Незважаючи на тиск, який чиниться на Україну через повномасштабне вторгнення РФ, українці продовжують знаходити шляхи та способи комунікації зі світом для досягнення свободи і справедливості.

Оскільки культура ніколи не стоїть осторонь соціальних та політичних процесів, ми підготували для вас розповідь про важливі міжнародні події, у яких актуалізується сучасна українська культура. Нам також вдалося поспілкуватися з окремими представниками креативного сектору і дізнатися їхні враження про діяльність українського «культурного фронту» за кордоном.

Деколонізація українського мистецтва в Америці. Розмова з Оксаною Семенік, історикинею мистецтва і дослідницею колекції у музеї Zimmerli

zimmerli
Оксана у музеї Zimmerli, США

У цьому семестрі українська дослідниця та історикиня мистецтва Оксана Семенік навчається у Ратґерському університеті, де вивчає історію мистецтва та працює в музеї Zimmerlі. Цей музей відомий тим, що має найбільшу колекцію нон-конформістського мистецтва митців з колишніх радянських республік, а зараз незалежних держав. Музей також зберігає художні твори європейських, американських художників, має азійську колекцію.

«Мене запросили, скоріше, для того, щоб допомогти попрацювати з колекцією українських художниць, – розповідає Оксана. – Також я займаюся власним магістерським проєктом, що пов’язаний із мистецтвом після Чорнобилю та його вагомим впливом на все українське мистецтво».

Наразі музей Zimmerli робить акцент саме на роботах художниць і збільшує їхню кількість. Власне, допомога була потрібна із вибором авторок та робіт для постійної експозиції, пошуком інформації про них.

З початком практики дослідниця помітила, що в колекції досі є художники та художниці, які закріплені в системі як російські.

«Це дуже болюча тема для мене, – зізнається Оксана. – Бо тут знають багатьох українських авторів, але знають їх саме як «російських» через ті геополітичні спрощення, які існували за часів імперії або радянської доби. Вони просто присвоїли собі здобутки інших народів та їхніх представників, таким чином промотуючи себе та свою культуру, підживлювали цей псевдо-наратив про велич російської культури».

Дослідниця мистецтва відшукує в колекції музею роботи українських митців та повертає їм їхню приналежність. Опрацювавши близько 40% робіт, з-під тіні російської імперії вдалося «звільнити» 40 українських художників та 38 художників з інших країн. Наприклад з Білорусі, Литви, Вірменії. Це справжня деколонізація мистецтва і повернення художників до їхніх витоків.

«Коли я хочу зацікавити місцевих своєю темою, то кажу їм, що Малевич – український художник. Вони реагують не те щоб скептично, радше здивовано, і я починаю розповідати біографію: де народився, як себе ідентифікував, в чому причина такого викривлення із національним визначенням тощо. Взагалі, моя робота неможлива без де-колонізації колекції, адже деякі українські художниці хибно вважаються російськими. Потрібно розуміти також, що відбувається з іншими колекціями в закордонних інституціях. Найчастіше вони мають якісні діджиталізовані колекції, з якими можна працювати онлайн. І коли вводиш запит «Russian», то, наприклад, в колекції МоМА (Museum of Modern Art, New York) показує 352 художника (це тільки онлайн-роботи, неоцифрованих робіт і того більше). І з цих 352 авторів більшість – насправді – не є російськими, в цьому і є проблема. А коли вводиш запит «Ukrainian», то отримуєш 24 художника. Різниця очевидна, і за цією статистикою людина без розуміння контексту українсько-російських відносин знову зробить хибні висновки про «велику російську культуру».

Більш детально про українських митців, яких раніше вважали російськими, варто почитати в твіттер-акаунті Оксани: Ukrainian Art History. Тут можна також ознайомитися з картинами і дізнатися цікаві факти з життя художників.

Виставка «Women at War» у Нью-Йорку. Розмова з Олею Федоровою, концептуальною мисткинею з Харкова

У липні-серпні 2022 року у Fridman Gallery (Нью-Йорк) відбулася виставка «Women at War» у співпраці з київською Voloshyn Gallery. Там були представлені роботи 12 українських художниць (серед яких Леся Хоменко, Алевтина Кахідзе, Дана Кавеліна, Влада Ралко, Оля Федорова та інші).

федорова харків
Оля Федорова

 «На мою думку, ця виставка надзвичайно яскраво виступила на досить насиченій нью-йоркській мистецькій сцені, – говорить Оля Федорова. – Кураторка Моніка Фаб’янська приклала титанічні зусилля до того, аби подія була висвітлена в пресі належним чином – так, матеріали вийшли у The Washington Post, The Art Newspaper, The New Yorker, Hyperallergic та ін. Як учасниця, я дуже відчувала особисту залученість Моніки – вона родом із Польщі – і її суто людське бажання допомогти українським голосам бути почутими».

Оля Федорова, «Defence», 2017, фото паперової скульптури 30 х 45 дюймів

Оля також пояснила, що, на жаль, навіть попри інтерес до українського мистецтва, що зріс через війну, виставки у деяких іноземних інституціях проходять без потрібного ефекту – бо їх куратори та кураторки ставляться до матеріалу радше формально і сухо.

«На щастя, я не стикалась з таким підходом, – додає Оля. – Іноземні колеги, з якими я працювала, намагалися не просто показати українське мистецтво, бо воно “в тренді”, а саме дати можливість українському мистецтву висловитися і проявитися як унікальному явищу».

Особливо цінно, що у проєкті «Women at War» слово було надане саме жінкам. Адже зазвичай під час воєн жінки одночасно є однією з найменш помітних та найбільш вразливих категорій населення. Роботи художниць у виставці були підібрані таким чином, щоб розкривати по максимуму жахливу суть загарбницької війни Росії проти України, що триває вже більше 8 років (на виставці були представлені також роботи, створені до 24 лютого 2022 року) – і те, як ця війна вплинула на українське суспільство.

«Виставка “Women at War” – це дуже сильне висловлювання в боротьбі за деколонізацію, вивільнення України та української культури з-під російських імперських наративів. Адже було надане слово саме тим, кого досі ігнорували, чиїх криків принципово не чули та кого намагалися змусити мовчати – жінкам, українкам. І що не менш важливо – це слово було розповсюджене настільки широко, наскільки можливо, щоб охопити якомога більшу аудиторію. З досвіду таких подій розумієш, наскільки необхідна інтенсивна робота не тільки, і навіть не стільки щодо презентації українського мистецтва за кордоном, скільки саме його промоції».

Харківська школа фотографії у Європі. Розмова із Юрою Голіком – ex-співробітником Муніципальної галереї у Харкові

Jura Golik
Юра Голік. Фото: Антон Маліновський

З 7 вересня по 15 січня триває велика ретроспективна виставка «Український щоденник»  фотографа Бориса Михайлова в Maison Européenne de la Photographie (MEP) у Парижі. Борис Михайлов – ключова постать у Харківській школі фотографії, власник таких нагород як Hasselblad Award (2000), Deutsche Börse Photography Foundation Award (2001), Goslar Kaiserring Award (2015), а також представник України на Венеційському Бієнале у 2007 та 2017 роках.

«Мабуть, всі сьогодні вже знають про Харківську школу фотографії, – сміється Юра. – Та я нагадаю, що це назва окремої художньої течії, яка зародилася у 1960-х. Впливи її мистецьких стратегій можна відслідкувати в сучасній українській та навіть світовій фотографії. Наприклад, відома американська фотографка Нан Голдінг надихалась саме творчістю Бориса Михайлова. Там, де інші бачили сіру буденність, Михайлов фіксує треш і абсурд, який назавжди запам’ятається глядачеві».

На виставці представлені світлини із 27 серій, зроблених впродовж 50 років творчості фотографа. Вони дають можливість європейському глядачеві побачити подвоєність радянського побуту, де публічні, але іронічні та заідеологізовані образи співіснують поруч із приватним та інтимним життям.

Фото: Борис Михайлов, з серії «Танці»

23 вересня в замку Центлера (Нюрнберг, Німеччина) відкрилась виставка німецького фотографа Ґерда Дольхопфа та харків’янина Павла Дорогого.

Оскільки Нюрнберг вважається містом-побратимом Харкова, ця виставка формує підґрунтя для нового культурного діалогу. Крім того, відвідувачі матимуть можливість порівняти міське середовище «до та після» війни. 

«Передивляючись слайд-шоу з виставки, у мене буквально виникло відчуття, що всередині все стиснулось, я ледь не плакав, – відверто зізнається Юра. – Знімки Ґерда Дольхопфа, зроблені в період з 2003 по 2011 роки, розташовані поруч із  документальними кадрами Павла Дорогого, котрі були відзняті вже після 24 лютого. Кажуть, що мистецтвознавці мають певний “імунітет” перед гострими емоціями, на які нас провокує мистецтво. Вочевидь, мені ще є, чому вчитися, адже як харків’янину мені було важко не пропускати це через себе».

Шалені музичні фестивалі. Розмова з Катериною Беззубець – PR та тур-менеджеркою українського гурту «Go_A».

Здавалося б, після цьогорічної перемоги українського гурту «Kalush Orchestra» на міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення» здивувати закордонну аудиторію важко, але, як виявилося, творчого ресурсу в нас ще багато. Ще один відомий український гурт «Go_A» представляє Україну на міжнародних музичних фестивалях і розширює аудиторію іноземних поціновувачів.

«Як на мене, найкрутіший фестиваль –  це Glastonbury (Велика Британія), адже до нього прикута увага всієї світової преси без перебільшення: це трансляції на BBC, на радіо, в You-Tube відео з цього фесту набирають по кілька мільйонів переглядів, – захоплено розповідає Катя. – Пісні наших гуртів, таких як Go_A та DakhaBrakha – а вони зараз дають найбільше гастролей – здобувають там неймовірну популярність. Колись Флоренс Велч, солістка гурту Florence + the Machine стала відомою на весь світ саме після такої трансляції. Тож основна мета Glastonbury – відкривати артистів світові, давати їм можливість висловитися та проявити себе. А це саме те, що потрібно нам сьогодні. Крім того, на фестивалі дуже багато сцен, і кожна з них унікальна. Дійство, яке відбувається на сцені під час виступів – це перформативний синтез музики, театру, цирку та пластики. Це справжнє свято вільного мистецтва».  

За ці півроку команда гурту «Go_A» відвідала з виступами більш, ніж десять фестивалів, а саме: Weekend Festival (Фінляндія), Pukkelpop (Бельгія), Lowlands (Нідерланди), Pohoda Festival (Словаччина), Luminato (Канада), Europavox (Литва, Франція), Festival Med (Португалія), Metronome Festival (Чехія), Maniace summer fest (Італія), Summer sound (Латвія), Dranouter festival (Бельгія) та інші.

«На кожному з них ми збирали від 5 до 15 тисяч людей під сценою», – з гордістю резюмує Катерина, і ми також неймовірно пишаємося нашими співвітчизниками, адже вони мають сили та наснагу прокладати свій шлях творчості і мистецтва в ім’я миру і свободи.

Виступ Go-A. Фото: Justinas Auškelis

Гастролі у Литві. Бесіда з Алісою Волковою – представницею плейбек-театру «Вахтери»  з Харкова

«18 лютого наша команда на 10 днів прилетіла до Вільнюсу на гастролі, а коли ми прокинулися 24, то зрозуміли: найкраще, що ми можемо робити – грати плейбек, – ділиться Аліса. –  І це дуже крихкий стан, роздвоєне відчуття, бо хочеться додому, до рідної землі, власноруч долучатися до перемоги, але ми потрібні тут, у Литві. Поширення української культури зараз на часі, тому ми робимо усе можливе, щоб гідно та яскраво представити нашу країну в європейському просторі».

Особливість плейбек-театру полягає у тому, що це театр глядацьких історій: глядачі розповідають особисті сюжети, тоді як актори художньо реалізують їх на сцені. Така практика допомагає людям поділитися власними переживаннями, прожити їх по-новому, поглянути на ситуацію не з середини, а ззовні, що може бути достатньо терапевтичним, глибоко психологічним заходом.

 «Ми допомагаємо людям, які розповідають історії, відчути це перебування у спільноті, ділитися почуттями, власним досвідом, виговорюватися, відчувати себе потрібними. І разом із тим це мистецтво, – зазначає перформерка. – Нашим людям за кордоном хочеться бути в рідному, звичному середовищі, тому ми граємо для них українською, для литовців – переважно литовською (інколи російською). Зараз у Литві ми реалізуємо декілька проєктів, в які входять перформанси, спрямовані саме на українську аудиторію у Вільнюсі та Каунасі. Після виступів ми також збираємося на чаювання та обговорення власних переживань, якихось важливих та щемких життєвих історій, обмінюємося контактами. У Литві наша команда реалізує соціальну, особисту та архетипічну місії – в тому сенсі, що ми знайомимо литовців із українською культурою, ширимо її, спростовуємо міфи».

За майже 8 місяців команда харківського плейбек-театру «Вахтери» зіграли за кордоном близько 60 перформансів під музичну імпровізацію, в кожному з яких художньо реалізується до 7 історій окремих людей. 

Перформанс харківського плейбек-театру «Вахтери»

Читайте також наш матеріал Про демократичний арт-ринок та ціни на мистецтво під час війни. Інтерв’ю з Дариною Момот. А також шукайте можливості для митців, дослідників та культурних менеджерів у рубриці Мистецтво.