З початком повномасштабної війни Росії проти України я прокинувся в новій реальності — реальності вибухів і “прильотів”.
Перші дні супроводжувались постійними ракетними обстрілами міста Харкова, спробами диверсантів прорватись в місто та загальним шоком. Через кілька днів шок минув, натомість з’явилось розуміння: необхідно адаптуватись прямо тут і зараз до нових умов.
Наша команда майже у повному складі вирішила залишитися працювати в Україні.
Вже у перші дні до мене почали активно звертатись закордонні колеги. Через різні мережі та канали вони виходили на зв’язок, аби неформально чи за допомогою інтерв’ю зрозуміти, що ж відбувається. На той момент у Харкові було мінімум кореспондентів і виник інформаційний вакуум: журналісти з інших країн шукали бодай когось для коментаря. Так вийшло кілька моїх інтерв’ю про Харків — часто я давав їх з підвалу, десь по дорозі або у пошуках їжі в місті.
З часом я став помічати, крім окремих кореспондентів, десятки закордонних груп у Харкові. Вони також активно шукали інформацію та контакти мешканців для репортажів про війну. Більшість закордонних журналістів не розуміли локального контексту, не мали знань про регіон та потребували перекладачів.
Наша ж команда у перші дні шукала формулу “позитивного впливу”. Мислили ми десь так: що зараз важливіше — розповісти про обстріли 100 000 харків’янам, які й так отримують інформацію з інших медіа, чи мільйонам італійців, французів, німців, які все ніяк не наважаться натиснути на свій уряд та зупинити фінансування кривавої війни?
Так я дізнався про концепт “фіксерства”, яке постійно згадували журналісти, і присвятив цьому близько 30 днів на волонтерських і комерційних засадах.
У цій колонці ділюся з вами отриманим досвідом з позиції локального журналіста.
Хто такі фіксери і чого від них очікують?
Це локальні спеціалісти, які допомагають журналістам з інших країн працювати “на виїзді”.
Люди-лінки між глобальним світом та місцевим контекстом.
Адже міжнародні кореспонденти, як я зазначав, часто не знають мови, ситуації, неписаних правил, не знайомі з місцевими структурами і ЛОМами. Такому не вчать в університетах, цього немає в програмах українських і закордонних ЗВО.
Насправді, “фіксер” — це скоріше сленгове слово. По суті, у ролі помічників закордонних команд можуть виступати:
- локальні журналісти зі знанням мови;
- редактори, продюсери;
- хтось, хто знає локальний і міжнародний контексти та може пояснити ситуацію, як-от активіст чи волонтер;
- проактивні перекладачі, здатні вибудовувати нові контакти;
- блогери, громадські діячі або навіть політики.
Мені особисто більше подобається термін production assistant, тобто йдеться про людину, яка забезпечує виготовлення історій. Як саме — залежить від скілів і талантів окремо взятої людини.
Кожна ситуація і список обов’язків майже унікальні, адже команди і колеги, з якими ти працюєш, — різні.
Наприклад, тобі можуть трапитися два фрілансера з різних країн, що працювали раніше в Іраку, а зараз прибули в Україну на власній машині і знімають репортажі в Харкові з п’ятого дня повномасштабної війни.
Або це може бути fully packed команда міжнародного мовника, у якій є навіть security manager, який турбується про розміщення і проживання членів команди.
Або підготовлена група журналістів на броньованій машині з десятьма роками досвіду роботи в гарячих точках.
У кожному з випадків список зон відповідальності буде різний.
Якщо ж підсумувати задачі, які може виконувати фіксер, ось перелік:
- пошук і генерація тем разом з командою;
- пошук цікавих спікерів;
- допомога з інфраструктурою регіону і правилами міста (як працюють пожежники, як проїхати в нещодавно звільнене селище, як вийти на контакт з мером);
- переклад на англійську або іншу цільову мову коментарів місцевих;
- швидкий пошук інформації (знайти, в який будинок прилетіло, коли офіційні канали ще не оприлюднили);
- опціонально: допомога з технікою;
- опціонально: водити авто.
До прикладу, я працював з командами, у яких було три журналісти, один фіксер, і окремо — водій-перекладач. Проте бувають випадки, коли і авто твоє, і ролі водія, перекладача та фіксера ти виконуєш одночасно. Звичайно, у такій ситуації значно більше ризиків, стресу та навантаження. Найчастіше такі комбінації трапляються під час роботи з фрілансерами чи кореспондентами, які не є представниками великих медіахолдингів.
З ким я працював?
“Конфлікт в Україні відрізняється від конфлікту в Сирії, тому що у вас тут серйозна війна: ракети, артилерія, армія проти армії. В Сирії було багато угрупувань до п’яти тисяч людей і ми насамперед дуже боялись машин з вибухівкою від смертників. До речі, в Сирії ми навчились не ставити ноги накрест, коли сидимо в машині. Адже коли вони не перехрещуються і машина підривається на міні — у тебе більше шансів залишити хоча б одну ногу цілою”, — розповів один з моїх колег.
“Я б порекомендував мати запас бензину і слідкувати за ситуацію. І, якщо почнуться бої в місті, негайно евакуюватись. Раджу тобі їхати за 300 — 500 кілометрів звідси”, — порадив також один з фіксерів під час прогулянки по Північній Салтівці на 10-й день війни.
У перші 10-20 днів справді ледь не щодня приходили десятки запитів щодо коментаря чи пошуку контактів.
Ринок українських медіа, на мою думку, менш розвинений, ніж на Заході, тому знайти у Харкові фіксерів з досвідом було супер проблематично — ми просто робили те, що можемо.
Як у локального журналіста, в мене була важлива умова для фіксу: я маю право знімати паралельно із закордонними партнерами на локації.
Всі з розумінням до цього ставились і погоджувались, проте на практиці це було проблематично. Під час роботи тебе постійно дьоргають, просять перекласти або підказати щось. Особливо якщо твою робота оплачувана.
Ситуація змінилась, коли я придбав нову камеру GoPro та почав з нею їздити.
У перші дні вторгнення разом з Патріком я знімав роботу Харківського перинатального центру. На той момент у мене ще не було ані бронежилету, ані транспорту, ані повного розуміння ситуації та професії.
Я дав команді Патріка декілька цінних порад, разом ми поїздили містом, познімали та розділили контент. Врешті, в обох вийшов унікальний матеріал з 11-го дня війни.
З Альфредо та його колегою ми відвідали повністю зруйновані будинки Північної Салтівки. Жахлива картина.
View this post on Instagram
Разом з іншими українськими журналістами та командою іноземців вивчали центр міста після російських обстрілів. Адже закордонним журналістам інколи навіть важко знайти вхід у станцію метро, де ховаються люди. Згодом вийшов ось такий репортаж.
Я працював, зокрема, із каналом France24, що активно висвітлює війну в Україні. З моєю допомогою cвіт побачив декілька сюжетів.
Як створити додану вартість і випустити потужну історію?
Особливість, яку я вже починаю в собі помічати, — це “замилення ока”. З часом я дійсно перестаю гостро реагувати на людей у підвалах або новий потужний обстріл.
Це більше не дивує мене і я навіть можу пропускати інформацію про черговий удар.
Проте для “свіжих” колег це — вражаючий досвід.
Також інколи я роздумую, чи є сенс показувати, пропонувати в якості героїв чи спікерів одних і тих самих людей, з якими я вже знайомий. Адже нові знайомства даються складніше.
Тим не менш, моя порада №1: завжди шукайте нові інсайти, нових людей та наративи.
Зберігайте контакти всіх, з ким ви працювали або робили репортажі. Всюди. Безпосередньо на місці зйомки, на каві, проїзжаючи заправку.
Проводьте small talks скрізь, де працюєте. Робіть додатковий ресьорч на локації, дізнавайтесь деталі та збирайте інформацію. Так ви можете зустріти, наприклад, місцевого депутата, який власноруч лагодить електрику у громаді, або знайдете нову історію, яку потім побачить увесь світ.
Одне з найцікавіших знайомств для матеріалу, які у мене були, — це знайомство з Олександом з Північної Салтівки. Він неймовірно харизматичний чоловік. Я водив до нього додому цілі делегації і вони зникали разом із героєм на пів дня. Олександра я зустрів просто випадково на вулиці.
Другий вкрай цікавий контакт — хлопець з територіальної оборони, з яким я познайомився, замовляючи каву. Ми досі комунікуємо з ним і він дійсно сприяє журналістам без жодних спеціальних умов.
Друга загальна порада — надсилайте репортажі героям ваших матеріалів, витрачайте на це зайві 10 хвилин. Це надихає їх та повертає віру в те, що вони не забуті і все буде добре.
Не зайве також і допомогти з технікою та зйомкою: десь потримайте штатив, камеру, вчасно подайте батарею або поставте її на зарядку, накиньте рюкзак і допоможіть зі шлемом.
Я працюю лише в Харківській області і для журналістів, які до цього були 10 днів у гарячих точках на Донбасі, подібне — величезна допомога. Часто так само, як і люди з окупованих територій, вони радіють хот-догу на заправці та різним продуктам в магазинах.
Зони росту в стосунках фіксера та журналіста
Як локальному журналісту, мені доводилось, фактично, бути редактором матеріалів і повністю продюсувати історії.
Журналісти часто розбиралися у ситуації поверхнево і, по-суті, просто довірялись мені: що я казав — те й знімали. Так відбувалося тому, що їхній безпосередній редактор знаходився за кордоном, не знав деталей, тож не міг коректно сформувати для них запит. Для мене це був рух в бік ролі локального продюсера, в той час як фіксер інколи — це просто “хлопець, що все порішає”.
Українським фіксерам треба працювати над тим, аби закордонні журналісти ставили хоча би неймтег та згадували їх у матеріалах, що виходять.
Надто коли фіксер робить справді значний внесок в роботу над матеріалом.
Гадаю, якщо разом з поліцією ви їздите всю ніч по Харкову під обстрілами росіян і вчасно стримуєте заради безпеки журналіста, що біжить з камерою до потенційних ДРГ, — ви робите достатньо вагомий внесок, аби фігурувати у титрах. Або якщо ви на власному авто ганяєте за пожежними машинами цілий день, щоб зібрати гарний матеріал.
Сьогодні мені надзвичайно цікаво слідкувати за процесами і стилями роботи різних закордонних команд. Це обмін професійним досвідом, розбудова партнерств та спільна робота над історіями, які можуть змінювати світ на краще.
З іншою сторони, на власному досвіді я зрозумів, що фіксер може бути справжнім поводирем для журналістів; він може робити фактчек і слідкувати за тим, аби закордонні медіа не поширювали поверхневу інформацію про події в Україні.
Звичайно, це залежить і від самих журналістів, але для нас це — можливість по-справжньому занурити іноземців у локальний контекст.
Саме тут і відбувається розмежування між фіксерами як чуваками, що просто допомагають журналістам, та продюсерами, які ґрунтовно працюють з командами над створенням великих історій.
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
