Gwara Media публікує художню розповідь Миколи Оліярника про війну, окупацію та міграцію зі сходу України. Іншу розповідь письменника під назвою «Мій Краматорськ» ви також можете знайти за лінком.
Тоді, увесь березень 2022-го, нам на львівському залізничному вокзалі бракувало когось такого, як Антон. Ми просто хотіли допомагати. Носили людям гарячий чай декалітрами, шукали місце ночівлі чи просто слухали усі ці карколомні історії евакуації, від яких іноді тиснуло так, наче завдаєш собі на спину мішок з людським горем. Звісно, ми й близько не допускали слів типу «людське горе», навпаки, йшлося про те, щоб серед тисячі розгублених та зневірених знайшлися люди, які б забули слова воєнного вокабуляру і з ранку до ночі говорили з емпатичною усмішкою на вустах, що все буде добре.
Власне, тоді й з’явився у вузькому волонтерському колі цей евфемізм «вимушені туристи» замість «біженців». Ніхто з нас не був ксенофобом чи расистом, однак «біженці» чомусь уявлялися нам довжелезною чергою сирійців та афганців, обвішаних здоровенними похідними бесагами. Вимушений турист – це інше, це хтось такий, як Антон. Коли я телефонував йому в Ірландію, щоб розпитати, як він вибирався з окупованого Мелітополя, то знав, що почую сотні історій, де багато повітря, сигарет та сліз, тих, що ллються від сміху.
Наприклад, про рибацький човен, що його Антон намагався поцупити й поплисти в Британію, чи про те, як він благав прикордонників не ставити ганебний штамп із російською куркою у паспорті. Однак перед тим йому треба було здолати десятки блокпостів, не сісти у російську в’язницю і — найголовніше — прокинутися вранці 24 лютого. Майже з усім Антон упорався.
Ранок
До війни у Мелітополі готувалися з грудня. Антон з батьком почистили підвал, поставили фільтри та вентиляцію, закупили воду й продукти. 24 лютого їм залишалося тільки познімати усю готівку із карток, заправити автомобіль та з чистою совістю спускатися у підвал.
«Це було геніально. Взимку, як божевільний пророк апокалипсиса, я усім казав: “Війна, війна!”. З мене пацани сміялися, говорило, що я ніби божевільний дід на будь-якій пиятиці. А коли перший раз прилетіло, мені друг із Гамбурга пише: “Ну все, братику, радий був тебе знати”», — сміється хлопець, адже так екстатично попереджуючи всіх довкола, сам забув прокинутися «на війну».
На вибухи в місті зреагував, наче на перший сигнал будильника, що можна двадцять п’ять разів переносити. «Ні, по нашому районі валити не будуть. Тут нема нічого цікавого», — подумав та й заснув до наступного сигналу, чи то пак вибуху. Певна річ, нормально поспати йому так і не дали. До кімнати навідався батько.
«Антоха, вставай. Війна», — трохи просив, а трохи наказував голосом, яким батьки здебільшого будять дітей на перший урок.
«Батя, дай поспати. Вони сюди стріляти не будуть», — відказав хлопець. Сон було втрачено.
«Антоха, війна», — повторив, уже коли хлопець спускався на кухню.
«Знаю-знаю, – Відповів, наливаючи собі каву. – Так, давай я спочатку покурю, а тоді будемо розмовляти».
Вочевидь, батько втретє мав нагадати про війну, але хлопець вже був на вулиці. Нова реальність почалася із сигарети та кави.
Життя в окупації
Багато з тих, хто не курили, закурили. Антон із сім’єю перші три дні не виходили з підвалу через постійні обстріли, а коли піднялися назовні, місто вже було окуповане. Хоча Мелітополь у порівнянні з іншими окупованими містами не аж так постраждав.
Уже 26 лютого росіяни розгорнули тут свій проєкт спотворення реальності. До міста ринуло багато так званих «журналістів» для репортажів про «голодне населення України», яке нашвидкуруч вдалося зібрати за допомогою масовки з Криму та місцевих колаборантів. Картонне, чи то пак ватне зображення для російського телебачення таки вдалося відзняти, на відміну від того ж Херсона чи Бердянська, де іноземний акторський склад явно губився серед синьо-жовтої маси. Особливо гротескно у Мелітополі виглядали огрядні мужчини на дорогих автомобілях, що приїжджали за своєю банкою консервованої квасолі. Загалом усі ці нові декорації неуникно навіювали відчуття штучності та недовговічності. Подібне трапляється, наприклад, у Львові, коли знімають кіно про Третій Райх і будинок Опери прикрашає здоровенна свастика, а реквізит із картону та вати після фільмування опиняється у смітинку. Так само і з Банком Південної Осетії, рублевими цінниками, повсюдними триколірними банерами «9 травня», російськими та сирійськими продуктами на полицях, обвішаними зброєю кадирівцями у кальян-кафе. Антон називає усе це сюрреалізмом.
«Але людина – істота адаптивна, до будь-якого гівна звикає. От мій батько нормально собі почав на городі кабачки вирощувати. Тепличку там влаштував. Тепер ще з гордістю каже, що купить курей і буде мати яйця. А ще сміється з цих клоунів. Вони ж там із військових цистерн зливають соляру та продають, а він у них купує. То він їм: “Ану, засранці, швидше-швидше, а то зараз до вашого генерала піду”. Вони відповідають із сумними пиками: “Нема нашого генерала, убили”. Це ж наші недавно по Мелітополю зарядили, там одну базу з пісочком зрівняли. Батько з того дуже тішився, до речі. Ніколи ще не бачив, щоб людина так тішилася з того, що її рідне місто бомбардують», — сміється хлопець.
Так, багато мешканців, як і батько Антона, почали заводити свої кустарні господарства, адже економіка робила те, що вона найкраще уміє ще з часів Союзу, — розвалюватися.
«У мене дружок нормально так працює, у нього робота не зникла. Він художник надгробних плит. Я б сказав, у нього роботи навіть додалося. “Вантаж 200” регулярно прибуває. До того ж, росіяни чомусь самі себе ріжуть вночі, але партизанів у місті немає, якщо ви розумієте, про що я», — додає Антон.
Через кордони
Коли зникнення людей у Мелітополі стало буденністю, а на полицях магазинів уже не можна було знайти нормальних сигарет, хлопець вирішив їхати. Довго роздумував над варіантами: їхати через примарні коридори чи об’їжджати лінію фронту через Росію. Усе-таки росіяни набагато рідше обстрілюють власну територію, тож Антон обрав другий варіант.
Відстань від Мелітополя до Чонгара — 70 кілометрів, однак на цьому шляху Антонові трапилося близько двадцяти блокпостів. На кожному з них ретельно опитують, прискіпуються до дрібниць і, звісно, просять показати руки, аби переконатися, що немає ані характерних для військових синців, ані патріотичних татуювань.
«От хлопчик, з яким я їхав: вони з нього кофточку знімають, а в нього герб на руці. Його забрали – немає людини тепер. На кордоні з Кримом як це відбувалося… Усіх чоловіків призовного віку заганяли до чогось подібного на клітку — ти сидиш-чекаєш, поки викличуть на допит. Я сидів п’ять годин, тому що ці клоуни загубили мій паспорт. Правда, знайшли потім», — каже Антон.
Він часто називає окупантів клоунами, а відтак вони повстають перед очима недолугими персонажами з прози Ярослава Гашека, що постійно метушаться й роблять позбавлені сенсу вчинки. Їхні питання – абсурдні, їхні обличчя – уособлення тупості. І щоб закріпити цей образ окупантів, Антон розповідає ще про допит на кордоні та російський металобрухт:
«Допит – це теж геніально. У них насправді є якісь бази. Наприклад, вони знали, що я вчився в Ужгороді, знали, що у мене була ужгородська прописка. Запитували, чи в контакті я з організаціями “Правий сектор” чи “Карпатська січ”… Насправді ж у контактах маю двох хлопчиків з “Карпатської Січі”, але що вже – сиджу з кам’яною пикою. Ніт-ніт, нічого не знаю. Були на Донбасі – ніт, служили – ніт, пацифіст – взагалі-то віруючий. Але от поставили геніальне запитання, навіть не розумів, як на нього відповідати: “Чи підтримуєте ви Адольфа Гітлера?”. Справді не знав, що робити. Засміятися? Це такий жарт? А він це з такою серйозною пикою запитав. Ні? – запитую його. Отакі вони клоуни, одним словом. А вже в Криму, за Джанкоєм, бачив звалище цього гівна. Аж до горизонту тягнеться. Вони там, як мурахи, риються і намагаються щось докупи зібрати із запчастин. І от неподалік валяється так. На ньому, очевидно, було написано “путін – хуйло”. Вони зафарбували “хуйло”, але ж видно, що там п’ять букв зафарбовано — зрозуміло, які то букви. Ну хіба не клоуни?».
У Криму Антон не затримався, швиденько сів на паром до Новоросійська, а звідти до Краснодара. Каже, в Росії було страшно, адже у хлопця не було зв’язку, лише трохи грошей та мінімум речей. Важливо було не потрапляти на очі міліціонерам та виховати у собі поверхневий блукаючий погляд, аби не привертати увагу. Так Антонові вдалося оминути всі нагоди мимоволі сісти у в’язницю та врешті дістатися Грузії. На краснодарському вокзалі хлопцем відразу заопікувалися грузинські таксисти, із тих, що першими тримають розпростерті обійми для новоприбулих й заспокійливо промовляють: «Не переживай, братику, я тебе довезу». Відтак залишалося небагато можливостей: або три дні чекати потяга у місті, або п’ять днів чекати автобуса, або сумнівне «не переживай, братику, я тебе довезу» за шалені гроші. Антон обрав грузинського таксиста й не помилився – за кілька годин уже був на кордоні.
«На кордонах там не абихто сидить, а ефесбешники. Вони, типу, розумні. Сказав їм, що я студент, їду в Грузію на проживання. Хоча спочатку їхав із легендою, що начебто збираюся до лікаря. Я б дуже на ній погорів. Переді мною на кордоні був хлопець і він теж, типу, до лікаря. Вони як почали його крутити: а що за лікар, а чому ти вдома не лікуєшся, а де направлення, а давай я подзвоню лікарю? Подивився я на те і викинув у смітник свої “медичні документи”. Прикордонник питає, чого я їду, а я що? Відповідаю, як є. Капець там, кажу. Ну да – відповідає. Отак я і пройшов той допит за пару хвилин. Вони мені ще запоганили паспорт своїм позорним штампом… Словом, краще їхати на Санкт-Петербург, а звідти на Литву. У мене так родичі їхали. Це набагато дешевше», — розповідає Антон.
У Грузії хлопець заночував, уранці вилетів до Стамбула, а відтак у Дублін. За ці п’ять днів подорожі Антон поспав годин 12, не більше, тож його єдиним бажанням було розкинутися й заснути в економкласі на вільних сидіннях. Однак заснути у європейському небі так і не вдалося.
Вимушені туристи в Ірландії
Уже навесні ходили чутки, що Ірландія – чудова країна для цього виду туризму, тож Антон навіть не розглядав альтернатив і оселився тут разом із п’ятдесятьма тисячами співгромадян. Наприкінці травні житла в Ірландії ще вистачало на всіх, хоч хлопцеві й довелося жити у невеличкій кімнаті з десятьма людьми. Тепер влада змушена селити українців у наметах на військовій базі. Хоча поняття «українець» для ірландців досі залишається дещо абстрактним:
«Тут уже давно з’явилася нова мода – грузини приїжджають в Ірландію без документів і говорять, що вони з України, згубили паспорт і таке інше. Так само роблять і сирійці з афганцями. Річ у тому, що біженці з України отримують більшу допомогу від держави. Мені здається, в ірландців на це тільки одна причина – ми білі. Вони ж насправді ще ті расисти. Пам’ятаю, сиділи з хлопцями в пабі й заходять двоє чорненьких: усі відразу замовкли й дивляться, як у вестерні. Та загалом люди тут прості, як двері. Ніби в якомусь Ширі живеш. Тут і справді така красива природа, що можна померти».
За ці кілька місяців Антон встиг змінити низку робіт, тож йому не надто йдеться про розмір допомоги від держави. Каже, із безкоштовним житлом та зарплатнею близько двох тисяч євро можна навіть жити, що маленькому ірландському містечку означає вранці ходити на роботу, єднатися з тутешньою природою, а у перервах відвідувати паб, куштуючи усі на світі сорти пива. Утім, хлопець все ж нарікає на дорожнечу деяких критично необхідних товарів. Сигарети – близько 15 євро. Доводиться купувати контрабандні – 65 євро за блок. Пучок кропу – 1,5 євро.
Останнє так розтривожило хлопця, що в нього з’явилася ідея створити тут щось на позір колективного господарства. Власне, Антон від самого початку плекає різноманітні ідеї групової активності, аби люди не сиділи без діла — називає усе це «проектами по згуртуванню колективу». Так, наступного тижня у них запланована екскурсія до старого каміння на півночі Ірландії. А минулого тижня ходили на музичний фестиваль у сусідньому містечку, котрий «закінчився» невдалою втечею до Англії на рибацькому човні. Цю історію Антон просив не деталізувати з міркувань моралі.
Вдома краще
«Вчора відчув, що починає боліти горло і стало страшно. Я волів би хворіти в Уганді, але не тут. Якщо ти захворів в Ірландії — ти помер. Зараз розповім одну історію про тутешню медицину і ти зрозумієш, що в Україні насправді все прекрасно.
Маємо грузина Рафаеля. Ну як грузина… тут він українець. Йому 70 років і в нього хворе серце. Є ще американка Нелі, яка постійно допомагала: робила за нас документи, організовувала краудфандинги тощо. І от якось підходить вона до мене й каже: “Слухай, Рафаелю погано, давай його в лікарню відведемо”. Виявляється, у нас тут поруч лікарня, так звана community hospital, 100 метрів іти. Значить, зібралися ми туди. Рафаелю справді погано – важко дихає, тримається за серце. Заходимо у лікарню — нікого немає на рецепції. Думаю, нічого, буває. Ідемо далі коридорами – нікого. Відкриваємо двері в якийсь кабінет – нікого, іще один кабінет – нікого. Нікого немає. Кричимо: «Аууу!». Нікого. Відчинена абсолютно порожня лікарня.
Ми стоїмо й не розуміємо, що це за жарт. Ходимо далі, кричимо, кричимо, кричимо. Аж тут із непомітних дверей виходить медсестра. На обличчі вираз: що ви тут, на дідька, забули? “Людині погано, в нього серце болить, допоможіть йому”, — кажемо. Вона: “Звучить погано, але я не можу вам нічим допомогти, у нас немає лікарів”. Ми: “Це лікарня?”. Вона: “Так, але ми community hospital, тут немає лікарів, розумієте?”. Ми: “А не можна подзвонити?”. Вона: “Не можна”. Ми: “І що нам тепер робити?”. Вона: “Це, мабуть, в інше місто треба їхати”. Ми: “А як нам їхати?”. Вона: “Ну, викликайте швидку”.
Словом, викликаю швидку, заповняю анкету по телефону, питаю, коли вони будуть. Кажуть очікувати, мовляв, ми скоро. Сидимо хвилин 20, я стою-курю. Рафаель такий: “Мені погано, мені погано”. А що ми можемо зробити? Пішов я за пивом у магазин, взяв чотири банки, повернувся, знову стою-курю, п’ю пиво з Нелі. Минуло ще пів години. Кажу Нелі: “Може вони забули?”. “Чорт його знає, може й забули”, — відповідає Нелі.
Але тут під’їжджає машина. Не минуло й години. Рафаеля кладуть у швидку. Я сиджу й заповняю ту саму анкету, що й телефоном. Тоді вони раптово говорять: “Так, все, давайте анкету, зараз буде швидка”. “Якого біса?”, — синхронно обурюємося ми. Вони: “Розумієте, ми зі зміни їдемо, ми не можемо його взяти, нам не по дорозі”. “В сенсі не по дорозі?”, — знову обурюємося ми. “Не переживайте, зараз буде швидка”, — відповідають.
Рафаель: “Хай ідуть до біса, я краще вдома таблеток вип’ю”. Але трапилося диво: за п’ять хвилин приїхала ще одна швидка. Ми сідаємо в машину і вони відразу такі: “А можеш анкету заповнити?”. Я подумки посилаю їх, проте заповнюю – уже по пам’яті, знаю всі болячки Рафаеля, всю його історію хвороби. Нарешті приїжджаємо в лікарню о 10 вечора. Нас просять почекати, поки викличуть на реєстрацію – минає ще десь година. Приходить жінка у білому халаті. Я дивлюся на неї, вона – на мене. “Ти, мабуть, хочеш, щоб я анкету заповнив?”, — говорю їй. Що ж, знову заповнюю анкету. Вона бере її, дивиться, а тоді каже: “Добре, зараз із вами поговорить лікар”. Я в шоці. “А ти хто?”, — питаю. “Ні-ні, я медсестра”, — відповідає.
Гаразд, думаю, мабуть, це єдиний лікар в Ірландії, тому варто почекати. Йдемо в кімнату очікування, минає ще година. Раптом підходить до нас молодий чорненький чоловічок. “Привіт, що до чого?”, — питає він, а тоді міряє Рафаелю тиск. Говоримо з ним п’ять хвилин, після чого він виписує направлення на рентген, загальний аналіз крові й тест на ковід. “А як це все стосується серця?”, — намагаюся дізнатись. Чоловічок: “Ні-ні, це обов’язково зробити, а по серцю із вами поговорить кардіолог”. “Що? Кардіолог? А ти хто такий?”, — я вже ледь не кричу. Ми вже не можемо: чотири години займаємося невідомо чим. Натомість лікар пояснює: “Розумієш, я лікар швидкої допомоги, я приймаю тих, кого привезла швидка, я не маю права нічого по серцю дивитися”.
У мене вже справді не було на всі ті забавки сил, тому у відчаї я попросив покласти Рафаеля у стаціонар, але, на жаль, – “вибачте, немає вільних місць”. Тоді я пройшовся по палатах, щоб перевірити, чи дійсно місць немає. Лікар сказав правду, і я запропонував знайти для Рафаеля місце в ковідній частині лікарні, після чого мій грузинський друг нагадав мені про напрямок російського корабля.
Не залишалося нічого, крім як пройти всі рівні цього нескінченного квесту – дві години в черзі на рентген, тест на ковід, загальний аналіз крові і так далі. В кінці шляху нам сказали: “Все, тепер можете чекати на лікаря”. Отак ми в режимі очікування пробули в лікарні до восьмої ранку. Нелі поїхала додому, я спав серед кров’яних пробірок, а Рафаель – на стільчику. Щойно прокинулись, одночасно послали усю цю ірландську, перепрошую, медицину під три чорти. Тільки наостанок Рафаель додав: “Я краще здохну, ніж тут сидітиму”. Так ми повернулися додому».
Антон згадує ще кілька веселих історій про феноменальну повільність ірландської бюрократії. Каже, що якби ірландці побачили нашу Дію, то подумали б, що це елемент наукової фантастики, а від Монобанку у них би трапився онтологічний удар. Хлопець говорить і говорить, однак поміж словами дедалі частіше зчитується думка – вдома найкраще.
Разом із тим, хлопця не охоплює ностальгійний настрій. Усе це Антон розповідає мені, стоячи на кількагодинному перекурі при вході у сільський паб. Він розкотисто кашляє, а за його спиною лунає музика, під яку добре битися й пити пиво. Я точно знаю, що коли зателефоную до нього через пів року, він так само вийде на перекур із якого-небудь генделика де-небудь в іншій півкулі світу й розповість мені, що вдома найкраще. Вочевидь, у цьому варто було переконатися.
Читайте також матеріал Мій Краматорськ: історія Івана.
Фото: Радіо Свобода, Новинарня, іClub
Текст: Микола Оліярник
