Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років, також масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.
Страшний Голодомор 1932-1933 років вбивав Україну з квітня 1932 року по листопад 1933 року.
За цей період від голоду померли приблизно 7 мільйонів людей в Україні, хоча точна кількість жертв невідома й досі. Харківщина була одним із тих регіонів, який найбільше постраждав.
Радянська влада знищувала свідчення Голодомору в Харкові, проте австрійський інженер Александер Вінербергер зміг зберегти приголомшливі фотодокази голоду в столиці радянської України.
Правнучка інженера Самара Пірс надала альбом світлин Вінербергера періоду Голодомору.
Вінербергер з 1932 по 1933 рік працював на харківському заводі «Пластмас». Його призначили керівником модернізації на той час покинутої фабрики. Українські землі вразили інженера контрастом: колись багата продовольством країна, її родючі поля, луки з худобою перетворилися на край знесилених, голодних та змарнілих людей.
З березня 1933 року радянські газети залякували селян, які не хотіли вступати до колгоспів, і погрожували їм страшним покаранням. На початку квітня радянська влада пообіцяла, що селянам, які віддали свої поля, повернуть засланих до Сибіру родичів. Люди почали обробляти поля і відкрили свої запаси зерна. Після цього працівники ДПУ (Державне політичне управління – таємна радянська спецслужба, попередниця НКВС) конфіскували у голодних селян останню їжу.
Побоюючись, що голодні селяни стікатимуться до міст, влада заборонила відкритий продаж залізничних квитків на шість місяців. Також заборонялося відправляти продукти поїздом або поштою по всій країні, щоб городяни не могли допомогти родичам у селах.
Голодомор не торкнувся Александера та його родини особисто
Годі й уявити, що інженер з іноземним громадянством, якого Москва скерувала до Харкова з важливою місією, міг хоч якось стикнутись із нуждою.
Але ця трагедія – повільне і болісне вимирання цілої нації – не могла залишитись непоміченою.
Протягом весни-літа 1932-1933 років Вінербергер документував епізоди й наслідки геноциду українського народу. Йому вдалося таємно зробити близько 100 фотографій, зафіксувавши Харків та околиці під час Голодомору.
На знімках – тіла напівживих чи померлих українців просто на вулицях Харкова, численні черги за їжею, порожні вітрини магазинів, землянки робітників, масові поховання заморених голодом містян.
Фотоальбом Das Arbeiterparadies. U.d.S.S.R. (також відомий як Червоний альбом, або ж Робітничий рай. СРСР)
Укладений Александером Вінербергером після повернення на батьківщину, в Австрію, у 1934 році зі знімків, які він зробив на території СССР. Не в останню чергу рішення остаточно покинути
Совецький Союз сформувалось у родини Вінербергерів під впливом Голодомору в Україні.
В альбомі також зафіксовано Крим та Москву, але переважна більшість світлин у ньому – фото Харкова 1933 року, зокрема поблизу Холодної Гори. Сам там розташовувався завод, яким керував Александер.
Усі фотографії, що увійшли до альбому, були зроблені таємно. В СРСР заборонялось фіксувати будь-що, що могло б дискредитувати імідж держави, а тим більше на світовій арені.
Кожна світлина совєцького життя «як воно є» супроводжувалась ризиком отримати підозрою у шпигунстві та антирадянській діяльності її автора. Вінербергер незадовго до від’їзду надіслав свої знімки до Австрії дипломатичною поштою, яка не давала доступу до обшуків відправлень з боку уповноважених органів СРСР.
У 1935 році вийшла книга Евальда Амменде Muss Russland Hungern? [«Чи повинна голодувати Росія?»] з фотографіями Голодомору Вінербергера, але без зазначення авторства з міркувань безпеки. А в 1939-му виходить друком щоденник Александера Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland [«Доленосні часи. 15 років інженера у Совєцькому Союзі»]. У книзі є два окремих розділи, що описують події Голодомору, а також 52 світлини з СРСР.
«Їхав потягом Москва-Харків до нової роботи і на кожній станції бачив величезну кількість вагонів із селянами та їхніми сім’ями, яких під охороною відправляли “далеко на північ до білої смерті”.
Поля стояли необробленими, а незібране зерно гнило під осінніми зливами. Навіть 1926 року, після світової та громадянської воєн, ці землі так само процвітали. Якою нелюдською має бути ця сила, щоб перетворити квітучу країну, що розкошувала їжею, на руїну», – повідомляє Вінербергер.
Імʼя самого Вінербергера та його візуальний спадок
У 1984 році священник української католицької церкви у Відні Олександр Остгайм-Дзерович віднайшов той самий альбом з авторськими підписами інженера у бібліотеці Віденської дієцезії. Наступного року інформацію про Вінербергера у документах Міністерства закордонних справ Великої Британії знайшов канадський дослідник Марко Царинник.
У 2003 році група дослідників на чолі з істориком Василем Марочком опублікувала вже атрибутовані фото Вінербергера у монументальній праці «Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки», наново актуалізувавши історію та цінність харківських знімків Александера.
У 2012 році Самара Пірс, праонука Вінербергера, відвідала Харків, щоб зафіксувати локації з фотографій Александера і згодом, поєднавши свої знімки зі знімками 1933-го, створила власний фотопроєкт «Маски Голодомору».
А у 2015 році знайшла у речах своїх родичів ту саму фотокамеру Leica II та той самий «Червоний альбом», які у 2022 році вперше експонуються в Україні.
Десятиліттями Голодомор в радянській Україні замовчувався. Наразі в Україні Голодомор 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, здійснений урядом СРСР шляхом організації штучного масового голоду, який призвів до багатомільйонних людських жертв у сільській місцевості на території Української РСР.
- Ґвара Медіа відвідала відкриття виставки, присвячений фотокамері та світлинам Александера Вінербергера, які нею зроблені у тогочасній столиці УСРР – Харкові в 1933 році. І ви можете встигнути — експозиція триватиме до 27 листопада у Залі пам’яті Національного музею Голодомору-геноциду (м. Київ, вул. Лаврська, 3), а час роботи: 10:00 – 18:00.
- 26 листопада, о 16.00 не забудьте долучитися до загальнонаціональної хвилини мовчання і запалити свічку у своїй домівці. Акція «Запали свічку пам’яті» – це вияв нашої скорботи за жертвами та віри у те, що в майбутньому подібні трагедії не повторяться.
