Після деокупації Куп’янська російська армія регулярно обстрілює місто. Влітку окупанти активізували наступ на цьому напрямку, тому 10 вересня в районі оголосили обов’язкову евакуацію. Щодня приїжджають волонтери, щоб допомогли людям виїхати з небезпечних територій.
«Людей евакуюють з іншого боку — там Дворічна починається, Масютівка й Петропавлівка. Тут нам відносно пощастило — здебільшого нічого не прилітає», — розповідає Ганна Лук’янівна. За тиждень до поїздки в Куп’янськ, після чергових масштабних обстрілів, телефоную їй. Жінка розповідає, що в Куп’янську зараз дуже гучно. Наразі сидить на сумах, але не визначилася, що робити далі.
Дорогою до Ганни Лук’янівни чутно постійні вибухи, немає людей, заколочені вікна, розбиті будинки. Втім жінка зустрічає нас із посмішкою. За тиждень її настрій дуже змінився: тепер вона впевнено говорить, що не збирається їхати з міста, бо довіряє українським захисникам.
До вторгнення жінка працювала на молочному заводі, виготовляла згущене молоко. Каже, коли почалася окупація, то їхній начальник почав працювати на загарбників. «Коли дізналася, — аж вжахнулася. Він ніколи не був схожий на людину, що вболіває за Росію», — зізнається вона.
У дворі нас зустрічає пес Рамзес. Ганна Лук’янівна неспішно проводить екскурсію будинком. Розповідає, що на відміну від інших цей район є досить безпечним. Однак руйнування все ж таки не оминули її дім: вибуховою хвилею пошкодило вікно й трохи з’явилося тріщин в будинку.
«Я із цим змирилася. Якщо в мій будинок влучить, то другий поверх не потрібен, а перший — хай залишиться. Мені навіть одного куточку вистачить для життя», — сміється Ганна Лук’янівна.
До речі, ремонт цього будинку жінка зробила коштом, що отримала від Володимира Зеленського та Валерія Жидкова. Виграла у програмі «Київ вечірній» один мільйон гривень. «Тож я колись із Володимиром Зеленським навіть наживо зустрічалася».
«Я вже знаю, як жити без держави… Більше не хочу»
— Такого приниження ніколи житті не відчувала! Тут усюди були їхні прапори, машини, їхні солдати кругом з автоматами. Були й ті, які ще й документи перевіряли.
Ганна Лук’янівна розповідає, що в окупації нікому не можна було довіряти.
— Найстрашніше, що могло статися — багато проросійських людей. Коли я виходила до центру, діти боялися, що не повернуся. Не можна було ні з ким спілкуватися, навіть зі своїми знайомими. Одного разу до мене підійшла колега та спитала, на чиїй я стороні. Відповіла, що в мене одна сторона — Україна, — пригадує жінка.
Розмовляти українською було заборонено, адже можуть бути проблеми. Тому Ганні Лук’янівні довелося відмовитись від спілкування з людьми. Усе, що залишалося — спостерігати за тим, що відбувається.
— Син розповідав, що дорогою на роботу бачив, як біля церкви росіяни жінку по асфальту тягають. Вона кричала. Місцеві хотіли допомогти, але кати не дозволили. Сказали, мовляв, бідолашна є бандерівкою. Куди вона потім поділася — ніхто не знає.
Місцевий ізолятор був забитий людьми — за українську одразу саджали. А був випадок: росіяни звозили свою техніку на кар’єр. Неподалік мешкала фермерська родина. Вони передали координати окупантів ЗСУ. Невдовзі хтось з місцевих здав їх. Військові РФ розстріляли усю родину на місці.
За словами жінки, на початку повномасштабного вторгнення було незрозуміло, що відбувається, просто чутно постійні вибухи. Усе стало на свої місця, коли жителі дізналися, що мер Геннадій Мацегора здав місто. «А що мені робити було? Їх уже розселили, тому не сперечайтеся з ними», — казав він мешканцям. А сам на той час вже виїхав.
Тоді люди почали активно виходити на вулиці біля мерії та протестувати. Одного активіста того ж вечора забрали. По сьогодні ніхто не знає де він та що з ним.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Історія про Куп’янський краєзнавчий музей
Одного разу Ганна Лук’янівна вийшла на прогулянку та вирішила пройтися до Куп’янського краєзнавчого музею.
— Зараз музей вже розбитий, а тоді ще працював. Хотіла зайти до нього, аж бачу — там вже й триколор висить. Усе одно йду подивитися, що відбувається. Щойно потрапила всередину, а на мене якась жінка гаркнула, що не можна без дозволу заходити.
Тільки-но Ганна Лук’янівна хотіла почати сперечатися, хто тут і куди без дозволу зайшов, як її за руку потягнув чоловік. Він був охоронцем та екскурсоводом музею.
— Всередині вже була прибрана вся наша символіка. Лише в кутку залишилася піч українська, скриня та різні килими. Я вийшла з того музею, наче помиями полита. Звертаюся до охоронця, а він каже: «Що я зроблю? Я тоді на зміні один був, вони зі зброєю прийшли, зняли український прапор й повісили свій». Ще, мовляв, ми ж усі з Радянського часу й взагалі хотіли бути однією країною.
Російські гроші та гуманітарна допомога
Ганна Лук’янівна каже, що спочатку відмовлялася від допомоги окупантів.
— Як би важко не було, вирішила взяти гроші лише після виступу Ірини Геращенко. Вона порадила брати все, що дають. Виходу вже не лишалося: через те, що не було зв’язку, я не могла зняти пенсію. Настали часи, коли й собаку не було чим годувати.
Росіяни виплачували по 10 тисяч рублів та ще пропонували гуманітарку, але отримати її було важко.
— Доводилось місяць ходити за талонами, щоби потім нарешті отримати номерок, за яким видають гуманітарну допомогу. Після довгих черг треба йти до приміщення, де стоїть людина з автоматом. Той військовий каже мені: «сідайте». Відповідаю: «я постою» — а він на мене автомат наставляє та вказує місце, куди можна сісти.
Всередині за комп’ютерами працювала здебільшого українська молодь. Як пояснює Ганна Лук’янівна, їм треба було заробляти якось гроші, тож довелося працювати на окупантів. Усі спілкувалися російською, усюди на стендах стояла російська дитяча література, але жінка принципово продовжувала говорити українською.
— Я бачила, як змінюється реакція людей на українську: дехто радів нарешті почути рідну мову, для інших то було незрозумілим і вони лякалися, а були й такі, що ніяк не реагували.
Потім окупанти почали готувати до 1 вересня дитячі садочки та школи. Вони запровадили програму за російськими стандартами, але на перший час дозволили вести заняття українською — для адаптації дітей. Коли навчальний процес розпочався, школи з усіх боків оточували військові зі зброєю в руках.
Персики як символ звільнення міста. Історія деокупації та першого знайомства з українськими військовими
Вже коли Куп’янськ було звільнено, поки Ганна Лук’янівна проводила час у компанії сусідів, до її будинку приїхали військові.
— Бачу машину — біжу до свого дому, а там гарна дівчина стоїть та купа наших бійців. Я взялася виносити їм персики. Хлопці, звичайно, відмовлялися. Але така була моя вдячність за те, що нас визволили.
Разом із дівчиною та іншими військовими був командир. Він запитав про місце, де можна перепочити, помитися та одяг попрати. Так Ганна Лук’янівна запросила всіх до себе.
За деякий час Ганна Лук’янівна допомагала заблукалій колоні Закарпатської Січі знайти виїзд з Куп’янська. Згодом, коли повз її будинок проїздив іноземний легіон, бійці теж залишилися у жінки відпочити.
— Вони жили тут деякий час. Я знаю усі їхні імена на пам’ять. Ділилася усім, що мала. Вони так багато зробили для нас — нічого не шкода. Хлопці для мене немов діти рідні були.
З розмови з військовими Ганна Лук’янівна зрозуміла, що вони визволяли Вовчанськ, де тривали люті бої, що аж в Куп’янську було чутно — будинок тремтів. На той момент, коли бійці прийшли до жінки, в домі ще не було ані світла, ані газу. На відміну від теперішньої ситуації.
— У мене тут три американці були, великобританець, чехи, грузини. Пам’ятаю, як вони мені кажуть: «ви наша», а я їм у відповідь: «ні, це ви мої», — сміється Ганна Лук’янівна.
Жінка показує фото з військовими та розповідає про кожного, хто завітав до її будинку. Ганна Лук’янівна до сьогодні намагається з усіма підтримувати зв’язок. Подеколи пише їм повідомлення, іноді — вони їй.
«Вони ж немов мої діти, як я можу їм відмовити». Як Ганна Лук’янівна допомагає військовим
Зараз жінка теж приймає бійців. Але розселяє їх не лише у своєму, а й в сусідніх будинках. Мешканці не проти ділитися житлом. Вони евакуювалися з міста на невизначений час.
— Спочатку було не так усе райдужно. Хлопців було багато, тож вони аж нахрапом налітали. Просто вдиралися до чужих будинків та збивали замки. Я коли то побачила, почала говорити з ними. Просила так не робити та полагодити за собою те, що пошкодили. Вони почули мене та прибрали за собою.
Якщо їхати містом, то можна побачити написи «Зайнято» — їх зробили місцеві, щоб військові розуміли, у яких хатах живуть люди.
Зараз в жінки живе один чоловік — Віталік, медик. Після контузії попросився залишитися ночувати на пару ночей. Ганна Лук’янівна каже, що у бійців з’являються страхи, тож їм потрібна допомога.
Наприклад, Віталік прийшов до жінки після штурму. Чоловік страждав, що не вдалося врятувати бійця, бо він сам міг би загинути. Також військовий поділився таємницею, що вперше в житті вбив людину — росіянина.
— Я почала заспокоювати, адже окупанти самі прийшли на нашу землю, тож він вчинив правильно й ні в чому не винен. То був захист власної країни. На жаль, зараз так чинити нормально.
Зазвичай хлопці теж намагаються підсобити Ганні Лук’янівні. Зокрема привозять їжу, допомагають щось відремонтувати, морально підтримують.
— Коли були важкі часи зі зв’язком, світлом, їжею, бійці привезли таку кількість продуктів, що я роздавала сусідам — ми так усю зиму пережили. Якось хлопці попросили навзаєм шуби приготувати на всіх, то я наробила.
Музей пам’яті
Куп’янський краєзнавчий музей зараз розбитий, тож Ганна Лук’янівна збирає власний — для нащадків, на згадку про теперішні часи. Жінка має два українських прапори, де просить своїх гостей залишати підписи. Тут є й автографи учасників Культурного десанту, що приїздив у жовтні після звільнення міста та виступав саме біля краєзнавчого музею.
— Я так зраділа, що вони приїхали. Побігла тоді з прапором України, щоб розказати, що мене в цей музей не хотіли пускати.
Також жінка попросила у військових ящик з-під снарядів, щоб зберігати там свої знахідки та подарунки, що залишають «її хлопці». Один з найважливіших дарунків — вишиванка. Велосипед від дівчат волонтерок з Житомира також є згадкою про день звільнення Куп’янська. Коли Ганна Лук’янівна стояла з українським прапором в центрі міста, до неї підійшла дівчина на ім’я Марійка. Вона обійняла жінку та привітала зі святом.
— Вона запропонувала мені подарунок: плед або велосипед. Я, звичайно ж, обрала друге, бо мені далеко їздити. Тепер він мій найкращий помічник та пам’ять про гарних людей з Житомира.
Втім співпраця з дівчатами на ровері не закінчилася. Волонтерки неодноразово надсилали гуманітарну допомогу в місто, де Ганна Лук’янівна розподіляла продукти між сусідами.
Деякі речі з колекції Ганна Лук’янівна заховала, щоб не знайшли росіяни, тому не стала для нас витягати, але запевнила, що початок власного музею вже є.
Читайте також
- «Лячно бути тут». Евакуація з Куп’янська, складнощі життя та надія на майбутнє.
- «Виживаємо як можемо». Як живе Старовірівка за 14 кілометрів від Куп’янська.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
