Рік тому, 5 грудня, Україна отримала від ЮНЕСКО визнання програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції на світовому рівні. Тобто українське кобзарство стало частиною нематеріальної культурної спадщини людства.
Одним з ініціаторів подання цієї програми був Харківський кобзарський цех. Це спільнота однодумців, яка виступає на вулицях попри розгони поліції, робить власноруч музичні інструменти та прагне залучити більше незрячих виконавців.
Журналістка Ґвари поспілкувалася з очільником спільноти, цехмайстром Костем Черемським про тернистий шлях харківського кобзарства. А також дізналася, де у місті понад 100 років тому був гостел для кобзарів та чи зберігся до наших днів напівпідпільний самвидав «Кобзарська Катедра».
Де співали кобзарі у Харкові століття тому?
Здавна кобзарство виконувало роль гармонізації суспільства, його адаптації до екстремальних умов. Співи спонукали людей до емпатії та викликали певні переживання.
Сеанс вуличного виконавства відрізняється від сценічного. Якщо на сцені співець виступає імперативно, то на вулиці до нього підходять слухачі й намагаються коригувати, запитати: «А чи ви можете це виконати? А чи ви можете заспівати на цю тему? От в мене така ситуація, можете щось тут мені порадити?». Співець знаходить певні відповідники у своєму репертуарі, а якщо не може заспівати — почитає молитву або розважає розмовою. Кобзарі називають це обов’язком співця.
У повсякденні Кость Черемський є лікарем-анастезіологом та очільником одного з відділень реанімації у Харкові. Поза цим — дослідником українських традицій та кобзарем.
Захоплюватися темою кобзарства Кость почав наприкінці 1980-х, під час навчання в інституті. Тоді він зустрів харківського незрячого кобзаря Анатолія Парфіненка й став його учнем та поводирем.
Разом з іншими співцями Кость повертає на вулиці Харкова традицію кобзарства. Вони виступають на тих самих місцях, де і кобзарі з минулого — біля входу до Кінного ринку, на Університетській гірці, біля пам’ятника Квітці-Основ’яненку, на холодногірському цвинтарі, у Молодіжному парку (на його місці раніше був теж цвинтар) та на Німецькому в’їзді.
Дослідник також каже, що до початку 1920-х у Харкові був постоялий двір діда Хваддея. Тут співці зупинялися на ночівлю у невеликих сарайчиках. Двір розташовувався біля Озерянської церкви, навпроти в’язниці, та, ймовірно, існував не одне десятиліття. Власники підтримували співців, тому тут вони могли вільно ділитися своїми думками та обговорювати майбутні плани. А ще у дворі діда Хваддея були гарні ціни.
Однак радянська влада його знищила. Сьогодні, вірогідно, на його місці стоїть звичайна багатоповерхівка.
«Ми ходили шукали, але, на жаль, там материнські будинки зачищені», — каже Кость. Визначити приблизне розташування двору можна по фотографіях початку XX століття.
Кобзарський з’їзд, після якого вижили одиниці
За словами Костя, до 1930-х років на Харківщині були сотні народних співців — кобзарів, лірників та стихівничих (ті, хто читав духовні вірші без музики). Буремні події початку XX століття, зокрема Перша світова війна, дали новий імпульс розвитку кобзарства. Однак вже у 1950-х співців залишилися одиниці.
Зрячих виконавців влада шантажувала та переслідувала, аби змусити сповідувати комуністичні ідеї, а незрячих — винищувала. Аж до розвалу Радянського Союзу навіть аматори зазнавали утисків.
У своїй книзі «Повернення традиції» Кость вивчив масив документів щодо кобзарського з’їзду в Харкові, який мав відбутися на початку 1932 року. Дослідник наводить прізвища співців, які побутували у той період на Харківщині й відмічає, що раптово у той рік вони зникли. Із часом їхні смерті пов’яжуть з Голодомором, який почнеться в той рік, але є численні спогади старожилів про репресії кобзарів і те, що з’їзд, імовірно, таки відбувся. Ці спогади вдалося зібрати американському етнологу Вільяму Ноллу, який на початку 1990-х років провів експедицію на Харківщині.
«І тут [після 1991 року, — ред.] починається вже спекуляція від псевдоісториків, які недовивчивши матеріали, схопили якийсь західний грант по боротьбі з так званими “фейками” й намагаються нав’язати думку, що цього [репресій, — ред.] не було», — каже Кость про небезпечну тенденцію у сучасних дослідженнях кобзарства. Він додає, що архіви за цією темою ретельно вичищені, тому інформацію доводиться збирати по крихтах.
«Наша справа — намагатися подати альтернативну до таких сучасних тез і тенденцій, що це дійсно відбулося», — каже Кость.
Традиція вижила завдяки зрячим кобзарям
Дослідник каже, що продовження традиції кобзарства зрячими виконавцями є феноменом, адже традиційно цим займалися саме незрячі співці. Таке рішення свідчило про глибоке усвідомлення вагомості тої духовної ролі кобзарства, яку воно займало в українській культурі.
Окрім як в Анатолія Парфіненка, Кость переймав досвід і в інших, зрячих майстрів, які стояли у початків відродження кобзарства — Георгія Ткаченка, Миколи Будника та Миколи Сарма-Соколовського. У 1980-2000-х роках співці об’єднувалися в локальні кобзарські цехи у різних містах України.
«Ми там починали співати, потім нас міліція забрала, але нічого — ми це місце знаємо», — згадує Кость про виступи з Анатолієм Парфіненком на початку 1990-х біля Кінного ринку.
Він зазначає, що харків’яни найкраще сприймали релігійні твори та трохи з меншим інтересом слухали епічні, але найгірше ставилися до патріотичних творів. Однак літні люди згадували, що в ранньому дитинстві чули такі співи.
«Ці люди чітко диференціювали: бандуру називали бандурою, ліру — лірою. Що не скажеш про інші регіони, — наголошує Кость. — Це говорить про те, що у людей збереглася ця пам’ять, що явище кобзарства було вкорінене саме на Харківщині, на Слобідщині».
«Кобзарська Катедра»
Щоби згуртувати виконавців, Харківський кобзарський цех випускав у 1991 році самвидав «Кобзарська Катедра». Виходив він напівпідпільно через побоювання, що Радянський Союз може відродитися. Редактором був Микола Будник, а Кость допомагав із випуском.
Усього вийшло три номери, а найбільший наклад видання сягнув 150 примірників. Перший номер був присвячений трагедії знищення, а два інших містили методичні матеріали, наприклад, як підготувати деревину, а також різні кобзарські новини про досягнення, виставки тощо.
«Ми боялись, що це може втратитись, не буде записано, — розповідає Кость. — Ми вважали, що цей матеріал треба розповсюджувати між тими людьми, які хочуть відроджувати кобзарство, а для цього їм треба його дати. Друкованих засобів не було, тоді це все було дуже важко. Десь книжкою видати, це взагалі було щось “космос”».
Самвидав поширювали безоплатно — його роздавали людям, які «співчувають цій справі». Так вдалося залучити кількох виконавців, які є братчиками Цеху і донині.
Зрештою примірників не залишилося ні у Костя, ні навіть у ЛітМузеї. Дослідник каже, що, може, це і неправильно, але тоді про це не думали. Видання потім припинило існування, бо з’явився інтернет.
Кобзарям не дозволяють співати на вулицях Харкова
Сьогодні спільнота Харківського кобзарського цеху невелика. Старші співці обмінюються досвідом із молодшими, вони дотримуються внутрішніх традицій та роблять інструменти у потаємній майстерні. Остерігаються недоброзичливців.
Їхній репертуар не відрізняється від того, який був 200 років тому. Дехто пробує складати думи про сучасні події, але Кость, хоч і не виключає варіант їхнього виконання майбутніми кобзарями, каже, що має пройти не одне покоління, щоб вони стали традиційними. До того ж є чимало непереосмислених досі подій із минулого століття.
Однак запит на кобзарські співи зростає, зокрема в парарелігійному напрямі. Виконавців запрошують поспівати біля померлої людини або утішити горе близьких тої, яка помирає.
Також співців запрошують до військових, аби психологічно підтримати їх. Кость розповідає, що це абсолютно різні люди, нерідко без явного патріотичного виховання, але це й найвдячніша публіка — хтось просто плаче, а хтось ділиться власним болем. Серед виконавців також чимало людей долучилося до війська.
«Повернути кобзарство в середовище незрячих, у природне середовища, — це один з основних напрямків нашої роботи. Цей процес може зайняти дуже багато часу, — зауважує Кость. — Як би це не звучало, але війна, можливо, якось вплине на це».
Водночас цехмайстер, як хранитель традиції, каже, що вона має залишатися виключно чоловічою. Вважалося, що жінці не можна торкатися співоцьких інструментів, бо це може зіпсувати звучання. Однак Кость говорить про це із переконання — адже так склалося історично. Водночас він наголошує, що паралельно можна розвивати й напрям жіночих авторських пісень під бандуру.
Основним викликом для спільноти сьогодні є неможливість виступати вільно на вулицях Харкова. Кость каже, що поліція проганяє кобзарів з вулиць через ризик скупчення людей. Та додає, що на відміну від інших міст, діалог із харківською владою наразі непродуктивний.
«Ми нічого не просимо від влади, бо нам нічого не потрібно, — говорить цехмайстер. — Визнання… ми й так визнані, а авторитет якийсь нам влада не дасть. Нам потрібні лише от іноді дозволи на прилюдні виступи на вулиці».
Журналістка Ґвари надіслала запит до Харківської міської ради щодо регуляції виступів та розгонів кобзарів й інших вуличних музикантів. На момент публікації відповіді не надійшло.
Привіт, це Катя 9, авторка тексту! Ви теж уявили, як зупиняєтеся на ночівлю у дворі діда Хваддея? Підтримайте Ґвару підпискою, щоб ми писали більше текстів, які зможуть вас телепортувати у найнеочікуваніші місця минулого чи майбутнього Харкова!
P.S. Якщо у вас випадково завалявся примірник «Кобзарської Катедри», напишіть нам на пошту hello@gwaramedia.com
Читайте також:
- У Харкові провели Андріївські вечорниці. Ворожили, танцювали й збирали гроші на лікування поранених військових
- У Харкові хочуть встановити погруддя Миколи Міхновського. Як він пов’язаний із містом?
