Віртуальні музеї та галереї: тимчасове рішення чи стала тенденція?

Ринкові сили рухаються до цифровізації, зараз значно легше отримати доступ до будь-якої інформації в інтернеті, зазвичай люди проводять все більше часу в мережі. Бізнес-моделі, засновані на цифрових технологіях, стають все більш прибутковими, а новітні технології, наприклад, XR, спрощують створення захоплюючого віртуального досвіду та дозволяють світовому артринку переносити виставковий досвід у цифровий простір та демонструвати культурні артефакти у звичному середовищі. Та чи означає це, що потреба у фізичних галереях згодом зникне? Або, можливо, віртуальний простір просто стане додатковим середовищем для демонстрації мистецтва та культурної спадщини? Чимало питань щодо інновацій у галузі культури, напевно, ще надовго залишатимуться відкритими.

Поява віртуальних експозицій

Останні три десятиліття артринок робив повільні та невпевнені кроки до віртуалізації, все ж залишаючись більш прихильним до думки, що з культурними артефактами, чи то музейними експонатами, чи то полотнами, найкраще взаємодіяти наживо. У 1990-х більшість установ вважали діджиталізацію занадто марудною і невиправдано дорогою справою, яка, до того ж, не приносила бажаних результатів: оскільки донедавна технологія віртуальних виставок не була достатньо розвиненою, навігація й загальна якість подібних експозицій залишала бажати кращого. Ще однією причиною, через яку музеї та галереї не поспішали створювати віртуальні аналоги своїх експозицій, було побоювання, що можливість перегляду виставки онлайн позбавить людей мотивації відвідати її фізично.

Хоча дехто побачив потенціал у віртуальних виставках задовго до того, як вони стали мейнстримом. Скажімо, одна з перших спроб діджиталізації виставки датується 1993 роком, коли було створено Microsoft Art Gallery на компакт-диску. Вона стала своєрідним майданчиком, на якому галереї могли розміщувати цифрові версії своїх колекцій, і першою такою установою стала Лондонська національна галерея. 

Двома десятиліттями пізніше, коли віртуальні експозиції вже не здавалися чимось космічним, але ще не стали широко поширеним явищем, Google запустив масштабну ініціативу Google Arts and Culture, онлайн-платформу для розміщення цифрових артефактів, що зберігаються у культурних установах. Сьогодні платформа містить віртуальні колекції близько 2000 галерей і музеїв світового значення та пропонує не лише перегляд високоякісних цифрових експозицій, але й різноманітні інтерактивні досвіди (наприклад, візуальні кросворди та артселфі) та AR і VR функціонал. Серед нещодавніх важливих подій: перший в історії випадок створення віртуальних viewing rooms комерційною галереєю. Це зробили David Zwirner 2017 року.

Що ж спонукало установи створювати віртуальні простори для експонування культурних артефактів тоді, коли ця насолода не була загальнодоступною? Перша і очевидна причина – цікавість. Ідеї створити абсолютно новий, хоча і недосконалий майданчик для трансляції мистецтва та привернути до своєї колекції увагу ширшої аудиторії здавалися привабливими, тому галереї та музеї наважувалися на такий крок, сподіваючись, що скоро подібний формат здобуде популярність. 

Ще одна причина – поява Інтернету, яка зумовила суттєві зміни у галузі культури зокрема. Експонати вийшли за межі виставок і фотоапаратів їхніх відвідувачів та почали стихійно ширитися мережею. У такому величезному потоці інформації стало складно орієнтуватися, відокремлювати умовно хороше від поганого, тож на допомогу прийшли віртуальні галереї. Вони створили знайомі, структуровані та курирувані майданчики для демонстрації мистецьких і культурних артефактів у мережі, доклалися до розбудови інфраструктури культурного онлайн ринку і привнесли певну логіку у хаос, який утворився в Інтернеті з його появою.

Цифровізація і COVID-19

Коли розпочався локдаун і більшості культурних установ довелося закрити свої двері для відвідувачів, віртуальні експозиції стали рятівним колом, дозволивши багатьом інституціям продовжити свою діяльність у новому форматі. За даними Museum Innovation Barometer 2021, постійного дослідницького заходу, спрямованого на аналіз статус-кво нових технологій та інновацій в музейному світі, більшість музейних установ цьогоріч вдавалися до віртуалізації задля збільшення кількості відвідувачів, урізноманітнення аудиторії, оптимізації організаційних процесів та адміністративних процедур. 

Результати опитування, який Museum Innovation Barometer провів серед близько 200 музеїв з різних країн світу, новітні технології стали надзвичайно важливим інструментом для культурних інституцій в період пандемії. 2020 року середня оцінка актуальності технологій в музейній справі за шкалою від 0 до 10 становила 7.6 балів, і очікується, що у найближчі три роки ця цифра зросте до 8. А на запитання про те, чи можна вважати новітні технології важливим фактором успіху музею, 80% респондентів відповіли ствердно.

Загалом, пандемія позитивно позначилась на цифровізації музеїв. Вони почали активно створювати цифровий контент та впроваджувати цифрові рішення у бізнес-моделі. Найбільш поширеними способами дистанційної підтримки зв’язку з аудиторією стали прямі трансляції, онлайн-тури, віртуальні виставки, подкасти і соціальні медіа, а основними платформами для комунікації: YouTube та Zoom. До того ж, музеї вдосконалили свої вебсайти та впровадили теплові карти і лічильники відвідувачів, що дозволило їм краще зрозуміти потреби аудиторії.

Якими бувають віртуальні експозиції

Як вже згадувалося раніше, віртуальні галереї не з’явилися одразу такими, якими ми знаємо їх зараз: перші онлайн-експозиції виглядали як звичайні слайдшоу. Пізніше з’явилися 3D-тури, які за функціоналом нагадують навігацію у Google Maps і повністю відтворюють досвід перебування у фізичній галереї. Подібні тури є результатом об’єднання декількох панорамних знімків певного приміщення, між якими глядач може переміщуватися, наближатися та віддалятися, взаємодіяти з об’єктами. Перший 3D-тур було створено 1994 року для віртуальної прогулянки реконструкцією замку Дадлі в Англії. 

Ще одна можливість переглядати культурні артефакти онлайн – власне у віртуальних експозиційних просторах. На відміну від 3D-турів, з якими віртуальні експозиції об’єднує хіба що подібна навігація, вони не мають нічого спільного з фізичними виставками та існують виключно у віртуальному вимірі. Для таких експозицій створюється віртуальний виставковий простір, в який пізніше поміщають оцифровані або цифрові об’єкти. Якщо для мистецтва, яке знаходиться у фізичній галереї, підходять як 3D-тури, так і віртуальні експозиційні простори, до цифрових творів можна застосувати лише другий варіант, оскільки їхніх фізичних аналогів просто не існує.

Варто також згадати VR-галереї, у які глядач занурюється, одягаючи окуляри або шоломи віртуальної реальності. Якщо одні VR-експозиції передбачають, що відвідувач буде переміщуватися із обладнанням віртуальної реальності прямо по виставковому приміщенню, інші можна відвідувати будь-де за умови наявності VR гарнітури. Подібні VR-тури пропонує чимало культурних установ, а от The Kremer Museum заснував цілий VR-музей. До речі, досить поширена думка про те, що VR обладнання можна купити лише за космічні суми, не зовсім правильна: якщо у вас, скажімо, немає шестисот доларів на купівлю шолому віртуальної реальності на кшталт Oculus Rift, ви можете придбати конструктор віртуальної реальності для свого смартфона за десять доларів і з легкістю використовувати його для перегляду VR-експозицій прямо у себе вдома. Цікаво, що другий пристрій працює за тим же принципом, що і стереоскоп, винайдений ще у XIX ст. 

Останній спосіб віртуально переглядати мистецькі артефакти, про який хочеться згадати – онлайн viewing rooms. Їхня суть полягає у тому, що користувач потрапляє до невеликого приміщення, у якому розміщено лише декілька обраних робіт. Подібні кімнати першопочатково почали створювати у фізичних галереях, аби дати відвідувачу можливість побути поруч із мистецтвом на самоті, у більш інтимній обстановці. До речі, онлайн viewing rooms міжнародної виставки мистецтв Art Basel стали настільки популярними, що через велику кількість запитів їхній сайт тимчасово припинив працювати.

Переваги віртуальних експозицій

Останнім часом в город віртуальних галерей летить багато каменів: звідусіль лунають фрази на кшталт «це ніколи не замінить похід на фізичну виставку» або «це просто вимушені міри». Ймовірно, ці негативні реакції на онлайн експозиції пов’язані з тим, що пандемія позбавила нас можливості обирати формат відвідування виставок, який нам до душі, обмеживши відвідувачів музеїв та галерей виключно віртуальним світом. Та якщо уявити собі обставини, за яких ми можемо вільно відвідувати як фізичні, так і віртуальні експозиції, другий варіант вмить набуває чимало переваг. Ось декілька менш очевидних, ніж відсутність потреби виходити за межі дому та стояти у черзі:

Важкодоступні / недоступні артефакти

Очевидно, що далеко не всі артефакти придатні до експонування: деякі старовинні або пошкоджені твори виявляються надто крихкими, чутливими до яскравого освітлення, рівня вологи і температури в галереї. Коли куратору до рук потрапляє такий артефакт, він стикається із досить дискутивним питанням: обмежити доступ до нього, помістивши його у безпечне середовище, чи все ж виставити об’єкт в експозиційному просторі, піддавши його ризику? Деякі установи знаходять компроміс: вони не прибирають об’єкт з виставкової зали, але суттєво обмежують доступ до нього. Наприклад, Музей Вікторії й Альберта, який володіє Ардабільським килимом, найстарішим та одним з найбільших килимів у світі, освітлює його лише протягом 10 хвилин щогодини, аби дозволити відвідувачам поглянути на артефакт, водночас не завдаючи йому великої шкоди. 

Ще один кейс – фрагменти штукатурки і тканини трипільського періоду, що зберігаються у наукових фондах українського державного історико-культурно заповідника «Трипільська культура». Через крихкість і вразливість цих артефактів до зовнішнього середовища, їх можна зберігати лише у законсервованому стані.

До речі, надто великий ажіотаж також змушує власників галерей встановлювати часовий ліміт на перегляд об’єктів. Скажімо, одна з виставок у галереї Девіда Цвірнера щодня приваблювала близько 1500 відвідувачів, тож кураторам довелося обмежити перегляд однієї роботи 60-ма секундами.

Очевидно, що за таких умов дуже складно приділити достатньо часу вивченню важкодоступних артефактів. Перенесення подібних об’єктів у віртуальний світ означає, що користувач матиме змогу якомога детальніше їх розгледіти, приділивши цьому стільки часу, скільки він насправді потребує. Це також знизить ризик пошкодження крихких об’єктів та, ймовірно, дозволить їм проіснувати довше. І, що не менш важливо, якщо із об’єктом все ж щось станеться, його детальна цифрова копія все ще існуватиме у віртуальному світі.

Інтерактивність та можливості експозиційних просторів

В останні роки стало зрозуміло, наскільки сильно технології поглиблюють досвід взаємодії з мистецтвом і культурною спадщиною та розширюють можливості спостерігача. Уявіть, що ви стоїте перед фізичним полотном, наприклад, «Зоряною ніччю» Вінсента ван Гога. А тепер уявіть, як одягаєте шолом віртуальної реальності та потрапляєте просто всередину картини: ви пересуваєтесь нею, будівлі постають перед вами у реалістичних розмірах, усе довкола об’ємне і дихаюче. VR, AR, MR, 3D та інші технології буквально перевертають уявлення про культурні артефакти.

Ще одна річ, яка суттєво трансформується, потрапляючи до віртуального виміру – експозиційний простір. І хоча більшість установ надають перевагу діджитал просторам, які копіюють приміщення фізичних галерей, нічого не заважає вам провести віртуальну виставку в абсолютно неочікуваному середовищі. Наприклад, роботи міжнародного виставкового проєкту Art Spaceship, ініційованого платформою V-Art, були експоновані на борту цифрового космічного корабля. Виставковий простір у цифровому світі виходить далеко за рамки кімнат, обмежених стінами і квадратними метрами: він може бути будь-яким та виступати не лише приміщенням, а повноцінним гравцем, важливим елементом виставки, який підкреслюватиме або доповнюватиме кураторське бачення.

Ширший контекст

Зазвичай куратори фізичних галерей і музеїв стикаються з тим, що, формуючи виставку, їм доводиться жертвувати роботами та об’єктами, адже на них просто не вистачає місця. Тож часто відвідувач має змогу ознайомитись лише з обраними артефактами, а не повною колекцією, а куратор не може включити всі об’єкти, які хотів би бачити на тій чи іншій експозиції, і цей нюанс унеможливлює цілісне розкриття задуму певної експозиції.

У віртуальній галереї ви можете збільшувати стіни і додавати потрібну кількість кімнат. Ви також можете заповнювати цифрову експозицію більшою кількістю супровідної інформації, надаючи значно ширший та повніший контекст, і все одно не перевантажувати користувача завдяки можливості приховувати текст. Навіть більше, у віртуальному просторі можна не просто експонувати роботу, а відтворювати її в тому середовищі, у якому вона була створена.

Розуміння потреб і поведінки відвідувача

Віртуальні виставки роблять можливим те, що дуже складно реалізувати у фізичному просторі – аналіз даних, отриманих від відвідувачів. І більшість установ активно використовують цю можливість. За результатами опитування, проведеного Museum Innovation Barometer у 2021, 76% опитуваних установ збирають описову статистику для історичного аналізу, а 27% – прогнозовану та передбачувану аналітику. 

Також віртуальні галереї дозволяють відслідкувати поведінку користувача, наприклад, дізнатись, біля яких артефактів користувач проводив більшу кількість часу, а на яких не зупинявся в принципі. Можливість отримувати подібну інформацію важлива для музеїв і галерей, адже таким чином вони можуть значно краще розуміти свого відвідувача і його запити, а також усувати недоліки, на які самі куратори, можливо, не звернули би уваги.

Український кейс

В останні роки Україна робить впевнені кроки до цифровізації, не лише економіки і державних процесів, але й культури. На горизонті з’являється чимало культурних проєктів, так чи інакше пов’язаних з цифровими технологіями, крім того, музеї і галереї активно оцифровують свої колекції, розміщуючи їх у форматі каталогів на власних вебсайтах або переносячи артефакти до віртуальних галерей. 

Тут хочеться навести приклад вже згадуваного історико-культурного заповідника «Трипільська культура». Його діяльність фокусується на досить немодній темі – дослідженні та репрезентації археологічних культур, а саме трипільської культури, що зрозуміло з назви. І хоча у більшості з нас термін «давня історія» викликає асоціації із запилюженими шкільними підручниками, команді заповідника вдалося заговорити про трипільську культуру людською мовою та помістити її у сучасний контекст.

Спочатку до команди прийшла ідея створити першу відкриту онлайн-базу артефактів трипільської культури, яка згодом стала також найбільшою подібною базою в Україні та за її межами. Команда відцифрувала приблизно одну тисячу об’єктів, що знаходяться у наукових фондах та не можуть бути перенесені до експозиційних зал у таких великих кількостях, впорядкувала їх і додала описи, аби відвідувач міг скласти більш цілісне уявлення про конкретний артефакт і трипільську культуру загалом.

Цьогоріч команда заповіднику ініціювала проєкт «Трипільська пектораль» – велику експозицію, яка буде оцифрована та перенесена до віртуального виставкового простору. До того ж, куратори експозиції планують інтегрувати функцію AR, яка дозволить відтворювати артефакти в реальних розмірах у фізичному світі. 

“Ми хочемо вийти за межі музейних експозиційних площ, загнаних у 400 квадратних метрів, аби розширити уявлення про трипільську культуру та привернути увагу молодої аудиторії, заговоривши до неї її мовою та у зручному для неї форматі”, – ділиться директор заповідника Владислав Чабанюк.

З іншого боку

Наскільки би розвиненими не були віртуальні експозиції, з різноманітних опитувань та статистики стає зрозуміло, що більшість людей все ж надали би перевагу відвідуванню фізичної виставки, навіть якщо її віртуальний аналог доступний у мережі. І на це є свої причини. 

По-перше, недосконалі навігація та експозиційний простір. Зазвичай відвідувач віртуальної галереї, особливо, якщо мова йде про 3D-тур, рухається лише у наперед визначеному напрямку та не завжди може зупинитися перед об’єктом на потрібній йому відстані, скажімо, підійти до об’єкта достатньо близько, але не «увійти» в нього, як зазвичай буває, коли намагаєшся наблизитися до певного артефакту в онлайн-галереї. А простір, створений шляхом об’єднання декількох сферичних зображень, зазвичай спотворює і деформує картинку.

По-друге, просторові обмеження. Варто визнати, що більшість віртуальних виставок пропонують ознайомитися з експонатами, які фактично є двовимірними зображеннями. І якщо для пласких артефактів, наприклад, картин, таке обмеження не є критичним, скульптури, інсталяції та інші об’ємні експонати у віртуальному світі вже не справляють бажаного враження. До того ж, дуже великі або маленькі об’єкти досить складно відтворити у віртуальному просторі в їхніх реальних розмірах. Звісно, віртуальна і доповнена реальності частково вирішують ці проблеми, однак AR-функцію інтегрують не у всі віртуальні експозиції, а VR-гарнітура також є далеко не у кожного. Тож, на жаль, зазвичай можливості відвідувача віртуальної виставки не виходять далеко за межі екрану його пристрою.

І третя причина полягає у тому, що віртуальним виставкам не притаманні відчуття недоступності та ексклюзивності, певний шарм, який так люблять колекціонери і відвідувачі. Наразі відвідування більшості віртуальних виставок безкоштовне, що в певному сенсі знецінює експоновані артефакти: вони втрачають свою ексклюзивність, оскільки тепер будь-хто може потрапити на експозицію, майже не докладаючи зусиль. Але якщо відвідування онлайн-галерей стане платним, їхня популярність суттєво зменшиться, адже далеко не всі погодяться платити за те, щоб просто перейти за певним лінком. 

Що не менш важливо, віртуальні галереї мають мало спільного з «культурою відвідування виставок», певним ритуалом, який передбачає підготовку, передчуття, шлях до галереї та потрапляння у певне ком’юніті. Колекціонери готові подорожувати в інші країни заради таких речей: скажімо, значну частину відвідувачів Art Basel Hong Kong 2019 року становили саме колекціонери з-за кордону. Якщо говорити про купівлю певного мистецького артефакту, для більшості також критично важливо попередньо побачити цей об’єкт наживо. Як мінімум тому, що цифрова копія певного артефакту за текстурою, кольором і масштабом часто відрізняються від характеристик фізичного оригіналу.

Часто можна почути, що досвід фізичного контакту з мистецтвом неможливо порівняти з будь-яким іншим схожим досвідом. І це, безумовно, має сенс, якщо подивитися на наведене твердження під дещо іншим кутом: кожен спосіб взаємодії з культурними артефактами, фізичний чи віртуальний, передбачає унікальний, рівноцінний досвід. 

Не існує єдиного правильного контексту або середовища, у якому може перебувати культура. Вона насамперед має бути там, де є зацікавлена в ній авдиторія. І якщо настільки велика частина цієї аудиторії в мережі – віртуальним експозиціям бути.

Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Gwara Media» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія.