— У вас напис «Луганськ» на каблучці? — запитав Саша перед тим, як зробити фото.
— Так, — посміхнувся «Кальцид», — у мене з нею пов’язана цікава історія.
Каблучку йому подарували брат і колеги. «Кальцид» попросив свого друга з Вінниці вигравіювати на ній шеврон. В центрі герба на каблучці символ міста — меморіал «Трудівнику Луганська». Вони обидва народилися в Луганську, проте були змушені поїхати звідти: «Кальцид» — через відсутність роботи, його друг — через війну.
— Я мріяв колись повернутися додому. Минулого року зрозумів, що це вдасться лише на броні.
До повномасштабного вторгнення «Кальцид» був інженером з ремонту холодильного обладнання на промислових об’єктах. У березні він вступив до лав харківської тероборони. О 4 ранку 29 липня російська ракета влучила в місце розташування батальйону, «Кальцид» був тоді у будівлі.
— Усе, що я пам’ятаю — клац, і все. Потім неприємний звук сирени швидкої допомоги. Пам’ятаю, що коли мене витягали з-під уламків, я намагався щось сказати. Навіть не знаю, чи вдавалося мені це зробити — права легеня була просто згорнута. Питали, чи є поруч люди. Потім згадую, як щось кололи — і через три дні я прийшов до тями. Наді мною стояли троє чи четверо лікарів. Я запитав, що з ногами. Вони відповіли: «Все нормально — їх немає».
24 лютого. Харків. Як для «Кальцида» почалося повномасштабне вторгнення
— 24 лютого я готувався до роботи: у мене вдома була купа матеріалів та інструментів. Машина, яка мала відвезти мене на об’єкт, не змогла приїхати, бо знаходилася в окупованому селищі. Я подзвонив запитати, чому ніхто за мною не приїхав. Сказали, що роботу на об’єкті скасовано через війну. Так для мене почалося повномасштабне вторгнення.
18 березня. Вступ до лав територіальної оборони Харкова
— У березні мене зупинили біля супермаркету і запитали, чи хочу я приєднатись до лав тероборони. Роботи не було, але був ворог — от я й вирішив стати на захист країни.
Прийшов тоді за адресою. Окрім мене, там було близько 30 хлопців. Хтось прийшов вранці, інші — трохи пізніше. Ми разом очікували, поки не сказали: «Якщо вас не заберуть до п’ятої години, можете йти додому та чекати дзвінка». Стояли до пів на шосту вечора, тоді тільки за нами приїхали, щоб відвезти в пункт збору. Там вже всі познайомились. Було цікаво (посміхається).
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Липень та серпень. Харків — Київ — Вінниця. Діагноз: вогнепальне осколкове поранення голови, тулуба, кінцівок
— Спочатку мене на швидкій повезли у військовий шпиталь у Харкові. Там зробили переливання крові — я її тоді багато втратив. Чотири дні мене приводили у стабільний стан. Потім у швидкій доправили до вокзалу, звідти у спецвагонах мене та ще 39 хлопців у важкому стані відвезли у головний військовий шпиталь до Києва. Нас розподілили по різних лікарнях. На мене чекала дводенна реанімація, чотири операції, два місяці на приведення мене до середнього стану, потім ще три тижні — до легкого. Згодом відправили у Вінницю на обстеження для початку підготовки до протезування.
Серпень. Київ. Підготовка до протезування
— Мене почали готувати ще у Києві. Були лікарі з Червоного Хреста: одного з них звати Іран, прізвища не пам’ятаю. Веселий він хлопець.
До встановлення протезів також готує молодший медичний персонал. Їм за це величезна подяка, бо мене з ліжка навчила пересаджуватися у візок звичайна санітарка. Ще до фізіотерапії була в мене така згубна звичка — паління. Коли хочеться палити, треба йти на вулицю, а бігти ні на чому. Санітарка мала допомогти мені з простирадлом пересісти на каталку, яка ще й у ліфт не влазить. Там ціла історія. Підійшла якось, сказала: «Ти мене замахав. Ось тобі коляска — показую один раз». Спершу мало не впав, проте згодом навчився пересуватися самостійно.
Осінь. Вінниччина. «Кальцид» вчиться пересуватися на протезах
— У Вінниці ми пробули тиждень-два, потім нас відправили до військового шпиталю у Вінницькій області. Там зібралася військово-лікарська комісія, яка встановлює ступінь больового шоку. Вони роблять курс, якщо потрібно, для формування кукси (частина кінцівки, що залишається після ампутації — ред.). І потім вже дають направлення на протезний центр. Протезних центрів у самій Вінниці два: один приватний, другий — державний. Різниці абсолютно ніякої, одразу кажу, бо у людей виникають запитання. Хіба що у державному виконувати вправи потрібно обов’язково, а в приватному — за бажанням. Все залежить від людини та її психічного стану. Якщо хочеш швидко додому повернутися, то запитань немає: тренуйся, все у тебе під рукою.
Як це відбувалося: я приїхав до приватного підприємства, нас заселили у палати. На наступний день оформили документи, на третій-четвертий прийшов майстер, який працював безпосередньо зі мною. До кожного «прив’язаний» власний спеціаліст. Він зняв заміри, на наступний день прийшов — зняв зліпки.
Впродовж тижня у мене були вже готові навчальні протези. На них я й тренувався. Спершу було важко: по-перше, вони не відрегульовані, по-друге, я майже чотири місяці провів на колясці. Коли встаєш, від висоти паморочиться голова. Утримувати рівновагу на протезах я вчився близько тижня. Ще місяць звикав до навчальних приладів.
У мене є одне коліно, іншого — немає. Але, знаєте, хлопці, в яких немає обох колін, чомусь швидше навчаються ходити. Ті, в кого є хоча б одна нога, лінуються, бо можуть пересуватися з милицями.
Через місяць навчання закінчилось. Відправили знову в той шпиталь до області на реабілітацію. Там знову проходити курс ВЛК (військово-лікарська комісія — ред.), фізіотерапія. Дуже велика база, навіть басейн є. Місяць я там знаходився, потім знову відправили до протезного, бо після носіння протезів кукси всихаються. Там роблять вже постійні вузли залежно від класу мобільності. Є легкі протези й трохи важчі — вони під активність людини добираються. Від цього залежить, скільки вона йтиме з-за кордону. Хтось отримує свої через два тижні, інші — щонайбільше через місяць.
Вся реабілітація проходить у шпиталях або в стаціонарі. Скажу, щоб заохотити, може, когось — там дві вечері (посміхається). Готують дуже смачно.
Лютий 2023. Вінниця — Київ — Харків. «Кальцид» повертається додому
— Мене забрав брат на машині. Можна було поїхати на потязі, але на протезах з колясками й речами я б туди не заліз. Домовився із лікарем — і чекав, поки мене заберуть.
Брат приїхав на автомобілі Renault Kangoo. У ньому майже не було вільного місця — ми везли коляски, протези, купи одягу, тому що приїхав я наприкінці літа, а повертався додому вже взимку. Їхали до Харкова через Київ, де зупинилися переночувати. Добу в дорозі не хотілося провести.
Як «Кальцид» доглядає за протезами
— Нічого складного. По-перше, потрібно слідкувати за гігієною. Я сам знімаю протез і обробляю його зсередини вологими серветками або антисептиком.
Якщо виникнуть проблеми, можна звернутися до центру. Звісно що, як на мені шнурки розв’яжуться, то я не дзвонитиму їм за допомогою (посміхається). Але якщо, наприклад, коліно заклинить або витече гідравліка, є сенс зв’язатися з центром. За потреби вони пришлють машину. Але я й сам можу полагодити протези, була б викрутка. Можна навіть застосувати ізоляційну стрічку (сміється).
Пересування містом. Які проблеми виникають у людей з протезами?
— Містом пересуваюсь на електричній колясці. Я називаю її Tesla (посміхається). На жаль, не всюди є пандуси й поручні на сходах. Наприклад, у під’їзді мого будинку. Проте це питання ми розв’яжемо на вихідних: до мене приїде знайомий — і ми зробимо поручні.
Це насправді невелика проблема, бо сусіди зазвичай допомагають винести коляску на вулицю, а я виходжу слідом.
Коляску мені дали у Києві волонтери, а електричну — надіслали з Америки. Підтримка волонтерів дуже сильна. Коли я виїхав з харківського шпиталю, мені побратими ще принесли телефон, спідню білизну, майки. Навіть шкарпетки. Не знаю навіщо (сміється).
Допомога від держави у протезуванні
— Все за державні кошти. У мене був варіант поїхати за кордон: до Німеччини, Франції, Великої Британії. На жаль чи на щастя, я відмовився, тому що обслуговування протезів займає час. Навіщо мені їхати туди, якщо з тих же компонувальних елементів роблять тут, в Україні. Ті ж вузли, ті ж матеріали, все одне й те саме. Також мені надаються додаткові протези й чохли під них. У комплекті їх чотири. Там ще купа всього: бандажі, пояси тощо.
Непокоять проблеми з бюрократією: поки не підтверджу інвалідність, я знаходжусь у «підвішеному» стані. Перед тим, як звернутися до ЖЕКу за пандус для під’їзду, мені треба надати документ, який підтверджує мою інвалідність. Ця тяганина тягнеться ще з радянських часів. Проте я гадаю, що це швидко виправлять.
Комісія триває недовго, але щоб її пройти, мені потрібно відвідати багатьох лікарів. Багато часу витрачаю на черги, а мені треба пройти комісію у трьох різних поліклініках. Якби не було транспорту, я б цього фізично зробити не зміг. На цьому етапі підтримки від держави немає.
Підписи на прапорі. «Кальцид» про побратимів
— Відчуваю дуже велику підтримку. По-перше, ми постійно на зв’язку. Я знаю, що у них на фронті дуже складна ситуація, тому намагаюся їх підтримати морально. Навіть матеріально в майбутньому. Окрім цього, спілкуюся з тими хлопцями, які зі мною протезувалися. У мене є прапор з підписами побратимів, але ще не всі розписалися. У мене буде зустріч з побратимами — вони заповнять пусті місця.
Всі, хто залишив підпис на прапорі, мають один одного поважати й підтримувати. Це навіть не обговорюється. Ми побратими.
Весь час у Києві зі мною була «Лєнка». Це її позивний. Протягом трьох місяців лише вона мене мотивувала. Ця дівчина — моя героїня, «Лєнка» була поруч у найкритичніші моменти лікування. Вона єдина людина, завдяки якій я живу.
«Кальцид» про плани на майбутнє
— Плани на майбутнє я будував, коли тільки прийшов до тями. Є така поміч від держави як одноразова виплата. Хочу придбати будинок за ці кошти, облаштувати господарство, в якому будуватиму приватну броварню. Ми з братом хочемо варити крафтове пиво, а відходами, тобто зерном, можна годувати курей. Вони дають м’ясо та яйця. Кури — це також перегній, з якого можна зробити біогаз. Якщо поставимо реактор, він опалюватиме пивоварню. Тобто це замкнутий цикл, більше нічого не треба робити, все вже прораховано. Хіба що ліцензія коштує дорого.
Залежно від ступеня втрати здоров’я особою під час виконання бойового завдання встановлюється одна з трьох груп інвалідності:
- I група інвалідності — особа, яка повністю втратила працездатність і вимагає постійної опіки (разова виплата складає 1 073 600 гривень)
- II група інвалідності — особа здатна до самообслуговування, але не до праці у звичайних виробничих умовах (разова виплата складає 805 200 гривень)
- III група інвалідності — особа, яка здатна працювати у полегшених умовах (разова виплата складає 671 000 гривень)
Плануєте повернутися до Луганська після війни?
— Вже, мабуть, ні. Я не бачу сенсу. У мене тут налагоджується життя, навіщо мені туди повертатися? Там треба починати все з нуля. Це не для мене.
А до інженерної діяльності?
— Повертаюся потроху — можу вдома робити електричні шафи. Мені нічого не заважає — тут мінімум інструментів. Коли я був у Києві, то налаштовував шафи на управлінні. Зараз проблеми з компонентами для роботи, тож доводиться їздити по всій Україні — збирати їх.
У мене є руки, якими я можу працювати, і голова — більше нічого не треба.
Читайте також матеріал «Самими написами “Слава Україні” в ТікТок ми нічого не доб’ємось». Історія одного солдата, що захищає Харків.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
