«Я носила у тривожній валізі парфуми», — розповідає мені художниця з Києва.
«Коли евакуювалася, хлопець попросив “купити щось для себе”. Підійшла до стенду з косметикою і відчула нудоту», — ділиться авторка текстів.
«Ношу червону помаду, як жінки за часів Гітлера», — говорить журналістка.
«Коли глянула в дзеркало після двох тижнів, то не зрозуміла, хто це», — зізнається мешканка Бучі.
Повномасштабне вторгнення рф радикально змінило, якщо не анулювало, всі наші пріоритети й стандарти нормального життя.
Легко помітити: у перші тижні війни ресурси, що писали про лайфстайл, красу, дизайн та культуру, буквально відчули себе безсилими.
Теми, дискусії, деталі, у важливості яких ці проєкти переконували аудиторії роками, практично розчинились у повітрі — перед загрозою фізичного знищення.
Здавалося, хіба ми можемо почати жити в реальності, де болісними й інколи навіть неможливими будуть розмові про звичайні речі? Зручний і теплий дім, смачну їжу, одяг, право на задоволення, власне, право на саме життя.
Але стались Маріуполь, Бородянка, Буча.
І те, що ми раніше вважати буденністю, перетворилося на привілеї.
Відразу скажу про себе.
Після близько місяця війни, коли подруга з-за кордону сказала мені, що придбала тіні в кольорах України, я з подивом зрозуміла, що зі страху та принциповості не торкалась косметики місяць.
Мені захотілось поговорити з жінками різного віку та роду занять, аби зрозуміти, як ми переживаємо ці речі на рівні суспільства.
Протягом тижня я розпитувала людей, як вони «носять» свою жіночність під час війни і де, власне, пролягає та межа, за якою піклування про себе перетворюється на «недоречну забаганку», «потворний егоїзм», врешті-решт, почуття провини.
«Я творча людина і почуття стилю помре зі мною»*
«На другий день війни в мене почалися судоми від страху, але я стояла біля дзеркала, завивала волосся та фарбувала губи блиском. Тато подзвонив і сказав, щоб я збирала речі — за дві години мене відвезуть до дідуся в село. Коли він під’їжджав, то уточнив, чи точно я взяла лише необхідне. І додав “Свет, выложи каблуки”», — так почалась моя розмова з однією акторкою з Києва.
Отримавши таке повідомлення, я здивувалась деталям, якими ця людина готова поділитись. Зачепив мене також і факт кристального усвідомлення нею своєї реакції.
«В дідуся я була тиждень, милася у тазиках, тому що не було гарячої води і душу. Але я робила це щодня. Навіть в цих умовах мені було важливо мати гладенькі ноги та приємний запах. На 9-й день поїхала у Львів і зустрілась з подругою. Перша її фраза була “Я так и знала, что Света даже во время войны будет так выглядеть”», — розповідала дівчина.
Під час розмов багато жінок різного віку та професій говорили мені про те, що догляд за собою допомагає їм підтримувати зв’язок з життям.
Навіть коли твоя реальна реакція — розпач, який ти намагаєшся «збити» або приховати, буквально змушуючи себе щось зробити із зовнішністю.
«Я волонтерила у Львові і роздавала біженкам з Маріуполя та Чернігова засоби гігієни. І коли були зайві гроші — докуповувала їм сиворотки для обличчя. Переконана, що та гіалуронка — точно як невдалий жарт, якщо людина сидить під обстрілами. Але часом це працює як мотузочка до відчуття себе людиною. Ніколи не забуду радість жінок від тих дрібниць», — пояснює свої дії вже інша героїня, теж зі сфери мистецтва і теж киянка.
Пережити окупацію, вийти, оговтатись, і прогулятись з червоною помадою смерті на зло.
Показати, що ти живий, «я жінка з великої літери і я не здамся».
«Чи якийсь клятий москаль змусить мене не носити парфуми?!».
Ось таким чином краса працює як ін’єкція хоробрості, натхнення, причому не лише для її власниць, а й для людей навколо.
Втім, інколи ця реакція має зворотний бік.
«На вокзалі, де я волонтерила, була купа людей і ми не встигали швидко видавати їжу. Тим не менш, якийсь голос постійно говорив мені “Подивись в дзеркало та поправ макіяж”. Поруч не було рашистів і я не відчувала можливий прихід смерті, коли головним стає вижити. Але натура в мене така, що коли в нічному парку за мною йде чоловік, у голові, крім бажання врятуватись, блукає думка “Яка на мені сьогодні білизна?”», — говорить до мене все та ж акторка.
Це справді дуже відверте й непросте зізнання, у якому, переконана, впізнають себе деякі жінки.
Протягом минулого тижня я також говорила з людьми, для яких воєнний стан буквально став страшним випробуванням на життя в умовах атаки власними комплексами.
«Без косметики це не я», «так виходити на вулицю не можна», «підійди до дзеркала і поправ макіяж» — ці та інші внутрішні настанови, часто пов’язані з підшкірним страхом, ніби без «товарного вигляду» тебе не любитимуть, можуть буквально атакувати людину з такою силою, ніби з неї знімають шкіру.
Війна ж в цьому випадку стає лакмусовим папірцем, який змушує подумати про те, що насправді робить тебе тобою.
«Не чистила зуби три дні, настільки мені було важко і пофіг»
На іншому боці умовного коридору — ті, кого війна буквально відмикає від життя.
Інколи це стосується не лише прикрас, макіяжу, одягу, а й бажання їсти, займатись сексом, взагалі отримувати задоволення.
Це зрозуміло: сотні зображень знищених квартир та реальні історії людей, які розповідають про невигадане пекло на землі, викликають шалену тривогу і блокують навіть найменші прояви гедонізму.
«”Потрєбітєльство” вмерло в мені 24 лютого», як сказала одна героїня.
Репліка про «нудоту від стенду з косметикою» здалася мені дуже точною і влучною, мабуть, тому, що я й сама радше із цього табору, схильного до завмирання та анемії.
Кадри жертв і руйнувань змішуються у тебе в голові з рекламними креативами яскравих брендів, їхня реальність видається аномальною та сюрреалістичною.
Так зване «нормальне» життя більше неможливе, а підзабуті позиви до нього — щось, варте ледь не покарання.
«На мені зараз чужі речі і переважно мені байдуже, як я виглядаю, головне, що жива і не в підвалі», — відповідає режисерка з Харкова. Зараз вона перебуває за кордоном.
«На другий день після приїду у Варшаву мама подруги запропонувала пройтись магазинами і купити красиву сукню. Я ах***, настільки це було невчасно», — коментує продюсерка з Харкова.
Характерну історію мені розповіла також експертка у сфері кіно, яка під час вторгнення мала відвідати з українською делегацією Каннський кінофестиваль:
«У перші тижні війни я не фарбувалась, але користувалася парфумами, щоб був аромат нормальності. Згодом мені довелось з‘їздити в журі кінофестивалю за кордон, де треба (саме треба) виглядати нормально. Я пішла по магазинах і помітила, що мене просто нудить від одягу і красивих речей. Аж так, що випадково придбала туфлі на три розміри менше».
Та, мабуть, найбільше мене вразив опис менеджерки зі столиці:
«У перші дні війни перестала відчувати тіло в цілому, — розповідала жінка, — Як воно себе відчуває, як виглядає. Часто ловила себе на тому, що сиджу і просто дивлюсь в стіну. Через пару тижнів помітила: не ідентифікую своє відображенні у дзеркалі.
Мені це не сподобалось, тож я почала із собою “знайомитись”. Кілька днів робила масаж обличчя, дихальні вправи. Це трохи повернуло мене у тіло. Спробувала нанести косметику — це дало потужний заряд спогадів! Але з такого піднесення було дуже боляче розбиватись об стрічку новин.
Косметикою не користуюсь. Але догляд за собою допомагає зберігати зв’язок з реальністю в цілому».
Що нам із цим робити?
Ця розмова — про баланс між задоволенням, комфортом і відчуттям провини за безпеку — актуальна для багатьох сфер життя. Етика бізнесу в умовах війни, етика сфери дозвілля, етика поведінки людей в еміграції — все це вартує окремих дискусій.
Втім, краса, привілейованість якої різко і неминуче впала в око на фоні масових повідомлень про згвалтування російськими солдатами, — мабуть, найчутливіша з них.
Психологи кажуть, що як раптовий «холод», так і потужна жага до життя — нормальні реакції на жахи війни.
Перш за все, відмовляючи собі у тій чи іншій звичці, варто поставити питання: наскільки це конструктивно?
Якщо моє бажання «поправити макіяж» заважає дотримуватись заходів безпеки чи допомагати іншим — можливо, йдеться про комплекс чи залежність. Якщо моя установка «зараз не до цього» призводить до відчутної шкоди собі — можливо, це питання тривоги, страху, безпідставного відчуття провини.
Помітила, що у розмовах багато хто окреслив для себе межу «комфортного мінімуму», який є вкрай суб’єктивним і дозволяє тримати зв’язок з життям.
Зазвичай це одна-дві деталі, що змінюють реальність саме для вас: улюблена символічна прикраса, улюблений светр тощо.
Особливі парфуми із «ароматом нормальності», як помітила моя співрозмовниця.
Інша особливість — жінки також нерідко говорили про фізіологічні зміни в умовах війни.
«Почався демодекоз на фоні стресу, тож ні про яку косметику навіть не йдеться», — сказала мені режисерка з міста Суми.
Звичайно, є випадки, коли прості дихальні вправи, улюблені аромати, їжа тощо не допомагають повернутися до життя. Так само як не допомагають і розмови, і поради друзів. Навіть тим, хто безпосередньо не став свідком агресії або її жертвою.
В такому разі можна скористатися однією з багатьох служб кризової допомоги від психотерапевтів в Україні. Наприклад, Help24, службою від Хабу Стійкості або чат-ботом проєкту «Перемога».
Важливо усвідомлювати, що війна — стан, що завершиться рано чи пізно, а от чи завершаться ваші комфортні стосунки із собою? Питання відкрите.
* Це невеличке особисте дослідження не претендує на репрезентативність. У назвах параграфів використовуються цитати з реальних розмов.
Читайте також наш матеріал Створювати матеріальне у часи розрухи. Як резиденція в Івано-Франківську допомагає тимчасово переміщеним митцям.
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
