— Тоді я не зміг приїхати на похорон. Зараз — зустрінуся з його сім’єю та спалю речі, тим самим попрощаюся. Такі звичаї.
Ми зустрілися з військовим у Харкові, куди він приїхав на пару днів — попрощатися із загиблим другом з позивним Міллер, що пройшов АТО та ООС, служив у спецпідрозділі «Кракен». Він поліг у бою ще у жовтні.
— Що ви першим зробите після перемоги?
— Вшаную пам’ять загиблих, — коротко зазначив військовий.
До початку повномасштабної війни хлопець займався паверліфтингом та працював товарознавцем у торговельній мережі. Зараз він — снайпер другої категорії за позивним Годзілла однієї з бригад десантно-штурмових військ. У майбутньому військовий хотів би потрапити у сили спеціальних операцій.
— Як пройшло ваше 24 лютого 2022 року?
— 23 лютого я зібрав тривожну валізку, а 24-го мав йти на роботу. О п’ятій ранку мені почали писати та дзвонити друзі: «почалося — війська РФ вже вторглися в нашу країну». Я зібрав решту речей та почав шукати, куди можна вивезти сім’ю.
Ми жили у підвалі протягом тижня, чекали на можливість виїхати. Коли відвіз родину в безпечне місце, пішов у військкомат. Це був кінець березня. Присягу склав вже 27 квітня. Близькі не хотіли відпускати на війну. Але я дав зрозуміти, що це мій обов’язок — повернутись і дати відсіч окупанту. Зрештою змирилися.
Як стати снайпером
— Я дуже хотів стати снайпером. Як то кажуть, душа до цього лежала. Тому я всіма можливими силами намагався туди потрапити. І мене взяли без досвіду. Вчився на практиці. А загалом курси для снайперів тривають пів року чи дев’ять місяців, точно не пам’ятаю.
Щоб стати гарним снайпером, треба мати фізичну підготовку, креативний розум та не бути «луньком». Також добре бачити та рахувати. Сьогодні дуже багато пристроїв, які полегшують нам розрахунки та корегування. Втім, ти повинен вміти швидко рахувати в умі. Все інше приходить із досвідом.
Потрібно постійно напрацьовувати механіки свого тіла. Бо бувають моменти, коли ти можеш стати в ступор і від браку практики загинути. Якщо тупитимеш, теж можеш загинути. Тому на війні потрібно працювати швидко та холоднокровно.
Що означає бути ідеальним снайпером для вас?
— Снайпер — це елітний розвідник. Інакше кажучи, мисливець, який полює на свою здобич. Він ідеально орієнтується на місцевості, маскується та веде високоточну стрілянину. Це не приходить протягом року або п’яти. Люди займаються цим все життя, удосконалюючи навички.
Банальним взірцем для мене є Кріс Кайл. Думаю, всім відомий цей американський снайпер, який воював в Іраку. На його рахунку понад 160 вдалих пострілів. Але мій реальний кумир — це людина з десантно-штурмових військ з позовним Койот. Він дав мені поштовх для розвитку: усе, що він розповідав, уся інформація, якою він ділився, знадобилася мені — я завжди до нього прислухаюся, намагаюся вчитися і ще раз вчитися.
Як проходять ваші завдання?
— Все починається з вивчення квадратів, у яких ми працюватимемо. Далі відбувається розвідка місцевості: координуємось із нашими розвідниками. Після цього — приїжджаємо на позицію, маскуємось і ведемо спостереження. Якщо є пряма загроза для виконання бойового завдання — згортаємося. Адже найголовніше, щоб ворог не розкрив нашу позицію. На нас ведеться дуже добре полювання. Якщо наступають з боку Російської Федерації, ми працюємо разом з артилерією — координуємо її.
Здебільшого наше завдання — це спостереження та знищення важливих фігур. Ми не будемо стріляти по піхотинцях, хоча такі моменти теж бували. Зазвичай ми спостерігаємо, аби виявити більш значущу персону. Якщо ліквідувати командира, то група ворога буде дезорієнтована. Вона, відповідно, втратить наступальну спроможність. Гранатометників та кулеметників теж знімаємо.
Які ще загрози існують для вас?
— Банальний випадковий артобстріл. Вони не шкодують снарядів і гатять всюди. Це може бути посадка без жодного тактичного впливу. Однак туди обов’язково щодня прилітатиме, якщо противник вважатиме за потрібне здійснювати обстріл.
У військ РФ дійсно закінчуються снаряди?
— Так. Влітку мене поранили на Донецькому напрямку, у 20 км від Ізюму. Я пригадую інтенсивність обстрілів до мого поранення. Якщо порівнювати з теперішньою ситуацією, вона колосально знизилася. Це говорить про те, що у них дійсно закінчуються снаряди.
Бойова служба
Де саме воювали?
— Я був у зоні бойових дій спочатку на запорізькому, потім на донецькому напрямку. Ситуація у Бахмуті колосально відрізняється від півдня. Там ідуть набагато запекліші бої, бо ворог кинув на Донеччину всі свої сили. Тому запорізький напрямок — це так, відпустка була.
Ви стикалися і з досвідченими військовими, і з мобілізованими. Наскільки відрізняється їхня бойова готовність?
— Людина вже небезпечна, якщо вона тримає в руках автомат. Стрілятимуть що досвідчені бійці, що мобілізовані. Втім, звісно, є різниця в підготовці.
З боку росіян воюють далеко не «чмобики», яких нам показували на початку, а реально професійні хлопці. До війни я стежив за деякими на Youtube.
Їхня спецура не сидить в окопах, вона працює на другій чи третій лінії. Приїжджає «на нуль» [перша лінія розмежування — ред.], відпрацьовує та їде. Так само ефективно, як і ми. Тож, ворога треба вивчати і, найголовніше, не недооцінювати — краще переоцінити, ніж недооцінити.
Чим від них відрізняються вагнерівці?
— Якщо мобілізовані зазнають втрат, рано чи пізно вони відступлять. З «Вагнер» так не працює — вони тиснуть. Якщо ти їх не передавиш, швидше за все, будеш 200-м [загиблим — ред.].
Чи підбираєте ви зброю відповідно до певних місій або завдань?
— У мене на озброєнні автомат і гвинтівка. Якщо я працюю другим номером, ношу з собою автомат. Якщо першим — гвинтівку. Перший робить постріл, а другий коригує та прикриває стрілка.
Ми носимо автомат із підствольним гранатометом на випадок контакту з противником. Він дає тимчасову перевагу, щоб швидко відступити. Якщо ми нарвемося на групу, що значно перевищує нас за кількістю, нам не піти.
Як ви маскуєтесь?
— Все залежить від місцевості. Під час міських боїв у Бахмуті ми ховаємося в будівлях, якомога далі від вікна. Біля стінки, щоб наш силует не бачили. Плюс використовуємо різне маскування. Це можуть бути й підручні засоби у вигляді штор, тумбочок, ковдри, щоб злитися з фактурою кімнати.
Наскільки значуща ваша діяльність у звільненні території України?
— Моє завдання специфічне. Я можу вплинути на деякі аспекти. Наприклад, зупинити штурм, вбивши командира. Прикривати штурмовиків, тобто не дати їм загинути. Вести точне корегування артилерії, щоб просунути фронт. Або, навпаки, захистити фронт від просування зі зворотного боку. Не кажу, що роблю великий внесок. Намагаюся гідно виконувати свою маленьку частину, щоб допомогти хлопцям у наближенні перемоги.
Бахмут
Які події запам’яталися найбільше під час служби?
Напевно, найбільше — це загибель твоїх побратимів. Більше нічого. Коли будинок стоїть — секунда — будинку немає. А там були твої хлопці.
У Бахмуті ви натрапляли на цивільних?
— Так, їх тут трохи лишилося. Ті, хто хотів поїхати, вже поїхали. Не розумію людей, які кажуть, що їм нікуди їхати. Коли я вивозив свою сім’ю, нам теж було нікуди, їхали навмання. Я приблизно знав місце, куди їх відвезу, але все одно ми їхали на свій страх і ризик. Це ж стосується більшості українців, які намагалися врятуватися від війни.
Ми зустрічали людей з дітьми й пропонували їм допомогу у вивезенні, але вони відмовлялися. На запитання, чому, казали «нам тут добре». Відразу стає зрозуміло: такі люди — «ждуни», які чекають прихід «русского мира».
Їхня небезпека для нас полягає в тому, що вони можуть корегувати й корегують ворожий вогонь. Завдають нам великої шкоди. Наприклад, розташувалася рота в підвалі будівлі й наступного дня туди прилітає С-300. Якщо все гаразд, люди вижили — це добре, якщо ні — зазнаємо втрат.
Як варто вчиняти з тими, хто був за Росію, але потім перевзулися?
— Особисто моя думка – я б розстрілював. Людина не зміниться, вона продовжуватиме перевзуватися, бути на боці переможця. Фактично, вона — боягуз. Хоче бути там, де їй добре. Неважливо, буде це Україна чи Росія.
Як ви відпочиваєте після місії?
— Сплю, читаю, намагаюся тренуватися і, наскільки можливо, давати собі фізичні навантаження.
Здебільшого читаю, бо мене це найбільше відволікає від війни. Ще й поєдную корисне з приємним: вивчаю військову літературу.
Постійно відкриваю нові знання. Солдат, воїн має все вміти та знати. Зокрема, вміти поводитися з будь-якою зброєю.
— Раніше українська література не була популярною. Дуже відомий український снайпер Койот про брак літератури розповідав, що у друкованому форматі її не було. Потрібно було шукати в інтернеті. Тож він вирішив зробити хід конем і просто відкрив свій інтернет-магазин із книжками військової тематики. Спочатку були переклади російською мовою американських книг, зараз він перекладає українською й досить успішно. Поки війна – це треба робити. Він робить добру справу. Завдяки цьому в мене є дуже багато літератури, яку я встиг прочитати та ще чимало планую.
На позиціях є доступ до мережі?
— Ні. Ми спілкуємося через рації. Хоча іноді пробивається зв’язок. Намагаємося завжди використовувати телефон в режимі польоту.
На місії я його не беру. Якщо раптом мене не стане, всі контакти та інформація дістануться ворогові. Я не хочу, щоб це сталося. Втім, іноді бувають моменти, коли треба зняти цікаве відео: підтвердження для вищого командування, що ми дійсно ліквідували значущу особу або виконали завдання й ось вам, будь ласка, відео підтвердження. Тож часом доводиться брати.
Чи вистачає вам їжі та медикаментів?
— Так, абсолютно. Я дивлюся новини, там багато людей скаржаться. Якщо заглибитись, то стає зрозуміло: у людей все було, але вони чомусь вирішили поплакатися і розповісти «які ми бідні, у нас нічого немає». Насправді є. Також потрібно, щоб люди зрозуміли — це не курорт. Вони на війні, на війні вмирають. Якщо чогось немає — завжди можна попросити.
Звісно, є окремі випадки, бо не всі командири хороші. Втім, здебільшого люди просто приїжджають на позицію, САУшка [самохідна артилерійська установка — ред.] кілька разів постріляє, вони лякаються і кажуть «Ми не хочемо більше туди йти, там стріляють, там страшно». Для цього якраз і запровадили закон про посилення покарання за дезертирство, покинуті позиції. Коли одна людина підриває бойовий дух групи, починає тиснути на інших, вони кидають свою позицію. Ворог прориває цей фланг. Ми втрачаємо ще більше людей через тих, що кинули позицію.
Я особисто стикався з випадками дезертирства.
Ми приїхали на позицію за 20 км від Ізюму, тоді ще окупованого. Це було за три дні до того як мене поранили. У лісі дуже важко вести бої через погану видимість. Особливо влітку, коли багато рослинності. На наступний день зайшла друга група піхоти й одна людина мала просто пройти 100 м у напрямку іншої позиції та забрати батареї для рацій. Він зник, спочатку ми його шукали, думали, що ДРГ залізли, забрали його, але не знайшли ніяких слідів. Людина просто випарувалася. Через кілька місяців з’являється відео, де він у полоні розповідає, що «не треба воювати з РФ», «ми всі неправі, а вони молодці» й таке інше. Виявилося, людина просто дезертувала. Він пішов у бік позицій ворога, взявши із собою цивільні речі.
Чого передусім не вистачало на передовій?
— Досвіду. З матеріального, звичайно, іноді хочеться кращого спорядження, але працюємо з тим, що маємо. В основному це саме досвід, який приходить з роками. Яким би хорошим не було спорядження, якщо ти не вмієш ним користуватися, воно тобі не допоможе. Тому і вчимося, читаємо та практикуємось.
Як ви підтримуєте бойовий дух?
— Сміємося. Як би не було важко, все одно розумієш – ти не здох сьогодні. Це вже радісна новина. Сьогодні я можу поспати, приїхати додому (на позиції), відпочити – це чудово. Жартуємо постійно, бо це відволікає.
А які настрої у наших військових у Бахмуті?
— Тримаємося, але втомилися. Потрібне підкріплення. Насамперед потрібна ротація тих людей, які вже воюють дуже давно. Наприклад, цілий рік — їм потрібна допомога як психологічна, так і фізична.
Ми не вічні. Я зробив свій вибір, мене ніхто не змушував. Але мені особисто прикро, що більшість людей не поділяють мої думки й дії: «Ця війна не моя, там хлопці зі сходу повоюють, а я тут посиджу», — скаже якийсь умовний чоловік призовного віку десь у Чернівцях. Коли, мовляв, до мене війна прийде, тоді візьмуся за зброю. Легко говорити, якщо знаходишся далеко-далеко від війни.
Мова на війні
— У мене з’явилося дуже багато хороших друзів із заходу, які показують, що не важливо звідки ти – із заходу, сходу чи центральної України, головне, що маєш всередині. Вони показували приклад «хороших западенців».
У нас завжди був «вінегрет»: ми працювали з розвідкою, хтось розмовляв російською, хтось — українською. Ніхто нікого не ображав із приводу мови. Кожен розумів: неважливо, якою мовою ти любиш свою батьківщину. Я намагаюся спілкуватися з людьми українською лише тоді, коли людина зі мною розмовляє українською. Зараз розмовляю російською, тому що я у Харкові, мені хотілося поговорити у Харкові саме російською мовою.
Те, що я говорю російською, не означає, що я не люблю українську мову, країну. Це взагалі не показник.
Є люди, які б’ються в груди та кажуть, що вони патріоти й розмовляють українською, а по факту нічого не зробили для своєї держави. Про що ми тоді говоримо?
На вашу думку, чи доречна дискусія щодо мови в ЗСУ?
— Я вважаю, ні. Наша рідна і державна мова – це українська. У якихось держпослугах, держустановах, Верховній Раді, на святах — потрібно, так. У військових частинах спілкуватися з вищим командуванням українською теж необхідно. Але на передовій взагалі немає різниці. Найголовніше — щоб людина тебе розуміла і у вас відбувалася комунікація. У нас є іноземний легіон, він розмовляє англійською. Чому тоді їх не змушують, щоб вони теж розмовляли українською мовою?
А ви зустрічалися з представниками Інтернаціонального легіону?
— Так. У нас було відділення зі снайперами та штурмовиками з Англії, США, Німеччини, Чехії, здається, ще когось зі Швеції чи Швейцарії. Насправді, не звертаєш на це увагу — питаєш, звідки людина, і все, тебе більше не цікавить, скільки американців, скільки англійців.
Це дуже гарні хлопці, відповідальні. Дуже ненавидять росіян, прям усією душею. З ними дуже комфортно працювати.
Які у вас відчуття, коли приїхали у Харків з передової?
— Змішані. Начебто життя налагоджується, люди повертаються. Але дивишся на деякі зруйновані будинки й накривають спогади про початок вторгнення. Відповідно, надовго ти не розслабляєшся. Ось, наприклад, у Харкові вчора були прильоти: я почув їх крізь сон, прокинувся і просто слухав. Для мене це вже норма — слухати, скільки прилетить ракет.
Коли я останнього разу був у відпустці в січні, не знав, чим себе зайняти. Я хотів повернутися на фронт і зараз мушу бути там. Поки йде війна, хочу максимально приносити користь і наближати перемогу.
Погляди та майбутнє
Чи змінилося ставлення до росіян після повномасштабного вторгнення?
— Воно й до цього було не дуже: багато друзів воювали в АТО. Я людина, яка пройшла харківський Майдан на початку 2014-го року. Першого березня мене виводили з адміністрації ОДА. Вели коридором ганьби на площу, де стояв Кернес і Добкін. Тож, я ненавиджу їх усією душею, наскільки це можливо.
Війна зробила ваші погляди радикальнішими?
— Так. Якщо ти хочеш вижити – треба вбивати.
Ви зараз на ротації?
— Я приїхав сюди, щоб попрощатися зі своїм загиблим другом, який пройшов АТО та ООС, служив у спецпідрозділі «Кракен», брав участь у звільненні багатьох міст Харківської області, але, на жаль, героїчно загинув зі зброєю в руках.
Ви вірите в Бога?
— Я вірю у щось. Бог скрізь. Існує у кожній істоті, піщинці, у деревах. Моя релігія — синтоїзм, тому я вважаю, що життя і Бог переплітаюся. Все, що навколо нас, є Бог.
Маю амулет у вигляді японського демона Ханья. У мене багато татуювань-оберегів: на скандинавську тематику, з японської культури. Ось така я людина-оберіг.
Що для вас Україна?
— Це ми – люди. Наше майбутнє, діти.
Як думаєте, до чого складніше за все буде адаптуватися в мирному житті?
— До людей. Вже зараз є непорозуміння, і вони було ще до повномасштабної війни. Ми з вами свідки того, як від 14-го року розвивалася АТО. Тоді всі дружно згуртувалися, але через кілька років просто про це забули. За рік повномасштабної війни відбувається те ж саме. Люди починають забувати. Не хочу узагальнювати, але більшість на західній, центральній та східній Україні — забувають, скрізь забувають. Деякі люди кажуть, що це не їхня війна. У них все добре, у них не стріляють, немає загиблих родичів. Вони не знають, що таке горе. Їм так простіше жити: «Ну воюють і воюють, мене ж не стосується».
Яка державна політика повинна впроваджуватися, щоб полегшити процес адаптації військових у суспільство?
— Нас не треба обожнювати, але забувати теж не потрібно. Влада має вживати заходів для забезпечення та підтримки ветеранів війни. Це може бути розвиток бізнесу, який людина хотіла відкрити у майбутньому. Психологічна, матеріальна, медична допомога, тобто всі ті послуги, які обговорюються, мусять бути. «На словах ты Лев Толстой, а на деле похудее», — потрібно про це не тільки говорити, але й закріплювати практикою.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Читайте також «Від творця мініатюр — до бійця Нацгвардії: як для Антона Дербілова війна з мистецтва перетворилася на життя».
