Село Довгеньке знаходиться на межі Харківщини й Донеччини. До повномасштабного вторгнення тут, за словами місцевих, проживало близько пів тисячі мешканців. З березня по вересень 2022 року Довгеньке було ареною запеклих боїв, коли росіяни намагались прорватись через нього в Донецьку область, в напрямку Словʼянська.
Життя Довгенького — у фоторепортажі мультимедійного журналіста Ґвара Медіа Івана Самойлова.
«Ми приїхали втретє»
Після звільнення населеного пункту у вересні 2022, в ході Слобожанського контрнаступу, команда Ґвара Медіа навідалася в цей населений пункт, аби розказати історії людей, які залишилися напризволяще через російську армію. Вдруге ми були тут влітку 2023. Минув майже рік — і зараз наша команда завітала сюди втретє.
На перший погляд, не змінилося нічого — така ж незліченна кількість вирв і воронок на колись житніх полях, груди цегли від будинків, залишки окупаційної армії: сухпайки, одяг, написи на стінах. Уламки від зброї на будь-який смак: ракет, ураганів, смерчів, градів, коробки невикористаних набоїв лежать обабіч дороги. В серпні 2023 року за приблизними оцінками місцевих у селі на згарищах своїх будинків або в сараях жило близько 10 людей. Зараз ця цифра збільшилася до орієнтовних тридцяти.
У селі досі немає комунікацій — ані води, ані світла. Абсолютно всі трансформатори пошкоджені. Уздовж дороги від траси, що веде до села, розірвані електричні дроти висять на побитих уламками стовбурах. Внизу під ними майорять червоні стрічки саперів — свідчення того, що поля заміновані. Деякі із трансформаторів недієздатні навіть не через обстріли, а через тотальні крадіжки. Пригледівшись, бачу, що трансформатор цілий ззовні, проте зсередини в ньому жодного дроту. Попри це, на зарослих метровим бурʼяном вулицях зʼявились нові бетонні стовпи.
Я здивувався, почувши від місцевих, що світло обіцяють дати до зими. Це найоптимістичніший варіант і, на жаль, малоймовірний. Робота перед ізюмськими електриками стоїть колосальна, особливо в час, коли росіяни постійно обстрілюють енергетику і чи не найжорстокіше саме на Харківщині.
«За зруйнованим парканом бачу Тамілу»
Попри зруйновані домівки, відсутність світла, заміновані подвірʼя, у село мікрокроками повертається життя. Наприклад, минулого літа тут не було звʼязку, проте зараз місцеві дзвонять родичам в інші міста, а деінде навіть пробивається інтернет. У пошуках нашого водія ми зустрічаємо за працею місцеву мешканку Тамілу. Зруйнований паркан дає змогу поспостерігати, як жінка готує сіно для тварин.
Таміла разом із чоловіком відновлює розбите господарство, своїми силами подружжя відремонтувало ангар для худоби — накрили дах, вставили вікна. Наразі вони тримають дві свиноматки, які нещодавно опоросились, чотирьох корів, гусей та курей. На питання, як їм це вдається в таких умовах, Таміла із зітханням відповідає, що сама не знає. Раз на тиждень вони виїжджають в Ізюм, аби продати молоко й інші продукти на ринку. Окрім свійських тварин, подвірʼям бігають й домашні — коти й собаки.
У селищі багато покинутих тварин, частину вивезли волонтери торік, частина лишається жити тут і прибивається до людей. Таміла радить їх остерігатись, бо, «погладивши котика, можна поїхати звідси зі сказом». Каже, це за власним досвідом — їй самій довелося робити ті самі 40 уколів. Волонтери навідуються сюди рідко, тварин вже не вивозять, а привезеної допомоги бракує і людям, і тваринам.
«У Довгенькому вервечка зруйнованих будинків і замінованих дворів»
Інша сімейна пара живе у модульному будиночку, який їм дали в оренду міжнародні організації. Тут встановлена буржуйка всупереч всім безпековим нормам. Анатолій каже, що іншого виходу нема — їхній будинок стоїть в руїнах. Вони на «восьмьоркє» їдуть в Ізюм за продуктами, яка насправді є їхнім «спасінням» і виходом в цивілізацію.
Літня мешканка Довгенького Люба теж показує мені свій будинок, правильно буде сказати — те, що від нього залишилось. Під завалами цегли досі лежать нерозірвані снаряди — так Любі сказали піротехніки. Проводячи у власне подвірʼя і сад, жінка спокійним тоном розповідає, як тиждень тому у двох метрах від місця, де ми стоїмо, сапери знешкодили цілу купу мін-пелюсток.
Зараз Люба живе у вцілілому будинку сусідів, напроти якого стоїть ще одна розбита хата. Вона вказує на неї та промовляє:
Це будинок моєї матері… Тепер ми всі бомжі, повні.
Поступово темніє і треба вертатись до Харкова. Сутінкове світло падає на руїни села страшним мороком, позначки російських бригад і «Z-ки» читаються ще страшніше на воротах колишніх господарств. Вулицею понад мальовничим ставком йде ще одна пара, в руках у жінки тюльпан, а на обличчях ознаки нетверезості. Ми не стали руйнувати цю вечірню ідилію дурними питаннями й рухаємось в бік траси. На виїзді з Довгенького місяць світить на плакат «Допоможіть відбудувати село».
Читайте також
- «Треба відбудувати хоч одну школу, щоб потім ми могли навчати дітей»: як йде відновлення Шевченкового — фото
- «Ми хочемо нормального життя»: Козача Лопань біля кордону з Росією — ВІДЕО
- Чи можливе відновлення у прикордонні: досвід села Рубіжне на Харківщині — фоторепортаж
