Наталія Зуєва — стоматолог-пародонтолог із Харкова. Їй 47, вона мама двох дітей. На початку війни жінка була у декретній відпустці.
18 березня 2022 року у Харкові відбувається чергова авіаційна атака. Тоді скинули дві авіабомби: одна впала поруч з будинком Наталії, друга — через дорогу, на територію Інституту державного управління.
Вибухова хвиля зруйнувала квартиру. Вікна вирвало разом із рамами. Каже: все сталося миттєво.
«Я все пам’ятаю. У мене не було паніки»
«Це був не дитячий плач. Це був гортанний, нелюдський крик. Тоді я думала, що син злякався вибуху, а лише потім зрозуміла: він побачив, як мене заливає кров’ю. Він побачив маму іншою», — розповідає Наталія.
Наталія стояла ближче до вікна. Маківка дитина визирала над кріслом навпроти. На ній не було жодної подряпини.
Коли вибухова хвиля вдарила, жінка вихопила дитину з крісла. Вони встигли забігти в тамбур, і саме тоді прогримів другий вибух. Вибило міжкімнатні двері, квартира наповнилася димом. На вулиці було світло, але у квартирі — повна темрява.
Фото: Наталія Зуєва
І навіть тоді Наталія діяла холоднокровно.
«Я не була в паніці, все чітко пам’ятаю. Єдине, що мене непокоїло — я раптом стала погано бачити лівим оком. Тоді, на щастя, була без окулярів, що, можливо, й врятувало мені зір. Рана на лобі була величезна, до кістки. Кров текла, заліплюючи очі. Я не бачила себе у дзеркалі, але відчувала: це серйозно», — каже Наталія.
Тим часом будинок продовжував тремтіти. «Я чула, як кричить мій чоловік. Він біг сходами, а там — туман. Усі вікна у під’їзді вибиті. “Наташа, Наташа!” — кричав він. Коли він побачив мене — у крові, з дитиною — почалася паніка. Що робити? Куди їхати?», — згадує жінка.
«Найменш красива та найбільш здорова»
«Це був перший місяць війни, і я не знала, як працюють служби. Але буквально одразу приїхали пожежні та швидкі. Усе відбувалося оперативно», — згадує Наталія. Каже, що лікарі діяли професійно. Усіх потерпілих оглянули, визначивши, кого куди везти. Тоді лікарні були перевантажені — поранені надходили постійно.
Лікування проходило в обласній лікарні в Харкові. Наталія лежала в палаті нейрохірургічного відділення, серед жінок із тяжкими травмами — з проникними пораненнями, осколками в черепі. У неї ж була вибухова травма. За її словами, вона була «найнекрасивіша, але найбільш здорова».
Найбільше постраждала ліва частина обличчя: розсічена брова, глибокі садна, з яких немов ножем зняло шкіру. Каже, що вона висіла клаптями. Травми також були у волосистій частині голови, на правій руці, особливо на згинах пальців — у кількох місцях шкіра була розсічена до сухожиль. І хоча самі сухожилля не пошкодилися, саме тіло вкрилося гематомами, а на нозі були рани від битого скла, які Наталія відчула не одразу. Деякі ділянки шкіри досі залишилися нечутливими. Але, каже жінка, це все дрібниці.
Фото: Наталія Зуєва
Шрами були чутливими
Наталія пробула в лікарні до тижня, не до кінця закінчивши реабілітацію, оскільки син потрапив до інфекційного відділення з високою температурою. Щойно їй зняли шви, вона почала доглядати за дитиною. Сину тоді було лише рік і чотири місяці. Він тільки-но почав ходити. Попри серйозні травми, жінка не дозволила собі зосереджуватися на болю чи переживаннях — потрібно було дбати про дитину. Проте через заборону мочити рани, було важко, адже будь-яка дія — навіть просто помити малюка — передбачала контакт із водою.
Каже, що найгіршим було перше перев’язування. Через добу, коли почали знімати бинти, вони прилипли до шкіри. «Я зрозуміла: якщо мені ще раз накладуть таку пов’язку, то залишуся без обличчя», — говорить Наталія. На щастя, лікарка знайшла для неї спеціальні фольговані пов’язки, які не прилипали.
Після їхнього зняття жінка самостійно доглядала за ранами. Шрами були чутливими. Якщо дитина випадково торкалася, було дуже боляче.
«На дотик тканини були болючими, наче синяки, особливо на обличчі та голові. Було відчуття, ніби пошкоджений поверхневий нерв. Крім того, через півтора місяця після поранення з найглибшого шраму вийшов шматочок скла, який довго не давав загоїтися рані», — ділиться жінка.
Психіка повертала у момент вибуху
Після виписки Наталія повернулася до батьків, але Харків залишався під постійними обстрілами.
«Ми жили на восьмому поверсі — переді мною вся панорама міста. І ось ти бачиш ці вибухи, клуби диму. Моя психіка на межі. Ми вирішили евакуюватися до Кропивницького — до батьків чоловіка. На вокзал добиралися під обстрілами. Темно, вибухи навколо, ти молишся, стискаючи дитину на задньому сидінні», — каже Наталія.
Наслідки травми позначилися: психіка повертала її у момент вибуху. Під час сну з’являлося відчуття, схоже на те, яке буває на гойдалці — неначе підкидає зсередини. Знову й знову Наталія переживала момент вибуху. Як лікар, розуміла, що їй потрібна допомога, і звернулася до лікаря за заспокійливими. Медикаменти допомогли стабілізувати стан.
«Я була, як натягнута струна, могла сильно розхвилюватися від дрібниць», — каже Наталія. Вона намагалася вести звичне життя, гуляла з дитиною. Одного разу, катаючись із ним із гірки, не втримала рівновагу й упала, зламавши лікоть. Дуже хвилювалася, що стала ще більш залежною від свекрухи.
Згодом вона дізналася про проєкт зовнішньої реабілітації «Неопалимі», куди звернулася за допомогою. Її шрами лікували тулієвим лазером, який не обпалює шкіру, але працює з атрофічними рубцями. Це допомогло вирівняти рельєф шкіри.
Також вона пройшла два сеанси ін’єкцій полінуклеотидів. Все лікування на програмі відбувалося в Харкові, у клініці Наталії Симоненко.
«Я собі подобаюся більше»
Крім фізичних змін, Наталія відчула вплив лікування на свій психологічний стан. Вона більше не комплексувала через свої шрами, спокійно виходила на вулицю як із макіяжем, так і без.
«Ти дивишся на своє обличчя і бачиш покращення. Я ж на себе як жінка дивлюся, і хочеться бути красивою, подобатися собі в першу чергу. Але так, я прийняла себе з цими пошкодженнями. Я розумію, що могло бути набагато гірше».
Поранення і лікування змінили не лише зовнішність Наталі, а і її внутрішній світ. У травні 2024 року її чоловіка мобілізували. Каже: довелося бути сильнішою, більше брати відповідальність за себе, за дитину, за життя взагалі.
«Живу одним днем»
Після пережитого Наталія не будує масштабних планів: «Живу одним днем. Є плани, але вони дуже обережні».
Вона закликає людей не боятися звертатися по допомогу і більше довіряти лікарям: цікавитися тим, що з тобою відбувається, та ставити питання.
Згодом вона усвідомила, що майже не переживає через зміни у зовнішності. Після всього пережитого думки про втрату молодості чи краси здавалися неважливими.
Згодом Наталія повернулася додому. Поставили вікна, продовжують ремонт і відновлюють балкон.
Тепер попри регулярні атаки, життя у місті триває. У Харкові працює транспорт, організовують святкові заходи навіть у підземних просторах метро. Проте безпекова ситуація залишається напруженою: щодня чути вибухи, «шахеди» пролітають над містом, влучають у підприємства, спричиняючи масштабні пожежі. Харків’яни загартувалися, але звикати до війни неможливо.
Попри все, Наталія залишилася собою — сильною, життєрадісною, здатною співчувати й підтримувати інших.
Авторка тексту: Вероніка Нановська.
Читайте також
- Як не втратити автентичність: у Харкові працюють над збереженням пам’ятки архітектури.
- Проблеми інклюзивності Харкова: як зробити вулиці міста доступнішими.
- «Всередині завжди залишається щось цінне»: як у Харкові реставрують культурний центр DRUK.
