24 лютого ми зустрічали у різних містах, в різну годину та з різними думками.
Але нашу команду об‘єднувало одне: страшне обличчя досі невідомого досвіду, вібрації від пострілів та вибухів на вулицях, тотальне нерозуміння, що ж буде далі.
Як медіа Ґвара працює з 2018 року. Наш офіс знаходиться у Харкові у старому будинку невідомого архітектора, з вікон якого видно історичні вулиці й центр. Протягом цих чотирьох років ми писали про культуру та «нову реальність», що для нас означало поєднання толерантності, етичних, екологічних цінностей і цілей сталого розвитку з інноваціями. Таким у нашої, трохи футуристичної команди, був образ майбутньої України.
На ранок 24 лютого всі ми зрозуміли: наша нова реальність — це війна.
Минуло вже 13 днів, відколи Росія скинула на Україну першу ракету. За цей час окупанти встигли по-варварськи обстріляти центр Харкова, житлові райони та пам’ятки архітектури. Рознести вщент приватні будинки та багатоповерхівки передмістя Києва, створити гуманітарну катастрофу у Волновасі, Енергодарі, Маріуполі. А також — об‘єднати всю Україну та українців.
Здається, тепер всі — і прихильники, і противники президента Зеленського, і україномовні, і російськомовні українці побачили, де має проходити межа їхньої свободи та їхньої країни.
Ми вирішили зафіксувати свій досвід і створили щоденник війни Росії проти України.
Тут розповідатимемо, який шлях від початку війни пройшов кожен з нас, що ми відчували і головне — бачили.
***
Бомбосховище у школі
Олена, редакторка. Залишається у Києві разом з котом, родиною та 72-річним батьком. Ночує то вдома, то в укритті.
24 лютого прокинулася, здається, пізніше за інших — десь о 9-й. Телефон розривало. Перше, що побачила, — повідомлення мами «Россия напала на Украину!!!». Хаотично погортала новини, за кілька хвилин почула звук вибуху. Це новий звук в моєму житті. Ніколи не чула його раніше. Він не схожий ані на шум побутової техніки, ані на падіння важкого предмету. Ні на що. На салюти теж не схожий.
Швидко усвідомила ситуацію: у мене на Ревуцького батько-астматик, він лікується вдома з катетором. Якщо раптом закінчаться ліки і не буде де їх взяти — це аут. Для стартерпаку «тривожної валізки» в нас ліків теж малувато. Як працюватимуть магазини, аптеки — взагалі не відомо. Свідомість намалювала кадр: як під час перших днів карантину змітали хліб і туалетку з полиць, але набагато гірше. Одягаю на піжаму куртку і біжу в аптеку. Одна зачинена, друга — 100 м черга, третя також зачинена. Стаю в чергу.
Стан, коментарі, поведінка людей у черзі варті окремої розповіді. В основному, всі різко намагаються розібратись у питанні: які ракети і снаряди як звучать. Бо поки ми так стоїмо, чуємо десь в напрямку Оболоні ще кілька вибухів, один дуже потужний. Бабця за мною в черзі говорить по телефону чи то з сином, чи то з онуком: в неї, каже, цукровий діабет, ліків є на два дні, якщо оце не купить, то готуйтесь ховати хоч з Путіним, хоч без.
Я перед цим вже з місяць писала автобіографічний репортаж про те, як під час «червоної зони» фактично неможливо безкоштовно лікуватись від інших хвороб. Без конкретного уявлення, куди я його віддам. Була в мене така теза: мовляв, те, що ми знаємо про загиблих від корони — це одне, а скільки ще маємо загиблих через колапс медичної системи — це інше. Думаю: тут так само. Далеко не всіх зачепить снарядом, але дуже багатьом по-іншому прийде кінець.
Стояння в черзі тривало три години. Але цей час чомусь не відчувався. Інтенсивна тривога ніби нарізала його на супер дрібні шматки — ти щохвилини озираєшся, чи не сталось чогось, слухаєш, про що говорять люди. Хтось в черзі зачитує цитату з жіночого пабліка: «Якби чоловіки знали, як важко народжувати дітей, у світі не було б війн».
За три години купую все необхідне, приходжу додому. Дуже складно зібратись, зробити щось конструктивне. Тому насамперед роблю річ, до якої я дуже звикла: пишу заяву від імені Ґвари, що ми думаємо і як працюємо. Думаю: от є кліпове мислення, з яким тобі важко зібратись і опрацювати великий, повільний шмат інформації, а є катастрофічно-новинне мислення, коли увага просто розпорошена від однієї новини до наступної за п‘ять хвилин.
Потім починається хаотичний конструктив. Я живу з хлопцем, ми збираємо рюкзаки, заклеюємо вікна, збираємо так звану «тривожну валізку» для кота. Ловлю себе на тому, що дуже сильно переживаю за кота. В нього немає щеплення проти сказу, хвора печінка, куди його везти, віддавати, як утримувати. Подумки ледь не сміюсь: оце тобі градус абсурду, оце обличчя тиранії — коли ти відчуваєш, як диктатор у сусідній країні забирає життя твого кота.
Рішення про те, що нікуди не поїду з Києва, було ухвалене майже відразу. По-перше, через маму і батька. По-друге, через Сергія, по-третє, через кота. Я ще не знаю, чи можна з ним кудись, але точно не збираюсь ані віддавати його в притулок, ані випускати на вулицю.
Але ще є четверте — це щось таке, що дивним чином залишається у підтексті, але впливає: якась дивна інерція, абсурд і злість, нерозуміння того, чому ти маєш кудись бігти зі своєї квартири, міста. Це щось за межею. В цей момент я думаю: як глибоко в нас засіло відчуття того, що є якісь незмінні правила, і вони діють. Ми так живемо, ніби правові механізми, права людини — це не умовності, а закони фізики. Навіть зараз, коли дипломати намагаються кудись на щось поскаржитися, використовуючи «правові важелі». Б‘юся об заклад, ритм думок багатьох людей в цей ранок штормило приблизно таким чином:
«ВІЙНА ТАНКИ НАЛІТ чорт я не помила голову РАКЕТА ПОЦІЛИЛА В КИЇВСЬКУ ОБЛАСТЬ треба прибрати лоток кота»
Пізніше подруга у бомбосховищі зізналася мені, що, панікуючи, не поклала у «тривожну валізку» воду, але похапцем взяла косметику.
Насправді, пізніше, коли ми спустились в найближче бомбосховище у школі, цей вшитий ген daily routine, як мені здалося, проявляв себе й у наступному: жінки, діти, літні люди і чоловіки поприходили у сховища з торбами, рюкзаками, навіть валізами на колесах, але, влаштувавшись, просто гуляли першим поверхом школи поряд з панорамними вікнами. Так, ніби снаряд — це якась маршрутка із-за рогу, яку можна почекати тут, а побачивши у вікні — бігти у потрібному напрямку.
Не пам‘ятаю, як саме перейшли рубіж між першою добою та другою — не спав ніхто. Ще одна дивна властивість пам‘яті: через нерви безкінечно забуваєш деталі. Пам‘ятаю, що з десяток разів спілкувалась з батьками, з друзями, хтось мені навіть з Росії написав, але всі ці меседжі звучали в голові, як гул з відра. Десь у цьому проміжку в мене сильно піднялася температура — до 38 з гаком. Чи то через тригодинне стояння в черзі у піжамі, чи тому що не спала.
На другу добу — здається, глибоко вночі або під ранок — ми з Сергієм спустилися в укриття. Сьогодні ці фото тисячами гуляють мережею, але тоді картина бомбосховища була для мене новою. Перші кілька годин просто просиділа з температурою в одній позі на стільці. Якась родина нервово домовлялася з кимось, як виїхати з Києва. Не за кордон, не на Закарпаття навіть, а просто за межі міста. Можливо, їй здавалося, що власна дача або дача сусідів — це щось таке тихе й камерне, що не зачепить ворог (звичайно, це не так).
Ось так люди приходили пачками з дітьми, тваринами, хаотично вирішували щось, брали сумки і знову кудись ішли. Спостерігала таку сцену: мама панікувала й плакала, що її дочка-підліток, яка у мартінсах сиділа гортала Тік Ток, недостатньо трагічно сприймає війну. Важко сказати, хто з них раціональніший. Хтось жалівся на своїх колег: «А мы сегодня выходим на работу? Если да, то можете меня увольнять, я не выхожу». Літні люди переважно сиділи тихо.
Через постійний і трохи рандомний прийом жарознижувальних, через постійні дзвінки мамі, через паралізуюче і нав‘язливе гортання стрічки і чатів маю відчуття величезної втоми. Хоча насправді майже нічого не роблю. На третій день ми спробували переночувати у так званій «віп-залі» шкільного бомбосховища для вчителів. Це вузьке, дуже сире й холодне, але дуже тихе приміщення з трубами, яке насправді слугує вентиляційною. Туди вчителі школи №234 затягли всі стоси з документами, робочі папери. Поспати туди мене запросила Іра з Національного музею Тараса Шевченка в Києві, з якою ми разом вчилися. Вона розповіла, як команда похапцем маркувала і ховала музейні експонати на ранок, коли почалась війна.
В цей день мені стало гірше — мабуть, через холод та сирість. Хоча розмови з людьми таки допомогли. «Дивно, сидиш вдома в теплі — тобі страшно, а сидиш в підвалі з людьми — якось спокійніше», — каже біля стіни середнього віку жінка.
На ранок повернулася додому, вдень слухала звуки вибухів, під вечір знайшла себе у насправді заспокійливому конструктивному завданні: на прохання Esther Slevogt написала текст про Україну для німців.
Увесь цей час ми з Сергієм спали по черзі. Тобто спати бодай якось нормально не вдавалося. Найстрашніше: це коли одна людина спить, а інша сидить на підлозі на стрьомі і раптом чує звук вибуху. Він спершу паралізує, а коли дізнаєшся з новин, що снаряд поцілив десь далеко — починаєш досліджувати післясмак і приміряти на собі власну смерть. Без жартів. Ти сидиш на підлозі і всерйоз намагаєшся переварити той факт, що рано чи пізно ти помреш. Навіть якщо не зараз і не від снарядів. Цікаво, як часто у своїх буднях стикаються з цим відчуттям літні люди? Як вміти відчути, передбачити, попередити власну смерть? Є підозра, що люди, наприклад, в Росії, як і в інших країнах з таким-сяким мирним життям, просто цього не усвідомлюють. Таке неможливо усвідомити ні в який дистанційний спосіб, це не передається ані страшними відео, ані картинками-тригерами, які зараз масово просять поширювати. Людям у мирних країнах гадається, що їхні гонорари, курси валют, умови життя, доступ по сервісів, навіть їхні культура й мистецтво — це щось важливе. Але в якийсь момент, сидячи на підлозі, ти просто бачиш, як ця градація зникає: немає більше великих і маленьких гонорарів, гірших або кращих умов, стадій комфорту. Є життя і є смерть.
Отак сидячи на підлозі, згадала, як в Криму у 14 років читала «Чуму» Альбера Камю. Здається, що більше цивілізоване, мирне суспільство — то більш недолуго та інертно воно не може повірити у катастрофу.
***
Центр для біженців у Молдові
Даша, редакторка соцмереж. В перший день виїхала з друзями з Херсона, аби потрапити на Закарпаття. Згодом перетнула кордон з Молдовою, якийсь час провела в центрі для біженців і зараз орендує в Молдові житло.
Прокидаюся о п’ятій ранку з невідомих мені причин. Дістаю телефон і помічаю купу нових повідомлень у чаті редакції. Вже за добу я зрозумію, яку важливу роль вони відіграли.
У сонному стані вмикаю телефон і читаю. Достатньо було лише побачити: «Харків бомблять». «Почалося…», — пролунало у моїх думках. Прислуховуюся до тиші і також чую якісь постріли. Далі все відбувалося, наче уві сні.
Я розбудила маму, написала хлопцю, щоб збирав речі. Той за 10 хвилин вже повідомляє про величезні черги на АЗС. Починаю збирати рюкзак мамі, але вона нікуди не поспішає.
«Я нікуди не поїду. Та й куди? Бабусю одну не залишу. Хочеш — їдь». Далі — як в тумані. Продовжую збиратися і думати, їхати чи ні? Ще під час перших новин про можливу війну я підозрювала, що таке може статися. Але не хотіла, щоб мені довелося робити цей вибір.
Вже за мить я стою одягнена в коридорі, цілую на прощання маму. Вона звично хрестить мене у дорогу: «З Богом». Обіймаю її і наче в якомусь фільмі кажу: «Я кохаю тебе. До зустрічі».
За 10 хвилин ми вже їдемо будити друзів. В Херсоні на дорогах хаос — водії зневажають правилами дорожнього руху, на заправках величезні черги.
На диво, хтось поспішає і вже з речами виїжджає, а хтось спокійно чекає маршрутку на роботу.
Вже на виїзді з міста ми трохи видихаємо.
На щастя, дороги більш-менш вільні. Але відчувається напруження у повітрі. Звісно, їхати трасою за кілька годин після вибухів — це дуже небезпечно.
Розумію, що чекати можна чого завгодно. Дорогою дивлюся новини у містах, до яких прямуємо.
«У Миколаєві стріляють», — пише подруга.
Ми розуміли, що розвертатися немає сенсу, та й паніка могла зіграти проти людей. На власний ризик спокійно проїхали місто.
Їхати стає дедалі складніше, адже всі не спали ніч. З’їхали кудись на околицю і лягли спати. Ну як лягли…Водій та хлопець сплять, а я дивлюся у небо та з підозрою на кожну автівку. Авжеж, хтозна, хто там їде? За мить зрозуміли, що не знаємо, що саме робити.
Подумали, за декілька днів можемо повернутися. А поки що зʼїздимо у гори, там має бути спокійніше.
Що далі відʼїжджали від Херсонщини, тим легше дихалося. Але відчуття тривоги не зникало. У роті постійно пересихало, тіло тремтіло, а серце відстукувало так, наче зараз вистрибне. В цю мить я зрозуміла, що насправді означає цей вислів.
Поспавши та перепочивши, вирішили: їдемо у Карпати. Почекаємо декілька днів і, якщо все буде нормально, повернемося додому.
Дорога була складна. Ми спали по годині на заправках, їхали околицями.
У дорозі періодично приєднуємося до колон з іншими авто, так чомусь спокійніше.
На АЗС натовпи. Пальне продають в обмеженій кількості, люди скуповують. На одній із заправок почався справжній хаос — продавець помітно нервував, але продовжував виконувати свою роботу.
Вже у дорозі дізнаємося, що виїхали ми вчасно. У передмісті мого рідного Херсона сконцентрувалися російські танки і почалися перші бої.
***
Вид з вікна будинку в селі
Олексій, відеограф. З Харкова разом з рідними виїхав до села Пархомівка, відомого тим, що у місцевому музеї зберігають твори Малевича. Залишається там.
Прокинувшись від вибухів, я відразу зрозумів, що робити.
Вже за хвилину одягнений і збираю речі. Усе здається нереальним, ніби сон.
У голові крутяться уривки промови путіна, в якій він заперечує право на існування моєї країни, уривки минулого мирного життя з усвідомленням, що до нього вже не повернуся.
Перші години війни, мабуть, найскладніші. Майже немає ніякої інформації, не розумієш, чого очікувати. Люди навколо панікують.
Разом з сімʼєю ми виїхали з міста. Фотоапарат я не випускаю з рук ні на мить — це допомагає чи то відволіктись, чи то сфокусуватися. Ми приїжджаємо у село, поступово облаштовуємо будинок, пристосовуємось до нових умов. Постійно моніторимо новини. Дуже сильна напруга.
З часом звикаємо до звуків військової техніки.
Перестаємо бігти в підвал, коли чуємо вибухи. Взагалі вирішуємо більше не спускатись у туди— там не набагато безпечніше.
Дуже хочеться назад у Харків. Дуже складно стояти осторонь, коли пишеться історія твоєї країни. Намагаюсь працювати на інформаційному фронті.
Вірю в нашу перемогу.
За ці дні наша команда також створила бота, який перевіряє файли, посилання та тексти на достовірність. Бот має назву ПЕРЕВІРКА — це наш маленький внесок у перемогу в інформаційній війні.
Лише за перший тиждень війни ми вже отримали тисячі запитів. Сьогодні із ботом працює команда волонтерів і досвідчених журналістів-фактчекерів, які допомагають людям розбиратися в походженні й характері інформації, що шириться мережею.
Ви можете користуватись цим ботом, якщо сумніваєтесь у новинах, які вас оточують.
