Truth Hounds — організація з прав людини, що документує воєнні злочини в Україні з 2014 року. Cьогодні вони займаються розслідуванням звірств на Київщині, Миколаївщині та допомагають українським слідчим збирати докази у сотнях справ.
Так, команда повністю реконструювала удар по Миколаївській ОДА у березні 2022 року і розслідувала запуск ракети на музей Сковороди на Харківщині. А ще до повномасштабного вторгнення вони допомогли зібрати необхідну інформацію про «Палича» — сумнозвісного ката так званої ДНР, якого затримали в Києві.
«Напередодні вторгнення у лютому я хотіла піти з організації. — розповідає Вікторія*, координаторка напряму документування Truth Hounds. — Але 24 лютого зрозуміла: мушу робити те, що буде корисним».
Говоримо із правозахисницею про те, як виглядають польові місії дослідників та які воєнні злочини вдалося задокументувати під час повномасштабної війни.
* — ім’я героїні змінене з міркувань безпеки
Вітаю! Спершу розкажіть про організацію: як вона утворилась, з якою метою?
Ми почали працювати як дослідницька команда у жовтні 2014 року, коли, внаслідок вторгнення РФ, з’явилися перші звільнені міста. Частина нашої команди — це люди, які до 2014 року займались правозахисними питаннями та вже мали досвід моніторингу.
Як волонтерська ініціатива ми пройшли навчання і поїхали на схід України, в тому числі я. Тобто кістяк команди працює з жовтня 2014 року.
Безпосередньо я займаюсь польовим документуванням, тобто відповідаю за підготовку команди та безпеку — технічний стан машин, навчання з тактичної медицини, повністю готую польові місії.
Чому ми ховаємо ваше ім’я та обличчя?
Починаючи з 2014-го, ми працювали не тільки на Донбасі, а й в Криму. А у 2016-му, коли зареєстрували українську команду ГО «TRUTH HOUNDS», стали працювати ще й у Грузії, Азербайджані, документували порушення прав людини у Нагірному Карабасі, причому з обох сторін. Мої колеги працювали у Палестині, Лівані.
Чим менше тебе знають — тим простіше працювати в полі. Через це ми не публічні.
Коли команда їде на територію, де ми непрохані гості (наприклад, у Крим), мусить вживати особливих заходів безпеки. Наприклад, створити легенду про те, що ми — група туристів зі спальними мішками в рюкзаках.
Ми заїжджаємо і починаємо місію, не співпрацюючи з місцевою владою. За таких умов завжди є ризики депортації, арешту. Одного разу нас вислали з Азербайджану: місцева влада вирішила, що ми вже зібрали той матеріал, який вони хотіли, щоб ми зібрали. Так доволі часто буває, адже ми документуємо воєнні злочини незалежно від того, яка сторона їх скоїла, і починаємо розслідування незалежно від того, хто є нашими підозрюваними.
Правозахисник — це небезпечна професія?
Хороше питання. Якщо говорити про Україну зараз, то небезпечна. Але і цивільним, і військовим бути так само небезпечно. Якщо говорити про громадський активізм загалом, то частіше за все страждали еко-активісти, ЛГБТ й ті, хто боровся в Києві проти незаконних забудов. Це такі собі групи ризику.
Також це була ризикована діяльність для тих, хто наприкінці 90-х — на початку нульових займався протидією тортурам в СІЗО і поліції.
Можете сказати, які воєнні злочини ви фіксували ще до повномасштабного вторгнення?
Спершу скажу: для того, щоб кваліфікувати якусь подію саме як воєнний злочин, ми маємо встановити намір. Це основне.
Воєнні злочини — це так звані грубі порушення міжнародного права, свідомі атаки на цивільну інфраструктуру, особливо захищені об’єкти: школи, церкви, медичні установи. Але лише за умови, що вони не були використані як воєнні об’єкти. Тобто, якщо бачимо військовий госпіталь — це все одно в першу чергу госпіталь. А от якщо перед нами будівля госпіталю, де базуються солдати, розміщена техніка — це вже використання живого щита (окремий тип злочину) і обстріл такої «лікарні» не буде вважатись воєнним злочином.
Отож, якщо на цивільному об’єкті розміщена жива сила чи техніка і його знищення дає супротивнику військову перевагу, то цивільні, які при цьому постраждають, будуть, на жаль, вважатися супутньою шкодою.
У справах із захопленням заручників, тортурами, незаконним утриманням часто досить легко довести злочинний намір. Якщо ж говорити про обстріли — це складніше. Дуже багато речей залежать від контексту. У міжнародному праві є таке поняття як імунітет комбатанта. Вбивство комбатантом озброєної людини з іншої сторони не є воєнним злочином. Проте уявімо ситуацію: йде людина, ніч, погана видимість, на плечі в неї висить, скажімо, рибальська вудка, що здалеку схожа на зброю. За несприятливих умов можна прийняти цю людину за солдата і вистрілити. Коли чітко зрозуміло, що вбиту людину не можна було ідентифікувати як цивільну, таке вбивство теж не вважатиметься воєнним злочином.
Були такі випадки, коли ви не бралися за певну справу, бо відразу розуміли, що це не воєнний злочин?
Дуже часто це стає зрозуміло лише в процесі розслідування. В нас є спеціальна методологія опитування, збору матеріалу, яка дозволяє зрозуміти, чи це воєнний злочин.
Наведу приклад: в одному з сіл Київської області російські позиції розташовувались десь приблизно в 50-ти метрах від вулиці. Тобто російські солдати окопалися там, де в людей закінчуються огороди. І коли наші військові обстрілювали ці позиції, одна з мін не долетіла і влучила у цивільний будинок. Потрібно було дослідити паттерн атаки — що, звідки летіло і як, аби зрозуміти, що основною ціллю були саме російські позиції, аж ніяк не цивільний будинок.
В чому полягає ця методологія збору матеріалів?
Є два основні напрямки, за якими ми працюємо. По-перше, це польове документування: виїзд на місце, фото-, відеозйомка, якщо був обстріл. Тут ми намагаємось зрозуміти, який тип зброї використали, що це було: авіаудар, балістична ракета, касетні боєприпаси чи міномети. Кожен з видів зброї є або більш, або менш точним. У другому випадку можна говорити про використання невибіркової зброї. Тобто якщо цивільне поселення накривають з РСЗВ, можна сміливо припускати, що це воєнний злочин. Тому що РСЗВ, така як «Гради», працює наступним чином: накриває всю площину і знищує все, що знаходиться у квадраті, — це і є використання зброї невибіркової дії.
Другий напрямок, який доповнює польове документування, — це так звані OSINT дослідження. Колеги з аналітичного відділу працюють із супутниковими знімками та соцмережами для того, аби знайти позиції підрозділів, час і місце розміщення техніки, підтвердити або спростувати свідчення про той чи інший тип зброї.
Загалом під час розслідування важливо тримати в голові два основні питання: як можна кваліфікувати цю подію і хто є підозрюваним?
Які задачі ви перед собою ставите, коли рушаєте на польову місію?
Перше — ми намагаємось підтримати українське слідство. До повномасштабного вторгнення слідчі в Україні практично не мали справ з воєнними злочинами.
Ми ж розуміємо: якщо відкривати справу і збирати матеріали так, як це роблять у загальнокримінальному провадженні, потрібна величезна кількість часу. Наприклад: уявімо 9-поверхівку на Салтівці, що вигоріла з першого поверху до останнього. Якщо це загальнокримінальне провадження, криміналісти, за правилами, мають обстежити кожну квартиру. Але враховуючи масштаби і кількість таких руйнувань — це неможливо. І чим більший масштаб руйнувань, тим складніше все охопити. Час також не стоїть на місці: сьогодні обстріляли цей будинок, завтра і післязавтра обстріляють сусідній.
Ми намагаємось допомагати у зборі нашим слідчим. Ділимось з ними матеріалами, комунікуємо на місцях: у Київській області, Чернігівській, Миколаївській. Зараз мої колеги роблять 3D моделювання атаки на Миколаївську ОДА [воно вже завершене — прим.ред.]: звідки запускали «Калібр», що стало наслідком. Робота відбувалась у співпраці з прокурорами у Миколаєві, на місці, аби ці матеріали можна було використовувати у кримінальних справах. Правозахисники здатні вказати на підозрюваних, але не можуть їх переслідувати, тягнути до суду: це робота поліції, правоохоронних органів. Тому наше завдання — їхнє підсилення.
Другий пункт: у нас є колеги з міжнародних організацій, зокрема, International Partnership for Human Rights та Human Rights Watch. Разом з ними ми готуємо спільні звіти для міжнародних і міжурядових структур. Ці звіти згодом презентуються на панелях ОБСЄ та в ПАРЄ. Для нас важливо, щоб українська «повістка» залишалася актуальною і всі бачили: воєнні злочини продовжують вчинятись.
Нарешті, третій напрямок роботи — це співпраця з іноземними та українськими медіа, для того, щоб висвітлювати події максимально широко.
Польові місії ми готуємо відповідно до одного з напрямків роботи. Якщо в нас є конкретний запит — наприклад, підготовка звіту по атакам на Маріуполь — ми фокусуємося на пошуках свідків подій та потерпілих, які можуть дати інформацію.
В нас є пріоритетні регіони: Київщина, Чернігівщина, Сумщина і Південь, Миколаївська область, Одещина. Щодо непідконтрольних територій — це Херсонщина, Запоріжжя і Донеччина.
В першу чергу ми працюємо з людьми, які виїхали з окупованих територій, опитуємо їх у відносно безпечних населених пунктах, як-от Кривий Ріг. Нам важливо отримати свідчення про викрадення, місця незаконного утримання, розстріли цивільних та евакуаційних колон. Мародерство на цьому фоні виглядає доволі невинним, на жаль.
На прикладі Київської області та Чернігівщини ми бачимо: росіяни часто обстрілювали ті населені пункти, які вже знаходились у них в глибокому тилу — для залякування людей. Навіть коли вони йшли транзитом через населений пункт, все одно наносили удари по цивільній інфраструктурі.
Проїжджаючі колони техніки розстрілювали вулиці. Тобто: їде БМП і стріляє на всі боки. Це робилось для того, щоб цивільні не висовувались і не дивились, як пересувається техніка. Аргументація цих обстрілів така: «Чому росіяни обстрілюють вулиці? Ну, тому що можуть». І це те, що шокувало найбільше на початку.
Навіть не шокувало, скажімо так, а справляло враження. Бо ми надивилися на їхні «подвиги» на Донбасі, у Сирії та Чечні…
Чим найбільш цінна діяльність таких правозахисних організація, як ваша?
Не хочу нічого поганого казати про правоохоронців та слідчих — вони роблять те, що можуть. Але кількість злочинів така, що я не знаю, хто здатен це перетравити.
Якщо не помиляюся, зараз відкрито більше 20-ти тисяч проваджень. В одному лише маленькому селі Сумської області, куди ми якось заїхали, виявили катівню: туди звозили чоловіків з усієї ОТГ, в тому числі, з Тростянця та Охтирки. Слідчі у регіонах просто не можуть покрити таку кількість справ. На маленьке селище може припадати, скажімо, 8 розстрілів і 15 викрадень. Що вже казати про більші населені пункти.
Фізично це опрацювати дуже важко, особливо якщо прокурори, СБУ, поліція навчені працювати в рамках одного кейсу. Це означає, що вони опитують людину як свідка лише по одній справі і не питають, свідком чого ще вона могла стати.
Правозахисники, які вміють документувати, розслідувати воєнних злочинів, надзвичайно цінні тим, що економлять час.
А яка у вас база кейсів? Над скількома справами працюєте?
Ми використовуємо специфічну базу, вона називається I-DOC. Cистема дозволяє встановити зв’язок між свідками, потерпілими та можливими виконавцями в інцидентах. Саме тому складно назвати точну кількість окремих справ. Також різні люди можуть одночасно виступати і свідками, і потерпілими у різних інцидентах.
Якщо говорити про кількість свідчень в рамках однієї польової місії, то зазвичай це 10-18 свідчень. В середньому ми маємо десь 3-4 місії на місяць.
Чому персонально вам важливо цим займатись?
Хочу, щоб все це не минулося просто так. У 2014 році на Донбасі й у Криму ми побачили безкарність росіян. В Україні майже не знали про те, що російська армія робила у першу та другу Чеченську війну. Мало хто про це говорив, а виявилося, що для них така практика звична.
Наприклад, про інцидент в селі Нові Алди у нас практично нічого не знають. А там живцем спалили купу народу. Людей просто заганяли в будинки і палили: від дітей, немовлят, до пенсіонерів.
Подивіться, як росіяни обстрілювали Грозний: на архівних фото видно, як виглядало місто, коли його взяли. Так само виглядає зараз Маріуполь або Сєвєродонецьк. Можна зрозуміти, що це робили одні й ті самі люди, за одними й тими самими правилами. І безкарність породжує безкарність: вони так чинили протягом кількох війн і нічого не отримали у відповідь.
Злочинці, що відповідальні за геноцид в Югославії, ті, хто воювали в Руанді, були названі й покарані. А ті, хто робив таке з людьми у 90-х покарані не були — це навіть не звучало як воєнні злочини. Не було ніякого осуду, вони просто зробили справу і пішли жити далі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я займалася документуванням вже більше 8-ми років. Як жартує один мій колега, не за кожне вбивство стільки дають. Це не найвеселіша робота, м’яко кажучи, бо протягом кожної місії ти розпитуєш людей про найжахливіший досвід в їхньому житті. Ми вигораємо, травмуємось.
Тому напередодні 24 лютого я хотіла піти з організації — і пішла. А о 9-й ранку 24 лютого повернулась. Вирішила: маю робити те, що буде корисним.
Четверо моїх колег з команди доєднались до лав ЗСУ: двоє польових дослідників, аналітик і аналітикиня. А ми продовжуємо лупати сю скалу.
Чи є результат, яким ви пишаєтесь?
Важке питання, бо в результаті злочинця можуть і не покарати, і не знайти. Зараз йде слідство по «Паличу» [Денис Куликовський, керівник в’язниці «Ізоляція» у так званому ДНР — прим.ред.], наша команда збирала докази і опитувала свідків. Ми передали дуже багато інформації про цю особу слідчим.
Думаю, це можна вважати гарним результатом.
Чому Amnesty International так сильно критикували за звіт по Україні? І що ви думаєте з приводу їхньої оцінки української сторони?
Ви маєте на увазі звіт чи прес-реліз? Мої колеги з інших організацій стверджують, що різниця величезна. Обурення викликав у першу чергу прес-реліз, тому що він розрахований на широку аудиторію: інформація в ньому подано однозначно і є голослівною. Звіт більш зважений. Речей, які викликають сильне обурення, там немає. Проте є питання до методології: як саме збиралася інформація.
Коли Truth Hounds, наприклад, готували звіт по транскордонним обстрілам 2014 року [обстріли Луганщини з території Росії — прим.ред.], ми використовували 10 типів джерел інформації. Опитували цивільне населення, прикордонників, ДСНС, використовували супутникові знімки, виїжджали на місце і шукали тих людей, які бачили, як летіли ракети. Безпосередніх свідків ми знайшли тільки двох. Але я впевнена у кожному слові, яке ми написали. Впевнена, що ми опитали всіх можливих свідків, знайшли всі можливі докази і можемо стверджувати: стріляли росіяни.
Зі звіту ж Amnesty International не зрозуміло, яким чином відбиралися респонденти, де і в яких умовах їх опитували. Чи можна вважати, що вони перебували у безпеці та не відчували тиск? Чим підтверджуються їхні слова? Якщо українські позиції були розташовані у певній локації, чи є супутникові знімки, які можуть це підтвердити? У звіті бракує доказів, а звинування дуже серйозні.
До того ж, треба пам’ятати: якщо у військових була необхідність скористатися школою або дитячим садком, які вже на цей момент не використовувались за призначенням, вони мали право їх займати. Використання живого щита має бути доведено не тільки опитуванням свідків, а й проведеним розслідуванням.
Чи працюєте ви з руйнацією культурної спадщини?
Так. В нас є окремий проєкт, спрямований саме на документування руйнування росіянами культурної спадщини. Це спалення музеїв — наприклад, краєзнавчого, де зберігались картини Марії Приймаченко, обстріли церков, знищення будинків культури, бібліотек. Зокрема, обстріл музею Григорія Сковороди на Харківщині.
Ми працюємо спільно з Мінкультум і ЮНЕСКО для того, щоб документувати ці атаки.
Наша робота, як польових дослідників, — приїхати на місце, знайти прямих свідків, задокументувати руйнування таким чином, щоб можна було встановити, чи був це прицільний напад.
У випадку з музеєм Григорія Сковороди, який навмисне знищили ракетним ударом (поруч не було ні воєнної інфраструктури, ні позицій), можемо говорити про воєнний злочин.
Відомо, що воєнні злочини не мають строку давності. Тобто і через 10, 20 років злочинців можна буде розшукувати і судити. Але яким чином?
Є так званий механізм універсальної юрисдикції, Міжнародний кримінальний суд. Законодавство деяких країн дозволяє притягати до відповідальності людей за скоєні воєнні злочини, навіть якщо ця країна не є стороною конфлікту і її громадяни не постраждали.
Також законодавство США, наприклад, дозволяє розслідувати кейси, де їхні громадяни є потерпілими, і потім переслідувати потім злочинців. Тобто США можуть засудити на своїй території росіянина, який скоїв воєнний злочин в Україні.
Чи є шанс у звичайної людини домогтися справедливості та покарати того, хто вчинив злочин проти неї?
На жаль, немає жодних гарантій, що всі воєнні злочинці будуть знайдені і покарані. Немає впевненості в тому, що всі злочини вдасться зафіксувати.
Єдине, що я можу порадити — звернутись до правоохоронних органів і свідчити. В нас на сайті та Facebook-сторінці є відеоролик про те, як правильно зняти відео з місця подій, на що треба звертати увагу, аби грамотно задокументувати злочин.
Розповідати свої історії надзвичайно важливо. Бо інколи треба зібрати великий масив даних, аби знайти винних. Наприклад, з 10 свідків, опитаних щодо подій у місті чи селищі, лише один випадково згадає, що чув позивний командира. І це буде вкрай важлива інформація, яка вирішить хід всієї справи.
Спілкувався Олексій Єрошенко
Верстка та редактура: Олена Мигашко
#Атаканацивільних — документальний фільм Gwara Media про життя українців, які постраждали від окупантів, і про кроки, які треба робити, щоб притягнути до відповідальності нелюдів та отримати компенсацію. Фільм підготовлено у партнерстві з Deutsche Welle #mediafit за підтримки Євросоюзу.
