Трагедії Бахмута, Вугледара, Ізюма та десятків інших постраждалих від російської агресії міст збереглися на кадрах харків’янина Олександра Бабенка. Він вирішив податися в журналістику ще у 2014 році, під час подій Революції гідності. До повномасштабного вторгнення Олександр займався створенням кіно у Києві, але війна спонукала його повернутись до фотожурналістики.
24 лютого, після перших вибухів, Олександр евакуювався із двома кішками з Києва до Львова. Минуло два дні — і фотожурналіст повернувся до роботи. Він став фіксером для Філіпа Робертсона, американського журналіста та письменника.
Ми зустрілися з Олександром, щоб дізнатися про враження від подорожей на Донбас та деокуповану Харківщину, а також про особистий досвід фотожурналістики в зоні бойових дій.
Початок роботи: Філіп Робертсон, стажування в Reuters та співпраця з Getty Images
Філіп Робертсон висвітлював війни в Афганістані, Іраку та Сирії. З цією ж метою він приїхав в Україну, де йому знадобився фіксер.
— Ми два рази їздили до Києва, коли біля міста були активні воєнні дії — все пройшло успішно. Філіп поїхав додому в Сан-Франциско, а я взяв перерву на пару днів. Згодом почав шукати іноземних журналістів, з якими міг би попрацювати.
Олександр поїхав до Львова, де співпрацював з The New York Times, згодом повернувся до Києва і потрапив на 9-денне стажування до Reuters. Тоді він не мав акредитації журналіста, важливої складової для роботи в зоні бойових дій, тож на початку травня Олександр пройшов офіційний курс медичної підготовки Combat Lifesaver у Львові, а пізніше — отримав акредитацію.
— Після того, як отримав свою акредитацію, я вперше поїхав до Харкова із завданням від німецької газети Süddeutsche Zeitung. Так я поступово почав працювати. Надалі на мене чекала робота на лінії фронту.
Вперше Олександр опинився на Донеччині в червні, щоб зробити фото для Getty Images: він понад два тижні працював зі Скоттом Олсоном, колишнім морським піхотинцем зі стажем більше ніж 20 років. Після цього Олександр працював здебільшого фотографом для світових та українських видань. І зараз, на момент березня 2023 року, продовжує цим займатись.
Робота на лінії фронту. Чому журналісти їздять знімати події в зону бойових дій?
— Думаю, відповідь доволі банальна: для того, щоб зняти візуальний контент, тобто фото або відео, ви не можете сидіти в офісі у Києві чи Львові. Для цього ви маєте бути доволі близько до об’єкта, який фотографуєте або знімаєте.
У таких місцях, як, наприклад, Вугледар, немає жодної зі структур української влади, крім Збройних сил України, тобто інформацію про реальну ситуацію в місті отримати не можна. Єдине джерело даних — це Генштаб.
— Журналісти в такі моменти є єдиним більш-менш об’єктивним джерелом інформації, якщо висвітлюють події, дотримуючись журналістських стандартів. Варто показувати війну, оскільки ніхто не розуміє, якою вона є насправді, знаходячись навіть в умовному Харкові в березні 2023 року.
— Так, у місті є руйнування, бувають обстріли. Але це неможливо порівняти із ситуацією в гарячих точках на Донеччині. Завдяки фотографіям й відео, які надходять з лінії фронту, українці та світова спільнота можуть зрозуміти, наскільки складна ситуація і як важко людям, які залишаються там жити.
Навички локального продюсера. Особистий досвід Олександра
Першим пунктом у роботі фіксера та локального продюсера є проходження курсів міжнародного стандарту. Знання потрібно постійно поновлювати, тож Олександр проходив курс медичної допомоги двічі.
— Ці знання є надважливими для того, щоб їхати в гарячі точки. Без проходження курсу я туди не заїжджав. На мою думку, журналісти або фіксери, які їдуть в зону бойових дій без проходження курсів медичної допомоги, наражають на небезпеку не лише себе, а й всю команду. Я наполегливо раджу нікому так не робити, бо це непрофесійно.
Правильно поводитися під час різних ситуацій в зоні бойових дій його навчив досвід і люди, з якими він працював. Олександр працював із журналістами, які пройшли Афганістан, Ірак, Сирію. Серед них були колишні американські військові, люди із досконалим розумінням війни й багаторічним досвідом. Їм це допомагає залишатися неушкодженими навіть в гарячих точках.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
— Мені дуже пощастило вперше опинитися на Донеччині зі Скоттом Олсоном. Він не просто військовий фотограф, Скотт — колишній морський піхотинець, який пояснив, як по звуку відрізняти зброю і наскільки близько влучила ракета. Він навчив мене визначати зброю, яку використав ворог, за руйнуваннями. Я дуже багато взяв від колег — з часом це стало частиною мого особистого досвіду. Зараз, після року роботи, я почуваюсь доволі впевнено в зоні бойових дій.
Важлива умова роботи в гарячих точках — абсолютна довіра в команді. Якщо є розуміння, хто командує в складній ситуації, матеріал буде готовий, а журналісти й фіксери дістануться безпечної території неушкодженими.
Також важливим елементом роботи фіксерів та локальних продюсерів Олександр називає підготовку до роботи.
— Нещодавно, після поїздки у Вугледар, одна з фіксерок мені написала: «Мої журналісти хочуть зробити матеріал з Вугледару. Що ви можете порадити?». Я пояснив, наскільки складна там ситуація. Наступним у неї було запитання: «Тобто там не можна буде записати прямий ефір?». Я відповідаю, що ні, адже зв’язку там немає.
Біля лінії фронту журналісти опиняються в ситуації, коли зв’язок повністю відсутній. Олександр зазначає, що в такому разі має бути розуміння, як жити деякий час без телефону: треба завантажити офлайн-карти і завчасно прокласти маршрут.
Біля лінії фронту важливі не лише знання та навички, але й обладнання для особистої безпеки.
— На мені завжди бронежилет мінімум четвертої категорії й каска. Також я ношу турнікети — їх в мене декілька — і вся моя команда знає, де вони лежать. І я теж знаю, де в усіх членів моєї команди лежать турнікети.
Є важливе правило: турнікет має бути на тій частині тіла, яку не може відірвати. Вкласти його в кишеню штанів — це безглуздо, бо ви можете залишитись без ноги.
Вплив іноземних журналістів на українське медіасередовище
— Більшу частину хорошої конфліктної журналістики зараз створюють неукраїнські медіа. З одного боку, це можна пояснити досвідом. Хоча в Україні йде війна з 2014 року, але з 2015-2016 рр. ми мали заморожений конфлікт — активних бойових дій не було. Українським журналістам ніде було взяти досвід роботи в гарячих точках. Зрозуміло, що коли сюди приїжджають журналіст(-к)и й фотограф(-к)и, які працюють 20 або 40 років, як от Пола Бронштейн чи Керол Гузі, з ними важко конкурувати. Проте це прекрасна можливість вчитись, бо в нас є один об’єкт, про який ми розповідаємо історію. Можемо побачити, як одну й ту саму тему висвітлюють різні медіа.
Олександр відмічає низку українських журналістів, які виконують свою роботу не гірше, а часто й краще, ніж іноземці. Це команда AP: Мстислав Чернов, Василіса Степаненко, Євген Малолєтка. Журналісти створили фільм «20 днів у Маріуполі» із відеоматеріалів Чернова, що вивіз їх з оточеного російською армією міста. Крім них, Олександр відмітив «Громадське», команда якого створює відеоматеріали з лінії фронту, і Мар’яна Кушніра з «Радіо Свобода».
— В українських журналістів є декілька переваг: ми знаємо мову, навіть декілька, оскільки в Україні, особливо в місцях активних бойових дій, російська мова, на жаль, теж важлива. Також ми розуміємо менталітет наших людей і менталітет ворога.
Виклики й страхи. Що було найважчим на початку роботи?
Найважчим перший час було працювати без акредитації. Отримати її важко, бо для цього потрібен лист від медіа. Олександру вдалося завдяки Süddeutsche Zeitung.
— Ще було важко сидіти без роботи. Я пам’ятаю день трагедії в Бучі — у той момент мав паузу. Відчуття, що ти не знаходишся там й не висвітлюєш те, що потрібно висвітлювати — це неприємно.
Практично завжди Олександр був задоволений своєю роботою, але іноді бували складнощі у роботі з Getty Images, оскільки це сервіс, який має щодня публікувати фотографії, щоб інші медіа могли їх використовувати. Це робота без вихідних, тож Олександр зазначає, що журналістам варто зважено ставитись до свого організму й відпочивати.
Хто такі фіксери й локальні продюсери?
— Гадаю, це синоніми, але конкретно мені (я також чую це від колег) набагато приємніше чути про себе як про локального продюсера. Фіксер — це, якщо звернутись до етимології слова, щось незрозуміле — людина, яка щось лагодить.
Журналісти, особливо з багаторічним досвідом, продовжують використовувати термін «фіксер». Вони не вбачають в ньому образу, проте Олександру більше подобається визначення «локальний продюсер». Він сподівається, що цей термін стане більш популярним для опису професії.
Локальний продюсер — це місцевий житель, який шукає історії, займається перекладом, відповідає за безпекову ситуацію у випадку відсутності охорони. Також він допомагає в побутових питаннях, оскільки іноземні журналісти не знають мови.
— Якщо йдеться про Київ, то там, ймовірніше, журналіст спокійно розбереться, де йому поїсти або поспати, але якщо ви приїжджаєте на Донеччину, тут буде мінімум людей, які спілкуються англійською або іншою іноземною мовою. Тому фіксери й локальні продюсери часто виконують роль перекладача.
Допомогти не можна нашкодити: проблеми фіксерів-початківців
— Як я розумію професіоналізм в цій роботі: ця позиція нічим не відрізняється від стандартів роботи будь-якого іншого журналіста, тому мастхев для локального продюсера — це знати стандарти журналістики й кодекс журналістської етики.
Олександр зазначає важливість права на висвітлення інформації під час воєнного стану. Недбалими діями локальний продюсер може, по-перше, зіпсувати матеріал, по-друге, створити проблеми військовим, якщо йдеться про висвітлення позицій або місця, які не можна називати. У спілкуванні з постраждалими локальний продюсер має дотримуватись журналістської етики, аби не нашкодити людині. Часто саме він на локації вирішує, що нормально, а що — виходить за межі етики.
— Іноземний журналіст не розуміє мову. Він не знає, чи людина говорить «Дайте мені поїсти» чи розповідає про те, що її доньку щойно вбило. Тому хороший локальний продюсер має вміти приймати рішення і пояснити його журналістам, з якими працює. Вони мають зробити якісний матеріал без викривлення інформації або використання даних, які можуть нашкодити країні та військовим.
Конфлікти з іноземними журналістами. Які проблеми виникають у фіксерів?
— Були неприємні моменти в роботі з іноземними журналістами, наприклад, з іспанським фрилансером з Каталонії Давідом Мелеро, з яким я випадково попрацював у Харкові. Він поїхав додому і не заплатив мені, хоча залишав розписку. Лише після купи коментарів під його дописами в інстаграмі Давід виплатив частину гонорару.
Інша ситуація була в роботі з Getty Images, коли фотограф опублікував світлину і вказав локацію, яку не можна було позначати. Колега-фіксер в чаті написав про це Олександру. Він швидко зв’язався з редактором і вони все виправили, тому це не призвело до катастрофічних наслідків.
Рефлексія над смертю. Як жити у постійній небезпеці?
— Ніхто з нас не знає, коли й від чого помре. Важливо жити так, щоб в будь-який день бути готовим до смерті. Зараз розумію: навіть якщо сьогодні помру, моя совість буде чиста — я загинув, виконуючи свою роботу.
Вугледар — місто на Донеччині, одна з гарячих точок на сході України. Олександр їздить туди, щоб знімати фото й відео для українських та світових медіа. Він дотримується всіх можливих стандартів безпеки, не заходить далі українських позицій, коли чує вибухи й постріли.
— Якщо працюють кулемети, це означає, що ворожі війська менше ніж в кілометрі від мене, тому далі наших позицій у стрілковому бою я не лізу. Ця війна насамперед артилерійська, а від артилерії нічого особливо не може врятувати. Ти не знаєш, куди снаряд влучить в наступний момент і наскільки фатальним це буде для тебе. Єдине, що можеш робити в такі моменти — спробувати зорієнтуватися, з якого боку противник, пересуватись біля стінок, бути в броніку й касці, мати турнікети біля себе.
Олександр не проводить в гарячих точках багато часу: він не заїжджає в Бахмут або Вугледар більше ніж на 2-4 години. Журналіст намагається зібрати за цей час весь необхідний матеріал.
Що варто змінити, щоб покращити роботу фіксерів?
— Великою проблемою є бюрократія. Вона стосується буквально всіх галузей журналістської роботи.
Олександр працював зі Спенсером Платтом, який у 2022 році отримав Пулітцерівську премію, одну з найпрестижніших премій в галузі журналістики. Він був змушений чекати на свою акредитацію, без якої не міг почати повноцінну роботу. Українські медіа подають запити на документ, але чекають на нього не менше місяця. Олександр гадає, що проблему можна розв’язати шляхом покращення комунікації журналістів із Міністерством оборони України: наприклад, з’ясовувати, в які дати людина має бути в Україні, щоб пріоритезувати список і видати акредитації до початку роботи.
— Іншою проблемою є те, як пресофіцери виконують свої обов’язки. Деякі люди знаходяться не на своїй посаді, але є й пунктуальні, які дотримуються своїх обіцянок, постійно комунікують із журналістами. Це Ірина «Риба» Рибакова, пресофіцерка 93-ї бригади, пресофіцер 95-ї бригади, пресофіцер «Дикого поля» (окремий батальйон спецпризначення — ред.) тощо.
Часто пресофіцер(-к)и або просто погано комунікують — і виходять погані матеріали — або настільки переживають за військових, що не бачать різниці між слідкуванням за безпековою ситуацією та центруванням незалежної журналістики в Україні.
— Таких варто звільняти й брати на посаду людей не з військовим досвідом, а журналістським. Також в мене є запитання до роботи «Українського кризового медіа-центру», який багато в чому допомагає і часто може підказати, як швидше отримати акредитацію. Проте від них особисто мені не вистачає корисної інформації. Було б непогано, наприклад, отримувати безпечні маршрути, бо я збираю інформацію самостійно за допомогою особистих контактів та інтернету.
Робота на Київщині та Харківщині. Що вразило найбільше?
Олександр займався висвітленням протестів родичів полонених Азовсталі та загальної ситуації на Київщині, зокрема відбудови півночі регіону — Бородянки, Бучі та Ірпеня. Він був у Києві 17 жовтня, коли в будинку біля вокзалу загинуло чотири людини, й під час обстрілу готелю біля Палацу Спорту.
В Ізюмі Харківської області Олександр одним з перших знімав ексгумації. Ці події йому запам’яталися найбільше. Він був декілька днів на тому місці: бачив, як відкопують та забирають тіла.
Два дні поспіль ранок Олександра у травневому Харкові починався з фото загиблих внаслідок обстрілів. Спочатку у 131-й школі він побачив тіло вбитого російського солдата, на наступний день це була українська жінка, що перебувала в будівлі, в яку влучила ракета.
Олександру найбільше запам’ятались людські історії: завдяки журналістиці він познайомився з Гамлетом Зіньківським, прекрасною людиною та цікавим персонажем. Також інтерв’ював Сергія Жадана для The Philadelphia Inquirer. Крім того, познайомився з харківським волонтером Олексієм Ломським, засновником фонду «Мирне небо», що годує 16 тисяч людей на Харківщині щодня.
— Три місця, які мені найбільше запам’яталися на Харківщині: Ізюм під час ексгумації тіл й камери катувань, в яких була червона від крові сеча і багато неприємних речей. Також у Харкові можу відмітити Північну Салтівку.
Скільки не їздив, більших руйнувань, ніж на Північній Салтівці, я не бачив. Навіть на Донеччині. Салтівка відрізняється масштабом руйнацій та кількістю знищених багатоповерхівок.
— І третє місце, яке хотів би виділити — Куп’янськ, де я був під час боїв за Куп’янськ-Вузловий. Там я вперше почув російську авіацію — це знак, що ми знаходимось в максимально небезпечному місці, бо гірше за літаки немає нічого в цій війні. Я був у Куп’янську одразу після його звільнення — тоді ми знімали евакуацію на мості, який був пофарбований у підорський триколор. Були сильні картини, які досі випливають в моїй пам’яті: як діти евакуйовуються біля тіла російського солдата. Там повсюди лежали загиблі окупанти.
Десятий рік у війні. Історія Олександра на Донеччині
Вперше Олександр опинився на Донеччині у 2020 році — в Слов’янську і Краматорську. Вже тоді в цьому регіоні наслідки війни були відчутними. З червня минулого року Олександр постійно їздив на Донбас. Донеччина — це зовсім інший світ, в якому війна відчувається на повну.
— На Донеччину був схожий тільки Харків весною минулого року. Там сотні військових. Є міста, в яких лише вони і їздять. Регіон у війні вже десятий рік — це залишає слід на місцевих. Багато людей, які мали змогу виїхати, давно це зробили. Там лишаються лише найбідніші, найменш освічені верстви населення. Більшість жаліються на війну, але не виїжджають. Саме на Донеччині я вперше зустрів проросійськи налаштованих людей у 2022 році. Але у Донецькій області є міста, які живуть і розвиваються. У Краматорську та Слов’янську знову почали відкриватись заклади. Але близькість війни відчувається, оскільки обидва міста були обстріляні десятки, можливо, сотні разів.
Є й інша сторона Донеччини — Вугледар, Бахмут, Авдіївка. Ці міста знаходяться біля лінії фронту. Там ти опиняєшся на полі бою одразу на в’їзді. Жити в Бахмуті — це, на думку Олександра, велика помилка.
Це зовсім не про життя — це ведення військових дій, де заручниками стали цивільні. Проте ніхто їх там не тримає, вони самі тримаються.
Населення Донеччини підлягає обов’язковій евакуації. Кожен, хто там залишився — підписав документ: він розуміє, що наражає себе на небезпеку. Олександр не вважає потрібним насильно затягувати людину в автобус. По-перше, це порушення прав людини, по-друге, зайвий ризик для тих, хто евакуйовує.
— Якщо людина готова вмерти, я не вважаю доцільним ризикувати життям волонтерів, які приїдуть і будуть намагатись її евакуювати.
Гарячі точки на сході. Яка ситуація в Бахмуті й Вугледарі?
— Ситуація в Бахмуті значно краща: по-перше, туди доїжджають набагато більше волонтерів, а це означає, що більше їжі, води тощо. Я думаю, це також залежить від медійного розголосу, бо про Вугледар говорять мало — туди ніхто й не їде, хоча людей там живе достатньо.
В Бахмуті діють два пункти незламності, де можна приймати душ, набирати воду, отримувати безплатну їжу, медикаменти й засоби особистої гігієни. Багато хто з місцевих говорить, що завдяки цьому вони мають можливість існувати. У Вугледарі немає жодного такого пункту.
Написання книги та щоденна робота. Плани Олександра на рік
Олександр планує працювати до кінця війни, поки армія не вийде на українські кордони 1991-го року. Крім цього, він пише книгу, але процес йде повільно через щоденну роботу.
— Сподіваюсь, за цей рік вдасться перейти з позиції локального продюсера на просто фотографа і більше займатися власними проєктами.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Спілкувався Сергій Прокопенко
Читайте також наш матеріал Фіксери та журналісти. (Не)рівні умови та дивіться репортажі на Youtube.
