10 травня армія РФ розпочала повторний наступ на півночі Харківської області. Як зазначив Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю Reuters, найглибша точка просування російських військ складає 10 кілометрів на Харківському напрямку. Також просування росіян зафіксовані на Вовчанському напрямку.
За місяць до повторного наступу, 11 квітня, Рада оборони області ухвалила рішення про евакуацію родин із дітьми у примусовий спосіб зокрема з прикордонних населених пунктів Липецької, Золочівської та Дергачівської громад. До цього таке ж рішення виносили по Вовчанській громаді.
Станом на 27 травня, за словами начальника Харківської обласної військової адміністрації, з небезпечних громад Чугуївського, Харківського, Богодухівського районів вивезли 11 142 людини. Більшість з них виїжджають з Вовчанської та Липецької громад, де тривають основні бойові дії.
Однак темпи евакуації мешканців прикордоння з Дергачівської громади значно нижчі, хоча вона межує з Липецькою. Саме тут зафіксовано найбільше просування вглиб території.
Ґвара Медіа відвідала декілька сіл Дергачівської громади, розташовані неподалік від кордону, та дізналися, як у них проходить евакуація.
«Постійно доводиться вмовляти»
Перша точка нашого маршруту — село Гоптівка — за 3 кілометри від державного кордону з Російською Федерацією. Гоптівка відноситься до Токарівського старостинського округу, де до повномасштабного вторгнення жили близько тисячі мешканців. Після звільнення півночі Харківщини у вересні 2022 року там жили близько 70 людей. Наразі ж, за словами речника Дергачівської міської військової адміністрації Олександра Куліка, у сусідніх Токарівці та Гоптівці залишаються 48 мешканців.
— Вони не тільки себе наражають на небезпеку, але й інших людей, які ризикують своїм життям, щоб вивезти їх… — каже дорогою до Гоптівки Олександр Кулік, однак його перебиває поліцейський офіцер громади Олексій Радченко. За нами їде друга машина, якою керує його колега В’ячеслав Палій.
— Нам постійно доводиться їх умовляти. Хоч там постійні обстріли, ми щодня це робимо, і щодня чуємо відмовки про хазяйство чи будинок, які немає на кого залишити, — розповідає про наболіле офіцер.
— Люди не розуміють, що єдина альтернатива — залишитися на небезпечній території й мати постійний ризик отримати поранення або загинути. Тоді поліцейським, медикам, ДСНСникам доводиться туди виїжджати, щоб врятувати життя, але вже у тих обставинах, коли буде ще небезпечніше, — доповнює думку Олександр.
Дорога на Гоптівку пролягає через щільні посадки дерев, що утворюють своєрідний зелений коридор — обабіч декілька десятків кілометрів видно тільки асфальт та зелень. Уже ближче до Гоптівки на дорозі лежав збитий квадрокоптер.
Цим маршрутом можна дістатися до однойменного контрольно-пропускного пункту. Раніше це була одна з найпопулярніших точок перетину кордону на Харківщині. Важко уявити, що ще кілька років тому тут були багатокілометрові корки з вантажівок та легкових автомобілів. Зараз це довгий та пустий коридор, яким майже ніхто не їздить.
«Далі дорога виходить вже на Росію»
Суцільна рослинність закінчується біля повороту на Гоптівку, де гостей села зустрічає стела з написом «Токарівський старостинський округ».
— Далі дорога виходить безпосередньо вже на Росію, — каже Олександр, тож ми повертаємо до населеного пункту.
Зелень природи змінюється зруйнованими будинками — наслідками повномасштабного вторгнення. На перший погляд важко розрізнити, що було зруйновано нещодавно, а що вже стоїть так два роки. Однак попереду на дорозі видніються декілька невеликих вирв.
— Це свіжі «прильоти», вчора їх ще не було, — каже поліцейський, концентруючись на тому, щоб їх об’їхати.
Трохи далі місць влучань йде місцевий житель. Наша автівка зупиняється біля нього. Олександр Кулік завчасно опускає скло і починає діалог:
— Добрий день! Виїжджати будемо?
— Ні.
— А чому? Ви розумієте, це ж ваше життя! Є місця для розміщення, вас забезпечать усім необхідним, — на цих словах чоловік засумнівався.
— Тоді не знаю, спробуємо!
Місцевий мешканець показав рукою, що він живе в найближчому двоповерховому будинку.
— Збирайте речі, ми зараз за вами заїдемо, — підсумував Кулік.
Однак поки що нам треба відвідати ще одну адресу трохи далі центральною вулицею.
«Як будинок розіб’ють, тоді візьму сумочку та піду»
Ми поставили автомобіль під дерева. Як пояснюють поліцейські, це звичайний безпековий захід у прикордонній смузі, щоб російський дрон з меншою ймовірністю помітив або навіть атакував машину.
Тут одна на весь багатоквартирний будинок живе пані Валентина — худа старенька жінка, яка зустріла нас перед своїм будинком у пов’язаній на голові зеленій хустинці з візерунками та пошарпаному жилеті на кілька розмірів більшим за неї.
Поліцейські офіцери громади відразу почали вмовляти її виїхати, однак бабуся відмовлялася.
— Хіба вам не страшно? — питає офіцер.
— Страшно, а що робити? Дуже страшно! Але мені 79 років, куди я поїду? Синку, як будинок уже розіб’ють, тоді діватися нікуди — візьму сумочку та піду собі, — відповідає Валентина.
Під час її промови лунають гучні вибухи, однак мешканка ніяк на них не реагує.
Далі жінка продовжує, що хоч і немає світла, води та газу, вона вже звикла до такого життя. Коли сильно обстрілюють і стає дуже страшно, Валентина ночує у темному підвалі, де вона облаштувала собі крихітну кімнату з колишньої комори.
— Я тут не весь час. Як бомблять, так і живу. Ось це я вже тиждень тут ночую, — додає жінка.
Коли ми виходили з підвалу, поліцейські з вулиці почали кричати «Дрон!» Слово, яке повторювалося ніби відлунням у кожного учасника евакуації — дрон, дрон, дрон.
Усі забігли у підвал і декілька хвилин ми вслуховувалися у звуки з вулиці. Пізніше один з правоохоронців вийшов на вулицю.
«Все, можемо виходити!»
Віталій Палій
Цього разу квадрокоптер пролетів повз.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
«У нас тут як комунізм»
Щойно ми вийшли з підвалу, побачили жінку, яка швидко йде дорогою з пакетами, каністрами та кімнатною квіткою. Поліцейські пішли їй на зустріч, взяли ємності з пальним.
На фоні знову пролунав гучний вибух.
— Каністри та речі у під’їзді поставимо. Тут у нас як комунізм, не переймайтеся, все буде на місці, — не зупиняючись каже жінка, офіцери йдуть за нею.
Жінку звуть Любов. Вона заступниця старости. Як тільки вона віднесла речі до під’їзду, нам вдалося з нею поговорити.
— Я ж за село відповідаю, я буду останньою. Як всі виїдуть, закрию, — Любов показала жест, ніби закриває двері ключем. — Усіх питаю щодня, а вони кажуть: ми віримо в ЗСУ, чекаємо перемоги України — на фоні вибух, — нікуди їхати не будемо, — знову вибух — а де безпечно в Україні? Отакі відповіді, — підсумувала настрої тих, хто залишається у селі заступниця старости.
— Це прильоти, треба їхати! — реагує на вибухи один з поліцейських.
Ми швидко сідаємо в авто, щоб поїхати в іншу частину села, де залишаються багато людей.
«Я дуже сподіваюся, що ви передумаєте та звідси виїдете»
Деякий час Олексій Радченко, який керує нашою машиною, шукає місце під деревами, де б можна було припаркуватися.
Біля дитячого майданчика прив’язаний пес. Він гучно гавкає на нас, нових гостей, але дивиться ніби з інтересом. З-за хвіртки, де стоїть собака, виглядають курки.
Ми йдемо до одного з під’їздів, де намальовані персонажі радянського мультфільму «Жив-був пес» та написано російською культову фразу з цього твору «Ти заходь, коли що». Також на дверях скотчем приклеєно папірець з написом «Живуть люди».
Разом з Олександром Куліком ми пройшлися поверхами під’їзду. Всюди тиша. Виявилося, що тільки в одній квартирі на першому поверсі живе жінка. Її звуть Катерина.
— Добрий день! Виїжджати будемо? — питає Олександр.
— Не будемо. А чого ми будемо? Та й куди? — Категорично відповідає жінка.
— Тому що стріляють! Вам нема куди? Є місця для розміщення. Ви хочете дочекатися, коли будуть «прильоти» сюди по будинку, а потім виїжджати чи як?
— Так от вже були по будинку…
— Ми приїхали, щоб вивезти вас звідси та врятувати життя.
— Поки ми не готові… Подумаємо.
У повітрі на декілька секунд повисла тиша.
— Тримайтеся, — почав говорити Олександр, як жінка почала його обіймати, — я дуже сподіваюся, що ви передумаєте та звідси виїдете.
На розі будинку поліцейський стоїть поруч з вибитими вікнами та маленькими вирвами.
«Це недавні влучання, такі ж самі ми бачили на дорозі. Скоріш за все, обстрілювали мінометами».
Олексій Радченко
У найближчому під’їзді сидять 3 чоловіки. Одного з них ми раніше зустріли на в’їзді в Гоптівку. Він каже, що порадився з хлопцями та вирішив не виїжджати.
Однак один чоловік з цієї трійки — Олександр — зазначив, що безумовно буде виїжджати, але не зараз, оскільки має зібрати речі та закінчити справи по господарству.
Олександр у 2014 році служив у АТО, тому розуміє: якщо росіяни почнуть наступ і на цьому напрямку, він стане однією з цілей для катувань.
Поліцейські пообіцяли чоловікові повернутися за ним завтра. А зараз нам час їхати далі. Коли ми від’їжджали, Катерина та Любов махали нам та кричали «Бережіть себе!»
«Як же я можу їх покинути?»
Наступна точка маршруту — невеличке село Кудіївка. Воно розташоване майже впритул до Гоптівки, але є ближчим до Росії. Звідси до державного кордону від 1 до 2 кілометрів.
Дорогою туди Олександр Кулік показує на поле праворуч від нас і каже:
«Там уже все — поля і кордон з Росією. Населених пунктів уже немає, там Росія починається».
Олександр Кулік
У Кудіївці залишається близько 6 людей. Одна з них — Любов. Як тільки жінка нас побачила, одразу запросила пригоститися козячим молоком та оладками, й іншої відповіді, крім «Так», не прийняла.
Олександр взяв стакан молока і як тост сказав:
«За те, щоб ви погодилися виїхати звідси».
Олександр Кулік
— Хлопці, куди ж я буду їхати? А козу куди я діну? А кішок? Як же я можу їх покинути? — пояснює пані Любов.
— А як же ваше життя? Не дай Бог з вами щось трапиться…
— Ні, буде все в порядку! — перебиває жінка.
Як тільки команда почула категоричну відмову Любові, ми зібралися далі в дорогу. Жінка доброзичливо запропонувала провести до автомобілів.
— Там дрони літають, не хочемо наражати вас на небезпеку, — каже поліцейський.
— Я знаю, хлопці, знаю! У нас вони літають постійно, — пані Любов на хвильку замислилась, — Але сьогодні не так часто!
По сусідству з пані Любов’ю живуть Наталія з чоловіком. Навколо їхнього будинку бігають та крякають качки. А перед двором стоїть автівка, однак, як жаліється пані Наталія, попри те, що машину багато разів ремонтували, вона не працює.
Подружжя відмовилося виїжджати, бо у них велике господарство — крім качок, є корови, кози, собаки, курки, нутрії. Тварин не хочуть залишати й не можуть забрати з собою.
«Це прилетів КАБ, і ось це, тут теж влучання авіабомби»
Правоохоронці отримали заявку на евакуацію двох людей з села Великі Проходи.
— Поліцейські отримали заявку від доньки, у якої там батьки, з проханням вивезти їх звідти. Є у нас інформація, що вони теж відмовляються виїжджати. Зараз завдання — поїхати та вмовити їх покинути село, — розповідає дорогою Олександр.
Села Малі та Великі Проходи розташовані далі від державного кордону, проте вони ближчі до села Липці, де зараз тривають активні обстріли. Саме на цьому напрямку російські війська просунулися найглибше.
Через це села ледь не щоденно потерпають від обстрілів різними видами зброї, а населені пункти майже повністю опустіли. Там залишаються близько 70 людей.
Проїжджаючи Великими Проходами, ми бачимо порожні вулиці, де немає жодного вцілілого будинку — майже в кожному пробиті боєприпасами стіни або зруйновані дахи. Навколо будинків лежать рештки парканів та господарчих споруд.
Олексій Радченко повільно їде та час від часу показує на найбільш понівечені споруди:
«Це прилетів КАБ, і ось це, тут теж влучання авіабомби».
Олексій Радченко
«Ми готові їхати»
Згодом ми під’їжджаємо до потрібної адреси. У будинку вибиті всі вікна, а паркан та ворота пробиті уламками снарядів. Біля будинку бігає та радісно крутить хвостом чорний песик. Як тільки ми вийшли з автівки, він одразу почав нас обнюхувати та вести за собою до зелених металевих дверей на цокольному поверсі будинку.
Звідти вийшов високий сивий чоловік у спортивному костюмі та кепці з логотипом BMW. Це Віталій, батько тієї дівчини, яка залишила заявку на евакуацію своїх рідних.
Як тільки Віталій почув про виїзд, він зітхнув з полегшення та поклав руку на груди.
— Ми готові їхати, все зібрали, — каже чоловік.
Він знімає кепку та вішає її на кут металевих дверей, після чого зникає в пітьмі підвалу. Саме тут подружжя переховується останній час від обстрілів та зберігає речі.
Він разом з дружиною, поліцейськими та речником Дергачівської міської військової адміністрації почали переносити багато сумок та мішків до автомобілів.
У якийсь момент його дружина Тетяна питає в Олександра, чи можна забрати собачку з собою, на що він погоджується.
«Через нього ми й не виїжджали».
Тетяна
Як тільки речі були зібрані, Віталій розповів, що в їхній будинок невідомий снаряд влучив 14 травня. З того часу вони живуть у підвалі й вирішили виїжджати.
Розповідаючи це, чоловік намагався зачинити двері на ключ, але замок не піддавався. Він махнув рукою і вже збирався піднятися на перший поверх будинку, щоб показати нам наслідки удару.
«В укриття! Дрони!»
У цей момент над нами почав кружляти дрон. Поліцейські крикнули: «В укриття! Дрони!», після чого один з правоохоронців дістав з автомобіля автомат та почав стріляти по дрону.
Ми швидко забігли в підвал. На вулиці продовжували лунати постріли. Спочатку поодинокі, потім чергами. Тетяна перелякалася, що чоловіка немає поруч та почала кликати його: «Віталій! Віталій!». Ще декілька секунд стрілянина продовжувалася.
Коли небезпека минула, ми вийшли з підвалу. Віталій чекав на нас перед воротами. Олексій Радченко з Олександром Куліком продовжили завантажувати автівку сумками. Пані Тетяна винесла переноску з кішечкою й також поставила її в машину.
— Ой, хлопці, як вам важко!
— Тому і прохаємо людей виїжджати завчасно, поки є можливість, поки ми безпечніше можемо до вас доїхати та вивезти. Ви ж бачите, що ми не встигли приїхати, як дрон вже висить, — пояснює В’ячеслав Палій.
Поки тривали останні збори, правоохоронець з автоматом сів під деревом та почав вдивлятися у небо.
«Швидше! Дрон летить прямо над нами!»
Віталій Палій
У цей момент Тетяна помітила, що песик Коржик, якого вона хотіла забрати, перелякався пострілів та втік.
— Коржик! Де ти? Коржик! — кричала пані Тетяна, але собака не відгукувався.
Навкруги його теж не було. Офіцери почали підганяти нас, тож ми сіли в авто та поїхали у безпеку. Вулицями села Тетяна видивлялася свого собаку, але його ніде не було. Віталій заспокоював дружину, що Коржик, скоріш за все, побіг до бабусі, яка навідріз відмовилася виїжджати.
«Це дуже гарний результат. Хоч когось евакуювали, хоч хтось згодився виїхати з прикордонної лінії».
Олексій Радченко
Дорогою до Дергачів Віталій розповів, що внаслідок одного з ударів його сильно контузило.
— У 30 кроках за моєю спиною розірвала велика ракета або бомба, посікло уламками все, а мені пощастило, — каже чоловік.
Після короткої розмови ні про що для заспокоєння у машині повисла тиша. Тільки Тетяна з разу в раз шепотіла молитву «Отче наш».
Оновлення. У той день, 21 травня, було евакуйовано 13 людей — 11 з Козачої Лопані та 2 з Малих Проходів. Усього з 10 травня з прикордоння Дергачівської громади евакуювалися 1952 людини, з яких 198 дітей.
Олександр, колишній військовий з Гоптівки, який служив в АТО, успішно виїхав та перебуває у безпеці.
Віталій з Тетяною оформили всі необхідні документи й того ж дня волонтери відвезли їх у Харків, де син залишили подружжю будинок для життя.
Увечері 21 травня російські війська обстріляли село Кудіївка. Тоді поранило пані Наталію, яка за декілька годин до цього категорично відмовила евакуйовуватися. Як зазначив Олександр Кулік, уламок від ворожого снаряду зайшов жінці під ребро.
— Це наочний приклад того, що може бути, коли люди відмовляються виїжджати, — додає речник Дергачівської МВА.
Життю жінки наразі нічого не загрожує. 27 травня її виписали з лікарні. Місцевій адміністрації відомо, що Наталія має намер повернутися до Кудіївки, але поки що невідомо, чи це їй вдалося. Її чоловік залишився у селі доглядати господарство.
Якщо ви або ваші родичі та друзі бажаєте евакуюватися, залиште заявку у Єдиному координаційному гуманітарному центрі за номером: 0800339291 — лінія працює цілодобово та безкоштовно. Також про бажання евакуюватися можна повідомити на гарячу лінію Мінреінтеграції 15-48 або ж написати у месенджери WhatsApp/Telegram/Viber на номер: (096) 078-84-33.
Також дивіться відео про евакуацію з північного прикордоння Харківщини.
Читайте також
- «Там мій дім, я його своїми руками построїв». Евакуація з Вовчанська.
- Кому хочеться лишати свою домівку? Люди повинні це зробити, щоб врятувати життя — волонтер про евакуацію з Вовчанська
- «Батько нищив росіян у Чечні, щоб війна не прийшла в Україну»: інтерв’ю з донькою українського добровольця Олега Челнова
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
