Нещодавно я натрапила на статтю, яка зачепила мене, повернувши спогадами у власну життєву історію, точніше моє дитинство. Там йшлося про фотографії школярів 90-х, що могли бути космонавтами чи принцесами за допомогою першої версії фотошопу. Я згадала, як «була» морячкою в дитячому садку, а вже у 10 років сиділа на авто навпроти Ейфелевої вежі.
Максим Козлов досліджує епоху антропоцену. Епоху, коли людина стала головним двигуном змін навколишнього середовища. Також він викладає мистецтво в демократичній школі «Майбутні» в Києві, що має на меті змінити уявлення в людей про сучасну освіту шляхом мотивації учнів до пошуків і запитань.
Максим зрозумів, що на тему фотографування школярів мало хто звертає увагу і вирішив створити проєкт «My beautiful tomorrow», зібравши за допомогою фейсбуку дитячі світлини своїх друзів і знайомих у різних перевтіленнях.
«Минулої осени я поїхав в Умань до свого друга й помітив у нього вдома фотографії, які нагадали мені мої власні, що стоять у батьків на поличці в Мелітополі. Я зрозумів, що про ці дитячі фотографії, які є в багатьох людей, що їм сьогодні 20-25 років, мало хто говорить. Візуально мені здалося доволі цікавим ще раз переосмислити ті світлини, йдучи проти певним чином якихось генералів у георгіївських стрічках або космонавтів. Коли я побачив цю світлину у свого друга, то зрозумів, як важливо розповісти про цей феномен. Це можливість дослідити свою особисту історію крізь призму фотообразів, які ми мали в дитинстві. Для мене в цей проєкт закладена частина моєї особистої історії», – розповідає Максим про свою ідею.
Важливо знати, ким ти є, щоб не вводити в оману все те, що довкола тебе.
У статті на Wetransfer сказано, що створення цих світлин пов’язане з пострадянським часом, коли їх, власне, і робили, а також, що в людей було певне бажання створити образ ідеального світу у фотошопі, який допоможе їм врятуватися від власної розгублености чи невпевнености в пострадянський час. У розмові зі мною Максим розповів, що, йому здається, «цей образ проєктували саме діти на батьків». «Я це бачу так, що люди у 70-80-ті не могли реалізовувати свої бажання з різних причин (наприклад, очевидним є те, що вони не могли займатися гонками Формули 1 в Радянському Союзі), і відбувався процес гіперпроєктування: батьки проєктували свої бажання на дітей, а фотографії, де можна було створити новий світ за допомогою фотошопу, послужили інструментом для цього. У 90-х батькам здавалося, що діти будуть насичуватися в 21-му столітті всім тим, що не було в них у 20-му. Проте, сьогодні ми відчуваємо, як насичення теж буває забагато, і воно не йде нам на користь», – підсумовує Максим.
Спершу я поговорила з Максимом, а потім розпитала людей, які надіслали йому скани своїх фотографій про те, яке для них мав значення феномен тих дитячих світлин.
Чи був у тебе вибір обирати свій образ?
Максим Козлов: По-моєму, я не обирав. Мама теж не пригадує, як було точно, але вплив батьків, думаю, наявний у тому моменті. Хтось обирав, десь не давали такої можливості. Наприклад, представники фірми «Розмай», що монополізувала в ті роки ринок фотографії, їздили тоді в спеціальному фургоні по різних містах України та пропонували школам свої послуги. Багато хто погоджувався, адже саме вони почали використовувати першу версію фотошопу. Проте, також фірма часто не питала дітей про те, чи вони хочуть фотографуватися.
Катя Набережна: Не було вибору. Мені здається, я в тому віці не дуже добре навіть розуміла, що таке ангел.
Віталій Чафонов: Вибір був велетенський, але такі фото зазвичай коштували 10-15 грн за штуку у стандартному розмірі і 20-25 у великому, і я міг обмежитися лише кількома. Обирав по інтересах: черепашок-ніндзя я дивився, і полюбляв класичну версію з 80-х, котру тоді показували по телевізору; в контру ще не грав, проте чув про неї від старших товаришів; Матрицю вперше подивився десь тоді ж і був дуже вражений нею; солдата можна пояснити загальними стереотипами крутості, адже у всіх пацанів тоді мали бути пістолети на пластикових кульках і набір солдатиків, щоб їх поважали.
Які у вас були враження, думки в той момент, коли фотографували (якщо пам’ятаєте)?
Кирило Штурбабін: Було приємно, бо це як правило було замість уроків і приносило якісь святкові відчуття, відчуття відкривання від рутини.
Катерина Набережна: Думок та вражень взагалі не пам’ятаю. Але у дитинстві я хотіла бути зіркою, акторкою, тому це було як частина моєї мрії, тому що мало в собі цей момент перевтілення.
Віталій Чафонов: Було дуже цікаво, адже тоді родина мала лише один фотоапарат – дешевий плівковий олімпус, тому можливість переміститися на світлину в якомусь зміненому образі видавалася мені, хлопчику з невеликого селища, певною техномагією.
Як ти зараз, коли минув час, дивишся на цю світлину?
І як тепер взагалі ставишся до того, що у школах влаштовували подібні фотосесії?
Кирило Штурбабін: Мені цікаво і приємно подивитися на ці фотографії. Можливо, насправді байдуже, в якій я там ролі, але важливо, що це фотографія мене в дитинстві.
Віталій Чафонов: Я вважаю, що це унікальний феномен, який існував тільки на пострадянському просторі (принаймні саме в такій формі). І за те, що це була одна з речей, завдяки якій вдавалося вийти за межі сірої буденности життя в промисловому селищі із заводом і 5000 людей, більшість з яких на цьому заводі працювали, я дуже вдячний. Образи зараз можуть здатися банальними, кумедними чи навіть сумнівними (натовський солдат з гранатометом явно навіяний тодішньою ескалацією війни в Персидській затоці), проте це все-таки частина мого дитинства, яка справила на мене враження. І ці фотографії для мене стали одночасно відлитим у бронзі зліпком безтурботного дитинства і таким же зліпком колективної свідомости епохи безпощадного постмодерного прориву західних наративів в інфопростір позавчорашніх ще радянських людей.
Катерина Набережна: Мені подобається якість фотографії, але це виглядає дуже кумедно. Та я рада, що мала змогу народитися саме в цю епоху костюмованих фото і що сьогодні це можна відрефлексувати як певну героїзацію і типізацію образів.
Читайте також про те, чому влітку 2020-го року чорно-білі фотографії захопили інстаграм.
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
