16 квітня із села Веселе Липецької громади виїхали Єгор разом із мамою Яною до Полтавщини. Журналістка Ґвара Медіа відвідала нову домівку родини та подивилася як вони живуть в евакуації.
Примусова евакуація
11 квітня на Раді оборони Харківської області, у зв’язку з посиленням обстрілів ухвалили рішення про примусову евакуацію родин із дітьми в 47 прифронтових населених пунктах Дергачівської, Золочівської, Липецької та Борівської громад. На той момент там залишалося 182 дитини, у тому числі 12-річний Єгор.
— Ми ось лише 25 березня їздили в Полтавську область до родичів, на день народження онучки. Нас тоді вмовляли залишитися, але ми відмовилися, — розповідає мама Єгора, Яна.
З того часу в селі щоразу посилювалися обстріли. Напередодні дня народження Єгора — 15 квітня — ситуація погіршилася. Уже 16 квітня потрапити до Веселого можна було лише за перепустками, а 10 травня Російська Федерація почала повторний наступ на півночі Харківщини, взявши за ціль захопити Вовчанськ і Липці.
Липецька громада розташована на кордоні з Росією, село Веселе — за 10 кілометрів. На початку повномасштабного вторгнення населений пункт вже окуповували. Тоді Єгор із мамою гостювали у своїх родичів на Полтавщині, але щойно село звільнили та дозволили повертатися — родина одразу поїхала додому.
Тоді Єгор став єдиною дитиною в селі та найголовнішим маминим помічником. Він почав займатися пасікою та розводити кролів.
У жовтні 2023 року журналісти Ґвара Медіа познайомилися з родиною під час однієї з поїздок. Тоді ми разом зі спільнотою та нашими читачами збирали кошти на вулики для Єгора. Детальніше про це можна прочитати за посиланням.
Однак у 2024 році, одразу після того, як Єгору виповнилося 12 років, родині знову довелося покинути рідну домівку. Вибір був між Циркунами, Нижньою Ланною [Полтавської області — ред.] та Харковом. Тоді мама з Єгором обрали Нижню Ланну. Проте у день виїзду, зателефонував старший син — Максим — та сказав, що придбав для них будинок у Заводському.
Так почалася подорож до Полтавщини.
«Казала їхати, бо війна»
Місто Заводське розташоване приблизно за 300 кілометрів від Харкова. Щоб доїхати туди машиною, необхідно добре орієнтуватися в дорозі та 4-5 годин вільного часу. Команда Ґвара Медіа вирушила в гості до Єгора з мамою, аби продовжити історію про них.
Напрямок до Полтавщини насичений гарними краєвидами та проходить без постійних обстрілів, на відміну від поїздок Харківською областю, яку понівечили росіяни.
Заводське з населенням близько 12 тисяч людей радо зустрічає нас теплою погодою та галасом дітей, чого не було останні кілька років у селі Веселе. У місті працює кілька шкіл, дитячі садочки, гуртки для дітей.
— Раніше тут діяв цукровий завод, — розказала Яна. — А на ньому працювало близько 15 тисяч людей.
Ближче до обіду ми доїжджаємо до будинку родини. На ґанку нашу команду зустрічає Єгор, який за пів року став вищим та трішки схуд, а також його мама Яна, племінниця Злата, бабуся з дідусем та дві собаки.
Єгор одразу несе з дому цукерки, аби пригостити нас. На запитання: «як справи?» — сумно опускає очі. Відповіді не отримую, але мовчання видається дуже красномовним.
Його мама, з не менш засмученими очима, каже, що за півтора тижня до дня народження Єгора розпочалися дуже сильні обстріли. Вони до останнього трималися дому, допоки не оголосили примусову евакуацію.
— Нам сказали, що треба виїжджати, але ми дуже не хотіли. До нас приходив і начальник громади Олексій Слабченко, і його заступник Сергій Криветченко, і були представники із захисту прав дітей. Мені телефонував чоловік, старший син та його дружина — усі просили нас виїхати. Але ми не хотіли полишати дім, — ділиться спогадами Яна. — Одного разу приїхав Сергій Вікторович [заступник начальника громади — ред.], а Єгор до нього навіть не вийшов. Хоча зазвичай одразу біжить вітатися.
У ту ніч, перед приходом Криветченка, мама з Єгором спали в коридорі через сильні обстріли. Тоді вдома знову вибило вікна. Взимку їх будинок тричі постраждав від російських атак. Кілька разів вибивало вікна — один раз у грудні та двічі в січні. Також пошкодило дах — його покрили плівкою. Та попри це родина так і не хотіла їхати з Веселого.
Керівники громади намагалися повпливати на родину через родичів, однак усе було марно, каже Яна.
— Останній раз син зателефонував та сказав мені, якщо я не виїду, то він сам приїде, зв’яже мене, закине в машину, а хату спалить, щоби більше не було куди повертатися. А потім кинув трубку, — каже Яна.
До нас підбігла Злата, онучка Яни та племінниця Єгора.
— Да, Злата, як ти нам дзвонила, що ти казала?
— Їхати.
— Чого?
— Бо війна.
Златі 5 рочків, вона дочка старшого сина Яни — Макса, який і купив у Заводському будинок для мами з Єгором. Максим переїхав сюди ще до повномастабного вторгнення через роботу.
Як виїжджати, коли вдома господарство, вулики, кролі, собаки та особисті речі — Яна не мала гадки. Тож начальник Липецької громади Олексій Слабченко запропонував взяти його машину для того, щоб виїхати.
Евакуація відбувалася двома машинами: вантажівкою Renault та машиною швидкої допомоги. Завдяки ним вдалося забрати із собою найцінніше.
Слідом за Яною та Єгором до Полтавщини також переїхали бабуся з дідусем. Вони теж неохоче виїжджали, проте обстріли змусили.
— Бабусю з дідусем дуже важко було забрати — довго не хотіли виїжджати. Поки не довелося якийсь час сидіти в льосі. Потім ще два дні не виходили на зв’язок. Ми дуже сильно переживали. Син хотів їхати по них, але слава богу, вони змогли вибратися, — каже Яна.
Так батьки вивезли ще речі Яни з Єгором, які вони забули в селі. Яна розповідає, що через жагу бабусі та дідуся допомогти, вони самі позабували власні речі вдома.
— Та хіба це головне? Усе що треба — придбаємо. Головне, що всі цілі, — відповідає мама Єгора й додає, — так мені син казав.
Відтак уся родина тимчасово переїхала до Заводського. Тут вони залишатимуться доти, поки українські захисники якомога далі не відіб’ють росіян від їхнього будинку на Харківщині.
— Я туди повернуся, навіть, якщо будинок знищать. Наново відбудуємо. Але я хочу жити в себе вдома, — каже Яна. Єгор теж цієї ж думки — погоджується з мамою, киваючи головою.
«Якщо навіть наш будинок розіб’ють — усе одно туди повернемося»
Єгор приводить мене до своєї нової кімнати. Там стоїть ліжко, письмовий стіл біля вікна та шафа. У кутку розташована велика клітка з папугою всередині. Його звати Гріша. У Єгора був ще один, але він улетів перед евакуацією.
— Ми ще ось нові шпалери купили, бо Єгору не подобалася побілка, — показує ремонт Яна, — а я йому й відповідаю, а кому ж вона подобається. Дома все було краще.
Мама додає, що будинок треба довести до ладу: прибрати та зробити ремонт. З цим їй допомагає старший син та батьки. Нещодавно Макс провів світло в хаті, тепер стало просторіше.
Водночас Яна ділиться своїми переживаннями про те, що не відчуває себе на своєму місці. Тому й робота йде важко — постійно тягне додому. Щоб якось відволіктися, намагається думати про те, що сюди вона приїхала в гості й допомагає дітям прибрати дім. Сама жінка вірить — незабаром вони повернуться у Веселе.
— Я сину сказала: якщо навіть наш будинок розіб’ють — усе одно туди повернемося.
Виходимо на вулицю. Злата біжить на подвір’я, щоби швидше за Єгора показати нам як кролі завалили у своїй халабуді стіну. Єгор дістає кролика Вітальку та знайомить нас із новим мешканцем. Він з’явився після того, як загинув Степан.
Трохи далі, за кутком перед городом, облаштували вулики. Єгор продовжує займатися бджолярством. Ось-ось потрібно буде розсаджувати бджіл, але не вистачає вуликів.
Поки ми ходимо вдень, бджоли відпочивають, тож ми не стали їх турбувати.
— Я показував їх своєму братові та жартував, що в його костюм зараз залетить комаха та вкусить його. Він налякався з моїх жартів, — сміється Єгор.
Хлопець додає, що Максим щодня навідується в гості, щоби підтримати та допомогти по господарству.
Коли брат Єгора жив у Веселому, то побудував окремо від батьків будинок. А оскільки в їх родини зберігалася традиція збиратися разом за одним столом — мріяв, що тепер сім’я приходитиме до нього на застілля. Весною цього року будинок Максима розбили росіяни.
За час життя в селі на Харківщині саме Максим відвів Єгора на перше тренування з карате. Це сталося, коли старший брат збирався одружуватися. Поки батьки їздили готуватися до свята, Макс сидів із Єгором.
— Одного разу вони прийшли додому та розповіли, що були в Липцях, і там є тренування з карате. І вони обидва так просилися, щоб Єгор пішов туди. Макс пообіцяв купити все необхідне та возити його в Липці, — каже мама.
Так Єгор займався карате «Буше-До» 4 роки. Допоки не настало вторгнення і тренер не пішов захищати Харківщину. Востаннє, коли вони спілкувалися, чоловік був на Куп’янському напрямку. А Єгор так сильно хотів допомогти, що з відкладених грошей на вулики задонатив йому.
— Ми ж і на змагання їздили в Липці й Харків. У нас є медалі. Добре, що дідусь нагадав їх забрати. Бо сертифікати ми забули, — каже мама.
Єгор хоче поновити тренування, але лише за умови, якщо це буде вдома.
Однак не обходиться і без плюсів. Головною перевагою життя на Полтавщині родина називає те, що вони можуть частіше збиратися разом. Зокрема, тут уже встигли відсвяткувати день народження Єгора.
Так сталося, що під час евакуації, коли родина сперечалася і потрібно було швидко виїжджати, старший брат забув про день народження Єгора і привітав його вже в новому будинку.
— Тоді ми приїхали та трохи розвантажитися. На кухні нічого не розкладено, порядків не було. Тоді Макс заніс торт зі свічками. Усі співали пісню «Happy birthday to you», а потім сіли святкувати.
Єгор біжить за своїм телефоном, щоби показати відео, як його вітали. Щоб придбати цей смартфон, мамі довелося просити Слабченка відвезти її до Липців, оскільки на той час уже була заборона на в’їзд та виїзд.
— Напередодні нашої поїздки, вночі, російською ракетою вбило літнє подружжя. Мене не випустили з нашого села. Тож довелося просити начальника громади допомогти. Олексій Миколайович згодився відвезти. У мене було 2 години, щоб обрати подарунок Єгору, — каже мама.
В очікуванні повернення
— Тут досить незвично, — каже Єгор.
Він важко переносить переїзд. Його мама каже, що син часто плаче та сумує за домівкою. Прокидався посеред ночі. Перший місяць відмовлявся вчитися.
— Але ж програму треба наздоганяти! Спочатку я давала йому час на сум та адаптацію — зараз уже прошу ходити на уроки, щоб міг наздогнати пропущений матеріал, — розказує Яна.
Єгор каже, що був шокований, коли родина переїхала сюди. Проте за словами мами, тут є привілеї — офлайн школа. Однак Єгор не дуже хоче йти в новий заклад, тому продовжує вчитися онлайн разом зі своїми однокласниками у старій школі.
— Я не змушую, бо це його вибір, — каже мама. Водночас Яна каже, що з переїздом, Єгор взагалі припинив виявляти бажання вчитися. — Сказав, що навчатиметься лише у своєму селі.
Хоча в Заводському багато дітей, та Єгор найбільше часу спілкується зі своїми друзями онлайн. Коли хлопець жив у Веселому, до нього навіть однокласниця хотіла навідатися в гості.
Тут же Єгор любить проводити час із родиною. Часто грається зі Златою або гуляє з мамою.
Яна розповідає, що вчителі часто запитують, як почувається Єгор. Усі дуже переживають за нього та підтримують.
— Єдина перевага, яка мені тут подобається — Єгора можна залишити самого вдома, якщо він не хоче десь йти зі мною. Раніше я не могла так робити через постійну небезпеку. Тепер же він завжди може залишитися вдома та відпочити, — каже Яна.
І звичайно, що вночі не треба прокидатися та сидіти в коридорі.
— Тепер вночі ніхто не будить і не кричить: синку, синку, у коридор, — звертається мама до Єгора, а він сміється. Проте Єгор каже, що звичка прокидатися рано залишається.
Пам’ятаєш як тут нещодавно грім пройшов? — запитує Єгор до мами.
На Полтавщині днями пройшла гроза. Вдома всі подумали, що почали лунати вибухи.
— Бабуся сиділа засмучена та злякана. Дідусь нервово ходив по кімнаті та казав, що це дуже схоже на вибух. Проте це була лише гроза, — каже Яна.
На новому місті Єгор разом із мамою планує піти в спортзал. Він тут безкоштовний. Поруч із ним заняття з танців — туди ходить Злата.
— Цей зал розташований поруч із будинком культури. Ми плануємо разом туди ходити. Подейкують, що там небезпечні тренажери, тож краще ходити удвох, — розповідає Яна.
Наприкінці нашої розмови Єгор захотів дістати свою гітару та показати, як він грає. Ми сиділи в його кімнаті разом із мамою та Златою. Хлопчик почав грати «Коника» [дитяча пісня, яка в оригіналі називається «В траве сидел кузнечик» — ред.], а ми всі сміялися.
Він забрав гітару та пісенник зі свого дому у Веселому. Але зошит з акордами забув.
Мама каже, що вони також планують тут знайти викладача з гри на гітарі. Єгор би хотів цим займатися.
Далі нас запрошують на обід, де Яна показує ще купу сімейних фото та відео того, як родина проводить час разом. Як до вторгнення, так і зараз. Важливим залишається те, що Єгора з мамою оточує любляча родина, яка завжди підтримує та допомагає.
Після насиченого дня, Єгор за 20 хвилин до початку занять у школі покаже нам озеро, яке розливається поруч із будинком. Тут він збирається плавати та проводити літні канікули.
Навкруги тиша та гарні пейзажі, але Єгор із мамою в очікуванні. В очікуванні відступу росіян та поверненню додому — у Веселе.
Читайте також
- «Єдина альтернатива — отримати поранення або загинути»: як відбувається евакуація на кордоні з Росією.
- «Там мій дім, я його своїми руками построїв». Евакуація з Вовчанська.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
