У Куп’янськ на Харківщині окупанти зайшли 27 лютого, на початку повномасштабного вторгнення — місто опинилося в окупації на пів року. Рік тому, 10 вересня, Збройні сили України звільнили Куп’янськ. Місцеві кажуть, що з того часу російська армія мало не щодня обстрілює деокуповані території.
Влітку окупанти активізували наступ на Куп’янському напрямку, тож 10 серпня в районі оголосили обов’язкову евакуацію. Зокрема, жителям 37 наближених до зони бойових дій населених пунктів пропонують виїхати до Харкова, а далі за бажанням — в інші області України.
Андрій – один з волонтерів БФ EVENTROOM, які вивозять людей з небезпечних районів. Він займається евакуацією з перших днів повномасштабного вторгнення – щотижня сідає в автомобіль і їде туди, звідки просять врятувати.
Куп’янськ, Інна і повернення додому
О 08:30 Андрій виїжджає з Харкова на 8-місному евакуаційному бусі, надягає чорні сонцезахисні окуляри й на блокпості по-свійському вітається з військовими — через щотижневі евакуаційні поїздки його тут знає майже кожен.
— Я на цій дорозі не один такий, — Андрій показує на евакуаційні буси, які прямують в бік Куп’янська, й махає рукою іншим волонтерам. — Часто бачимось з хлопцями, коли я їду на евакуацію.
Цього разу всередині евакуаційного автомобіля поряд з Андрієм сидить Інна (ім’я змінено). Жінка приїжджала до Харкова провідати дочку й онука на декілька днів, а зараз повертається додому, в Куп’янськ. Інна, відповідаючи на запитання, з усмішкою згадує сім’ю і показує їхні фотографії.
— О, бачиш, це мій онучок зі своїм батьком, — показує жінка світлину з 7-річним хлопчиком та чоловіком у військовій формі. — Мій зять служить у Збройних силах України. Я ним так пишаюсь! Щодня молюсь, щоб він повернувся додому живим.
З Андрієм Інна познайомилась завдяки зятю, який багато років дружить з волонтером. Жінка, сміючись, розповідає, що зять щоразу жартує: «Евакуюй, Андрію, мою тещу в Куп’янськ».
— Ми з чоловіком не хочемо евакуюватись в Харків. Залишатимемось в Куп’янську, бо це наш дім, — говорить Інна. — Я там і окупацію пережила, чого мені вже боятися?
Біля будинку Інни та її чоловіка розірвався снаряд — ударною хвилею в домі вибило вікна і двері. Попри ризик повторного обстрілу, сім’я не збирається евакуюватися. Життя у Харкові видається жінці жвавішим і безпечнішим, але залишати дім надовго вона все одно відмовляється.
Андрій підвозить Інну додому, де на неї вже чекає чоловік. Волонтер допомагає жінці вивантажити речі з буса й обіцяє привезти до чоловіка лікаря — тому з кожним роком стає дедалі важче пересуватися.
— Бережи себе, Андрійко, — каже Інна і проводжає евакуаційний бус, махаючи рукою на прощання.
На виїзді з Куп’янська Андрій радить всім надягти бронежилети й каски. Потрібно їхати далі.
Ківшарівка, Олена і причини залишатися
Вибух. Мотор евакуаційного буса глушить звуки за межами салону, але один чітко вирізняється на фоні розмов. Автомобіль під’їжджає до місця посадки людей, які сьогодні евакуюватимуться з Ківшарівки. Андрій дає на збори 15 хвилин.
Вибух. Жінки вишикувалися вздовж дороги, аби продати овочі й фрукти: перець, часник, картоплю, груші, яблука. На запитання про життя в селищі відказують: «Нічого не розповімо». Вибух. На вулицях мало кого можна зустріти, молоді майже немає, здебільшого — літні люди. Рядами стоять багатоповерхівки із залатаними вікнами. Біля одної сидить Олена. Жінка щодня годує кішок, які приходять сюди з усього двору.
— Моєму чоловікові дзвонять волонтери, щоб той приходив до їхнього штабу за гуманітарною допомогою. Нам ще й корм для котів дають, — говорить Олена. — Щоправда, останнім часом дають більше їжі, бо кажуть, що скоро виїдуть з селища. Не знаю, чи надовго.
Донька Олени декілька разів пропонувала батькам евакуюватися з Ківшарівки, але ті відмовляються, мовляв, треба доглядати город і котів.
— А кота я куди діну? — сміється жінка. — Люблю його, не покину.
На фоні майже одночасно чутно два вибухи.
Ківшарівка-Харків, Олександр, Ігор та евакуація
До евакуаційного буса підходять два чоловіки з пакунками у руках. Андрій відкриває багажник, аби допомогти Олександру та Ігорю завантажити речі всередину. Вони — сусіди, що вирішили виїхати з Ківшарівки до Харкова. Ігор вже евакуював дружину, яка пересувається на милицях, до Харкова — тепер попросив Андрія відвезти і його.
— Люди не хочуть евакуюватися, бо тут дім, — говорить Ігор. — Як залишити все, як-то кажуть, нажите непосильною працею?
Ігор та Олександр кажуть, що в Куп’янському районі, зокрема в Ківшарівці, залишились здебільшого літні люди. Майже вся молодь виїхала, коли оголосили обов’язкову евакуацію. Чоловіки сподіваються повернутись додому, коли обстріли Ківшарівки припиняться.
Коли прибуваємо до Харкова, Ігор та Олександр прямують до реєстраційного центру, де отримують комплексну допомогу евакуйованим: консультацію з лікарями, речі першої потреби від гуманітарної місії «Проліска» та продуктові набори від організації «Люди в біді».
Останній пункт поїздки — гуртожиток, де Олександр та Ігор житимуть до повернення в Ківшарівку. Вони з Андрієм вивантажують речі з евакуаційного буса, доки сходами спускається дружина Ігоря на милицях.
— Вітаю в нашому новому, сподіваюсь, тимчасовому домі, — каже жінка Ігорю.
На прощання чоловіки тиснуть руки Андрію і кажуть: «Бережи себе». Волонтер сміється і відповідає, що за сьогодні чув ці слова разів зо п’ять.
— І ви себе бережіть, — відказує Андрій і підпалює цигарку, відходячи до буса. — Слава Україні!
Читайте також:
- «Окупанти їхали й стріляли по хатах»: історія однієї вулиці в Пісках-Радьківських
- Сталеві кінцівки: як харківські військові з протезами захищають країну та допомагають побратимам реабілітуватися
- П’ятихатки. Місце, де все почалося
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
