому дуже складну дисципліну — теоретичну механіку. Він також колись викладав французькою у Алжирі, тому для нього інша мова не була перепоною. 

Та це був єдиний викладач, що викладав технічну спеціальність українською мовою. Навіть, на жаль, гуманітарні дисципліни у нас також часто викладалися російською. 

Тому в першу чергу нам не вистачає людей, медіаторів, вчителів, які викладатимуть українською захопливо. Їх потрібно дуже багато, десятки тисяч. 

Яким у майбутньому ви бачите Харків? Яким хотіли б його бачити? 

Сьогодні я відчуваю, що українська мова стає моїм захистом. Бачу як у Харкові потроху все більше нею говорять: у закладах, на «Новій пошті».

Стало простіше — і це вже одне з досягнень.

Також було би класно, аби ця трансформація відбувалася не травматично, а й асоціювалась із чимось позитивним. Умовно кажучи, йшла через класну озвучку дитячого мультфільму (от я нещодавно передивився «Тачки»). Це має бути у дитячому досвіді, адже важко передати враження, якщо у тебе інше мовне середовище. 

Для харків’ян також дуже багато значить міська влада — вертикаль зберігається, вони зважають на «меседжі згори». І саме від міської влади ініціативи дещо бракує. 

Було б добре, аби міська рада сьогодні транслювала правильні речі. Наприклад, щодо топонімів. Важливо не просто забороняти, викреслювати, а й пропонувати заміну: якщо не Чічіков, то що?

Мій досвід мене навчив: критикувати замало. Якщо ми змінюємо вулиці, то не просто відмовляємось від Пушкінської, а пропонуємо якусь цілісну історію. 

А якщо говорити не тільки про Харків після війни? 

Сьогодні вибудовується чітке розуміння: люди називають агресорами росіян в цілому, не окремих політиків чи Путіна. Люди асоціюють себе з волею, незалежністю, свідомим протистоянням. Для мене, як для харків’янина, поняття «українець» набуває вже саме такого значення. І це ширше за мовне питання. Тому я розумію: людина може бути російськомовною, але розділяти ці цінності. 

Переконаний: мова — це не єдиний фактор, який визначає. 

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!

Спілкувались: Ната Фандоріна, Даша Лобанок

Читайте також наш матеріал З рестораторів — у професійні волонтери: історія штабу 24.02 у Харкові.