Ніна Кравчук з позивним Лєкарь допомагає бійцям на Лиманському напрямку. Ізюм, Оскіл, Яцьке, Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка — ось лише декілька топонімів, які в останні місяці війни слугували їй тимчасовим домом. До війни 37-річна жінка, що має двох доньок, успішно керувала масажним салоном у Києві, але повномасштабне вторгнення змінило абсолютно все. Як Ніна стала спочатку волонтеркою, а потім — парамедикинею, що витягує бійців з поля бою, — розповідаємо.
Про початок волонтерства й знайомство з бригадою, яка звільнила рідне село
За освітою я магістр соціальної роботи і по життю дуже активна людина. Я народжена в Києві, але моя мама народилась біля міста Ізюм. Тому Ізюм — це місце дитячої «ссилки» на кожні літні канікули. Поблизу Ізюма є Іванчуківка, а там поруч Новопавлівка, яка теж була окупована РФ протягом 6-7 місяців. Це і є моє рідне село. Коли я випадково побачила, що 25-та бригада звільнила моє село, де також знаходились тато і сестра, то усвідомила, що мушу бути з ними. Спершу я їхала на Харківщину як волонтер, який везе медикам гуманітарний вантаж. Але про все по порядку.
До повномасштабної війни я тримала у Києві масажний салон на вулиці Заболотного. Хто там у мене тільки не побував! Також у 2015 році, після початку АТО, я створила благодійний фонд «Допоможи дітям України». Маю багато нагород за підприємництво та соціальну роботу.
Та це все було до 24 лютого. Здається, я на все життя запам’ятаю слова «вставай, почалося». Старесенькою бабцею буду сидіти і згадувати — «вставай, почалося».
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
У Києві бомбануло десь о четвертій ранку. Ми забрали кота, згребли двох дітей, не забули, як у фільмі «Один вдома» (сміється), і погнали на дачу біля Васильківа. А що перше підірвали? Звісно, аеродроми. І, якщо пам’ятаєте, нафтові або бензинові заправки. Біля моєї дачі в радіусі п’яти кілометрів було й те, й інше.
Я не розуміла, що відбуватиметься далі. В мене двоє дітей — на той момент 10 та 14 років, тож згодом мені товариш запропонував приїхати до нього в Німеччину. Як оті безхатченки, ми зібрали життя в два чемодани, кота лишили на чоловіка, адже він не виїзний, та поїхали через 75 проходок (вибачте, це вже я на воєнному — пересадок). Зупинились у місті Гамбург.
З Німеччини я повернулася за 6 місяців війни — не витримала просто сидіти.
Хоча я вже працювала в німецькій клініці, де була в смертяку своя. Мене колеги просили не їхати, але я взяла гуманітарний вантаж (одну палету відправила «Новою поштою», іншу — з собою у потяг) та поїхала в Ізюм до сестри й тата. Це сталося якраз після його звільнення.
Коли їхала та бачила місцевих жителів, їхні очі, цей страх, ох, як почалося! Катастрофа. Здавалося, я відчувала все, що відчували вони.
Отож, приїжджаю в Оскіл, мені сестра допомагає знайти 44-ту бригаду — київську, якій я повинна віддати медичний вантаж. І мені в ТікТоці трапляється відео, як 25-та бригада звільняла моє село. Я подумала: знайду цих хлопців, вчіплюся за них, обійму та поцілую кожного! Так і сталося: я знайшла їх, потрапила у військо та підписала контракт. Вчепилась за ту армію і почала собі жити — не тужити.
Тільки відвезла гуманітарку і стала дивитись: там хроме, там больне, там згорблене. О, думаю! Це ж мої пацієнти! Коли побачила хлопців, зрозуміла, що не хочу більше зади масажувати в Києві. Тому що це й без мене робитимуть, а тут потрібна реальна підтримка. Держава так не зробить, а я підійду до бійця й скажу «Мій котику, рибчику, ой, тебе подзьобало! Господи, щоб їм відвалилось!».
В Ізюмській лікарні знають: коли отримують хлопця, завжди його цілую. Завжди ношу помаду. Як думаєте, чого? Якщо мене перегрібе на фронті, то за помадою хоча б знайдуть і розпізнають.
Дні на фронті: про травми й поховання, що стають буденністю
Сьогодні скрізь хожу із набором медичних інструментів. Таким, походно-діловим, коли можна швидко в чашку залити спирт залити та покласти інструменти, аби простерилізувати. Ось цим пінцетом я можу потихеньку розширити рану, коли треба, наприклад, знайти гнойний пузир.
Думаєте, це просто так? Якось їхала у поїзді «Інтерсіті» на Київ, дивилась на ножиці, аж раптом — поїзд спиняється хвилин на 10, виявляється, під вагон потрапила людина. Завдяки ножицям швидко розрізали йому костюм — от тобі й маєш!
Хлопців часто забираємо — земля у носі, вухах, скрізь, а на додачу ще й осколки. Крім того, вибухова хвиля загоняє землю під шкіру. І ось в такому стані його беруть і везуть, тому що наше завдання — бігом, бігом! Виграти час. Видрали, максимум турнікет наклали, знеболку (знеболювальне — ред.) і на стабілізацію. Це на тренінгах все по книжці. А в нас так: немає турнікета — рукавичку взяла, гілляку виламала, закрутила, зав’язала, якось там на вільній нозі маркером написала час.
Був один випадок: бійцеві відірвало ногу, він кричить «Сестра, затампонуй!». А сам залишається стояти за кулеметом, аби зробити постріл. Кажу, та ти що, який кулемет?! Відповідає, я просто точку знаю, куди валити.
Добре, думаю, зараз допоможу. Бігом затампонувала, вколола знеболювальне і він на адреналіні, поки достатня концентрація у крові, робить постріл та валить танк! Уявіть! Я його на радощах цілую, думаю, хай буде поцілунок — переможний! Якщо пам’ятаєте, після Другої світової жінки радо цілували чоловіків. Так буде і в нас.
Бо я звідси або в цинку, або з перемогою! А перемога — сьогодні вночі! От якщо так тили думатимуть, обов’язково здійсниться.
Одного разу ми також потрапили під фосфорний обстріл РФ, у мене досі бронхи не очистились. 1300 градусів — температура горіння фосфору, і найжахливіше — п’ять хлопців на твоїх очах згорають живцем. Ти дивишся у ці очі… А ти їх бачиш, пам’ятаєш! Бачиш, а нічого не зробиш, бо в тебе 300-й (поранений солдат — ред.) і свою маску з содою, яка є дезактивантом фосфору, віддаєш йому.
Правильно, є вказівка, коли обстрілюють фосфором — треба стрибати в яму. А на практиці: яка яма, де її рити? Максимум — от вам рекомендація від лікаря — помочилися на футболку, закрились нею і дихаєте. Тому що луги мають дезактивувати фосфор.
Якщо людина таке вдихнула, це буде заживати ще довго, очищуватись і рубцюватись. Так само, якби у тіло зайшов осколок. Але ж як у нас багато хлопців, які будуть з осколками пожиттєво. Наприклад, зайшов уламок в середню дельту, спинився майже під мишкою і лікарю, аби його дістати, треба все ось так розвернути, холєра, ще й не зачепити нічого надважливого… Це нереально.
Інколи мені приносять бійців, про яких кажуть, що вони «придатні до служби», а там — страшна рана у руці, ще й неправильно оброблена. Мабуть, отримаю за це, але скажу правду: є медики, які виконують свою робочу нечесно. Або втомлюються, адже всі ми втомлюємось. Або вигорають. Але це — не про мене.
Про дітей, донати на ЗСУ та сукню на смерть Путіна
Сьогодні треба подякувати всім за італійську, канадську, німецьку медицину, яка надходить в Україну. Дуже багато зробив Микола Квач та його волонтери, волонтер Сашко Гичка — моя права рука. Кожен з нас допоміг.
Та крім цього, коли нам надсилають волонтерську допомогу, я завжди беру й, наприклад, перефарбовую ящики в жовто-блакитний. Пишу «з любов’ю» чи щось таке, хороше. І відправляю далі. Тільки так воно працюватиме, коли вкладена людська енергія.
Я також евакуюю собак та котів. У мене вдома живуть бахмутські котики і виводок собак: Солідарка (Соля), Бахмутка (Бама) і Франя, фронтовичка, яка любить навкруги псувати кушетки. Сім песиків вже влаштовані в хороші родини. Зараз още одна, Солька, поїхала у родину.
Була ситуація: їду, бачу, що бомби розвалили будинок. Там була собака. Собака мертва, виводок мертвий, а одне щеня живе — сосе цицьку мертвої мами. Боже, як таке залишити? Звісно, я їх беру до себе.
Я вірю у святу перемогу, яку ми наближаємо всі разом. Справді мрію про неї, бо для мене окоп — і святий, і проклятий. Святий, бо захищаю свою землю, а проклятий, адже не можу навіть понюхати рідних дітей. Коли ти не можеш приїхати на випускний дитини або на її першу виставу, тебе розриває.
Водночас я залишаюсь тут, бо там, у цивільному житті, у мене хтось є, і це дуже потужна мотивація. Маю двох доньок — 15 та 11 років, обидві у Києві. У старшої нещодавно був спектакль у театрі, перший серйозний! Мами там не було, бо мама сиділа ревіла.
Насправді, військовим важливо посилати потужну енергетику, а не плакатись, жалітись. Краще посміятися та обійняти! Якщо приходить до мене людина без ноги — подзьобана, хвора, але жива, я кажу «Та воно тобі треба! Слухай, це артрит в старості. Ми зараз тебе в Німеччину чи Канаду відправимо, забабахають шикарний протез, будеш марафони бігати!». Звичайно, це лише частина правди, бо він ще довго відчуватиме фантомний біль, проходитиме довгий період реабілітації. Але такий настрій — дуже важливий.
У мене вже є переможна сукня на похорони Путіна. І я вже знаю, який зроблю макіяж. Вже маю сценарку, як ми будемо зустрічати перемогу.
Уроки війни
Війна навчила мене говорити дуже швидко. Ось приклад. Уявіть, я кажу: подайте мені, будь ласка, грушу для штучної вентиляції легень. За цей час людина вже померла! Тому медики просто кричать «Грушу!».
Інколи біля фронту почуваюсь безпечніше, ніж у місті. Чому? Бо там я повністю зібрана. Купа полігонів, всі гепають, що завгодно можна почути! А у місті, якщо хтось тихенько зечепить за плече або тихцем зайде в хату, я насторожусь, підстрибну. Натомість на фронті помічаєш все: як муха рухається, крильце поправляє, ось вітер піддуває, значить, кулю треба туди…
Здається, тепер мозок несеться швидше, ніж мова. Я сиджу, а ноги вже прямують на локацію. Сплю, може, чотири чи п’ять годин на день. Інколи не сплю. Натомість тримаюся на тих враженнях, які отримую від результату роботи. Буває, результат — ти врятував життя! Видрав когось у смерті. А буває, звісно, що й похоронив. Ну тоді вже кажеш «Ех, братику, збирай кишки, веземо, хоч що-небудь мамі покажемо».
І якби ми щоразу у таких випадках починали ревіти, ми би згоріли. Та коли лишаєшся із собою наодиці, дивишся у дзеркало, прокручуєш у голові все, що було — своєрідне кіно, тоді починаєш кричати, ревіти, захлинатися, як водосховище. Неможливо втекти від власних думок.
Також зрозуміла: якщо втрачати краплі в океані, можна втратити весь океан. Коли запускають збори по 60 чи 80 000 гривень — це ж нічого! Подивіться, скільки людей в Харкові, помножте. Хіба важко кожному пожертвувати кавою чи пачкою сигарет? По зборам відразу розумієш, у кого хтось із родини служить в армії, у кого — ні. Бо якщо в родині є вояка, віддають останнє! Інша справа, якщо люди вдають, ніби вони не причетні та забувають, що у країні триває війна…
Кожен має розуміти, що ціною життя побратимів ми зараз спокійно дихаємо. Ціною їхнього життя ми не окуповані та виконуємо свої обов’язки.
Читайте також:
- Ті, хто бережуть пам’ять. Історії жінок Харківщини, які втратили рідних на війні.
- «Окупація у дітей асоціюється з підвалами»: керівниця танцювального колективу про окупований Ізюм.
- «Якщо доля — залишусь». Сім’я з Руських Тишків, яка будує нове життя.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
