Борода займається розвідкою в одній з харківських бригад на Сході України. Ще 15-річним підлітком він на власні очі бачив зародження проросійських мітингів на Луганщині, звідки він родом. Через це йому довелось покинути вотчину та переїхати до Харкова. До повномасштабного вторгнення чоловік долучився до Збройних сил України та захищав свій регіон біля Попасної. Про його шлях з часів АТО/ООС та службу під час повномасштабної війни розповідаємо в матеріалі.
Донбас до та після 2014: касти, футбол, занепад
— Сам з Луганської області. У 2014, коли мені було 15 років, селище окупували. Довелось так прожити 2 місяці. Потім тітка допомогла виїхати та влаштуватись у гуртожитку в Харкові. Пощастило, що я до того встиг закінчити дев’ятий клас та отримати українське свідоцтво.
Виріс у маленькому селищі. Запам’яталося, що люди там збиралися бандами: хтось вживав речовини, хтось займався спортом. Виділялися також заможні — тоді вважалося, що шахтарі непогані кошти отримували. І якщо в тебе батько працював на шахті, він міг заробляти 7000 грн [станом на 2013 рік еквівалент $860 – прим. авт.]. За тих часів непогані кошти. Ще більше могли заробити прохідники чи ГРОЗи (гірник очисного забою). Перші роки після 2014 року шахти ще працювали, але пізніше їх розікрали та закрили.
Найтеплішою згадкою дитинства можна назвати футбол, особливо влітку. Яким би ти не був футболістом, завжди можеш долучитися, навіть якщо ти погано граєш. Це всіх об’єднувало, навіть якщо ви з різних середовищ. У нас були екскурсії, їздили в Донецьк подивитися на Донбас-Арену. Сумно, що стадіон нині стоїть порожнім та занедбаним.
Бачу, що з приходом великої війни люди змінилися. Через війну на Донбасі люди стали озлобленими. Можливо, хтось скаже, що я не правий, проте у сім’ях проблеми через безгрошів’я, хоча часто-густо дорослі вже до цього ставляться наче це норма. Водночас згадаємо, як донедавна люди їздили в Україну, аби отримати до російської також українську пенсію. Сподіваюсь, з початком великої війни гайки закрутили та цього вже немає.
Служба на Сході України
Закінчив у Харкові професійне училище, займався спортом. Після навчання мав декілька робіт. Підписав контракт — так розпочалася моя служба. Багато чому навчився: спочатку курс молодого бійця, пізніше склав присягу та опанував навички поводження зі зброєю. Пройшов курс розвідки, повернувся до Харкова та одразу пішов на фронт за Попасною.
Місцеві не любили військових. Якщо бачили, що хтось розмовляє з бійцем — звинувачували у спілкуванні з «нациками», а таксисти брали кратно більше, ніж в Харкові. Хоча, бюджет Попасної тримався переважно на закупах, що робили військові.
Зараз не можу назвати тодішні події війною, швидше, — піонерський табір для чоловіків. Наприклад, у бійця зняли кошти за те, що він побачив засвітлення в посадці сірої зони та почав туди стріляти з автомата. Оштрафували на 5000 гривень.
Перед вторгненням
Повернувся з курсів, коли на кордоні почали накопичуватися російські війська. Втім у розмовах між собою приходили до висновку, що це маячня. Ну яка війна? Навіть коли нам видали патрони. На навчаннях — і ходиш з патронами, раніше такого не було. Хоча, все ж таки зібрали з дружиною тривожну валізку з документами. Ввечері повернувся додому, встиг прийняти душ, як мене викликали в частину.
Заснув вже під ранок, коли забіг побратим з криками, що почалася війна. Про себе подумав: «що за маячня?», але побачив як летіли ракети… Отримали наказ — йти до кордону та зустрічати колони. Зараз розумію, що це безглуздо, коли БТР йде на танк.
Початок війни
Стояли на перехресті в одному з населених пунктів, отримали сигнал, що росіяни вже заїхали в центр цього селища і там триває бій. Їдемо туди на бронетранспортерах [це були нові українські БТР-4Е — прим. авт.], які отримали за місяць до цього та не встигли їх обкатати. Бачимо, що танк влучив в один БТР і зараз він цілиться вже в нас. Почав прощатися з життям.
Тут вилітає інший наш БТР, гатять зі Стугни, втім, вона не спрацювала, але бачу, що стріляють з 30 мм і влучають! Фух, живий! Але наш бронетранспортер не стріляє, єдиний плюс — добре їздить. Ми отримуємо команду — відкочуватися до Великого Бурлука. Водночас бачимо як до нас йде російська колона… Пощастило, що поїхали на Бурлук, а після — вже були в Печенігах. Тоді ми перекрили дамбу, адже чекали на продовження наступу.
Ми отримуємо команду — відкочуватися до Великого Бурлука. Водночас бачимо як на нас йде російська колона…
Здивувало, як місцеві все ще не розуміли, що почалася війна. Вони кричали на військових, чому дамба перекрита, якщо їм треба на інший берег. Пізніше, коли передали, що росіяни пішли, її підірвали. Вони намагалися переправитися, проте нічого не вийшло.
Далі ми вже приїхали у Коробочкине. Мені дають NLAW і кажуть: «якщо побачиш танк — стріляй», а я вперше тримаю в руках таку зброю. Що робити? Починаю гуглити як користуватися, а інформація лише англійською — дивимося відео. Тут отримуємо сигнал, що танки підходять, а наші вже відійшли до Чугуєва.
У частині відбувався хаос: хтось палив військові квитки й форму та перевдягався у цивільне, дехто забирав зброю та йшов до лісу. Одному мехводу (механіку-водію) відстрілили пальці, бо прийняли за росіянина, хоча той сидів у бронемашині, що стоїть виключно на озброєнні ЗСУ. Частину військ перекинули у Нову Водолагу, інших — на окружну дорогу Харкова зупиняти ворога.
Ще одна проблема — «вкиди» росіян: білі фури, хрести на дорозі чи мітки. Це все робилося, аби відвернути увагу поліції та військових від їхньої безпосередньої роботи. Війна дуже впливає на свідомість. До нас таксисти привозили зв’язаних людей у багажнику, якщо бачили, що ті щось фотографують.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Далі поїхав на селище Жуковського, де в нас був спостережний пункт. Сиділи, писали координати, звідки виходи, але мене це не влаштувало і вже за декілька днів був на окружній поруч з Данилівкою. Після цього – на Північній Салтівці та біля Бобровки. Туди прилітали ракетами, пробили бункер керування ППО. Здається, там були системи С-200, але вони не злетіли.
На Північній Салтівці ловили «закладників», які шукали наркотики. Уявіть, стріляють з мінометів, обстріли тривають, а вони шукають закладки.
Російська армія стояла в Циркунах, але на Харків вони не йшли. Далі інша операція – колишня частина ППО, там знаходився глибокий бункер. Зробили засаду для росіян. І ті, хто тікали звідти, бігли прям на нас. Ще одного росіяни побачили, у якого був пакет біжутерії (може думав це діаманти), та 4-5 телефонів, де лежали навіть кнопкові телефони. Невже це дійсно має якусь цінність?
Слобожанський контрнаступ
Наприкінці літа – початку осені 2022 нас відпустили на відпочинок і я поїхав до дружини в Умань, але за два дні повернувся. Спочатку наступ переносився, але потім несподівано отримати команду атакувати. Працювали разом з іноземним легіоном та іншою розвідкою. Почали рухатися, побачили одразу МОН, а це така міна, що може одразу вбити п’ятьох. Йшли далі навколо розривів, там мало б бути безпечніше.
Далі почали дуже швидко рухатися і вже вийшли за Шевченковим, там де на куп’янській трасі був гарний міст. Уже на третій день контрнаступу не бачили росіян. Під Куп’янськом знайшли покинуті російські танки, МТЛБ, КУНГи. Дарма, що не танкісти.
Вже на повороті в бік Нечволодівки потрапили у засідку, де втратили першу L200, а далі їхали у затрофеєному тигрі. По нас почав працювати ПТУР, і я розумію, що якби влучили, ми б просто згоріли. Трохи відкотилися, взяли танки, бронетранспортери, декілька пташок. То була одна з груп російського «спєцназу», дуже швидко зі 120 людей залишилося лише 20. Так ми потрапили у Куп’янськ.
Дуже приємно, що нас зустрічали бабулі, які виходити з плакатами, прапорами та плакали. Ось це дуже сильний момент. Це так зворушувало, що аж до сліз.
У Куп’янську встановили понтон, перша група пішла за Оскіл, зайняла позиції. Нарвалися на групу розвідки кацапів, почався бій. Забрав тоді в них рюкзак, де був тепловізор, але отримав поранення.
Поранення та лікування
Під час боїв під Куп’янськом отримав поранення в живіт та евакуювався в лікарні. На диво мене врятував трофейний ремінь, яким я обмотався. Відправили у госпіталь Укрзалізниці. Там не було навіть ковдри, мені все передавала дружина з батьками. Ставлення абсолютно байдуже – сам ходиш до медсестри за термометром, аби поміряти температуру.
Отримав друге поранення, вже більш серйозне. Місяць знаходився у госпіталі та вчився ходити. Цього разу мене ледь не на руках носили. Є проблеми з тим, що немає реабілітації для військових. Б’є по моральній складовій. Дорослий та здоровий чоловік втратив три пальці та мав через це депресію. Знаю випадки, коли люди самостійно збирають на протези. Повернемося до фільмів за десятки мільйонів, десь саджають квіти – це також сильно б’є.
Військові та цивільні
Для мене є два типи людей: проукраїнські, й ті хто ховається та каже, що це не їхня війна. Часом такі говорять, мовляв ми тебе туди не відправляли. Бачу прірву у розумінні між світами у тилу та на фронті.
Коли втрачаєш побратима просто через те, що комусь захотілося окупувати землі… В мене вже у телефонній книзі немає 50 людей… Коли дивишся на цивільних, які не розуміють що там відбувається. Коли щоразу вивозиш 30 поранених: у когось немає ноги, руки чи пальця. Коли людина ходить в туалет, вибачте, в пакетик.
Важко розуміти тих, хто тікає з країни, тим паче, якщо людина має можливість працювати в Україні та сплачувати податки, приносячи бодай маленьку користь.
Не хочеш донатити — працюй, не хочеш працювати — допомагай волонтерам, не хочеш — йди відбудовуй.
Ще гірше ставлення до людей, які розкрадають гуманітарку. Знаю випадки, коли люди самостійно збирають на протези.
Люди часто не можуть збагнути що таке війна… Коли нема прильотів, люди живуть ніби це їх не стосується. І я розумію, якщо будуть перемовини, росіяни просто почнуть збирати таку ж армію, в них вистачає ресурсів, і так само підуть далі. Це може бути за 5-10 років. Дуже не хотів би, аби мій син воював, втрачав друзів, відчував страх, поранення та біль.
Якщо дрон живе тиждень, то це ти не дуже й літав. Якщо він живе більше, то ти, значить, дуже рідко літаєш. Машина живе на фронті 2 місяці. Щомісяця робимо збори, скидаємося та ремонтуємо їх. Машина – це і про мобільність, і для вивезення поранених, наприклад.
Мати загиблого товариша придбала за виплату по втраті квадроцикли для евакуації поранених для бригади.
Кожен коштує близько 200 тисяч гривень, їх дещо переробили в салоні, додали спеціальні багажники. Така техніка може діставатися туди, де не заїде машина.
Ще одна проблема в бюрократії – все, що передається місцевою владою чи з бюджету, а дрон наприклад літає тиждень. Їх треба списати, це теж довго та багато паперів. Це основна проблема. Попри все ж вважаю, що треба купувати дрони і споряджувати армію. Бордюри та квіти не допоможуть нам перемогти у війні. Здається, влада робить більше для цивільних ніж для військових. Бачиш, як саджають клумби, роблять стели, ремонтують парки – це все добре, але не тоді, коли триває війна. Усе зараз має бути для війни та перемоги. Є харківське ТрО, інши бригади, Кракен, чому їм не допомагати? Хочу подякувати Золкіну, який справді відправив кошти за полонених і я за двох отримав 600$.
Є харківське ТрО, інши бригади, Кракен, чому їм не допомагати?
У Росії все для війни
— У Росії все підготовлено для війни: виробництво та «м’ясо», яке готове воювати. Але коли береш у полон — майже ніхто не здатен пояснити, навіщо сюди прийшов. Вони не розуміють, що можуть померти, а їхній труп просто лежатиме у полях і ніхто його не забиратиме.
Найбільш освічені росіяни, яких ми брали в полон, мали 9-11 класів школи. Безліч приходять сюди, аби сплатити борги чи кредити. Часто буває, коли вони навмисно роблять собі поранення, аби не загинути. Їх 140 мільйонів, а нас 40, стоїть та продовжує воювати. Наш командир може дивитися в монітор та в реальному часі спостерігати за ходом операції. В них такого немає, вони досі іноді наступають натовпом.
Сподіваюсь, їхня держава розвалиться, відбудеться внутрішній переворот чи щось таке. Це моя величезна надія. Коли Пригожин намагався дійти до Москви, я не спав до четвертої ранку та слідкував, а потім увесь день сумував. Так очікував, що Росія розпадеться.
Читайте також
«Це війна сорокарічних»: історія військової кар’єри професора ХНУМГ ім. Бекетова. Харків був транзитним між позиціями під Соледаром та новим пунктом дислокації. Тож військовий мав шість годин, щоб прийти до тями та зібрати речі. Ми зустрілись біля майже відновленого Університету Міського Господарства.
Від творця мініатюр — до бійця Нацгвардії: як для Антона Дербілова війна з мистецтва перетворилася на життя. Раніше він і подумати не міг, що війна, представлена у повсякденні його майстерні деталями історичного костюму, орденами на мініатюрах, стане реальністю і змусить його вчитися тримати нову зброю, аби звільняти рідний регіон.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
