Через близьке розміщення до Криму Херсонщину окупували досить швидко. Вже 28 лютого рашисти взяли Херсон в кільце, а 3 березня армія окупантів зайшла в місто. Деякі селища в області захопили ще раніше. Більшість людей навіть не встигли вирішити, чи виїжджати їм, як у місті з’явились російські блокпости та військові. Отож, понад 300 тисяч людей, фактично, опинилися «в заручниках» у божевільного сусіда.
Нещодавно місцеві почали знаходити шляхи залишити місто. За оцінкою херсонського журналіста Костянтина Риженка, яку він нам озвучив в особистій розмові, лише станом на 18 квітня Херсон покинуло близько 10 тисяч людей. І це — не рахуючи населені пункти поблизу Херсона. Натомість мер міста Ігор Колихаєв розповідає, нібито з міста виїхали близько 40% мешканців.
Люди, що не прийняли рішення евакуюватися в перші дні, почали робити це останнім часом. Щоб залишити окуповану територію, доводиться перетинати близько 10 блокпостів. В мережі вже масово поширюють історії про те, як чоловіків при виїзді роздягають, перевіряють на наявність «нацистських» татуювань. Також у виїжджаючих перевіряють телефони на наявність звʼязків з «нацистьским режимом».
Дисклеймер: деякі назви населених пунктів та повні імена ми приховали з метою безпеки. Хочемо зауважити, що офіційно «зеленого коридору» або евакуації з Херсонщини немає. Кожен, хто виїжджає, робить це на власний страх і ризик.
Ми зібрали три історії людей, які нещодавно залишили Херсонщину.
Олеся, 24 роки, SMM-менеджерка. Виїжджала з мамою та котом
До війни Олеся вела власний експертний блог та була SMM-менеджеркою кількох популярних закладів міста. Через повномасштабне вторгення дівчина втратила роботу, тож залишатися в місті не могла. Виїжджала з мамою та котом Сімбою. Через проблеми з паливом та усвідомлення відповідальності на водієві, Олеся скористалася послугою так званого «перевізника». Деякі люди за гроші вивозять з Херсонщини на підконтрольну Україні територію.
«Що далі — то страшніше. Майже все у місті зачинено. Я втратила роботу. Порожні полиці магазинів та аптек.
Молочних продуктів не було взагалі, оскільки ми знаходилися у місті. Цукор по 100 грн. Про ліки взагалі мовчу. Моїй бабусі зробили операцію, то навіть вату з хлоргексидином довелося шукати через волонтерів. Добре, що у нас дуже чуйний, згуртований народ.
Лякала невідомість. Вибухи чутно майже щодня та щоночі. Вони в області, але все чудово чутно. Тремтять шибки. І думаєш, як довго місто не чіпатимуть? Якщо звільнятимуть, то як це буде? Чи не повториться сценарій Бучі?», — розповідає нам Олеся про свої побоювання.
Мешканців справді лякає наявність російських військових у місті. В окупації росіяни вже викрадали журналістів, волонтерів та активістів. Розганяли мирні мітинги.
«Вони ходять вулицями, облаштовують блокпости, де захочуть, захоплюють будинки. А найстрашніше — викрадають людей. Ти можеш пити каву в кав’ярні (яка виявилася досить сміливою і працює, незважаючи ні на що), а за хвилину до цієї кав’ярні зайдуть 7 військових та заберуть баристу в невідомому напрямку.
Неспокійно було і через новини про наближення фейкового «референдуму», для якого вже збирали паспортні дані громадян на блокпостах», — розповідає дівчина.
Як саме вас перевіряли на блокпостах при виїзді? Скільки їх було?
Попередньо питала друзів та знайомих, як вони виїжджали. Нам радили готувати цигарки, їжу на «віддати» (інакше вимагатимуть гроші), чистити телефони. Але у нас лише один раз попросили цигарку та один раз перевірили телефон. Все у водія. Пасажирів не чіпали взагалі.
І на кожному блокпості просили відкрити багажник.
Кількість блокпостів не скажу точно, десь 7-9, я збилася після п’ятого. Це не рахуючи наших, вже українських.
Виїзд з Херсона коштував 1000$, але є варіанти і за 5000 грн.
Різниця в тому, що виїзд за 5000 грн треба було довше чекати. В історіях з евакуацією час має велике значення, бо от зараз ти можеш виїхати, а за дві години вже можуть розвернути назад.
Що ти відчувала під час дороги? А коли пройшла блокпости?
Ці емоції не передати. Був величезний страх, який паралізує. Біля кожного блокпоста я накидала волосся на обличчя, завмирала на місці і намагалася взагалі не дивитися на цих нелюдей, щоб не спровокувати. Так не лише на блокпостах. По дорозі зустрічається багато техніки, що вибухнула, в деяких машинах можна навіть роздивитись куртки, залишені на сидіннях. Проїжджали й поле з табличкою «міни». І все це доводиться бачити у 2022 році.
Емоції на першому українському блокпості також не передати словами. Але вони цілком протилежні. Відчуття безпеки. І коли наш військовий замість російського «А сигарєт не найдьотся» запитав у мене «Сонце, як ти, все добре?» — я розплакалася.
Скільки часу загалом зайняла дорога? Чи багато було людей?
Ми виїхали перш ніж стартувала колона машин, яка майже щодня формується в Херсоні. Напевно, тому не потрапили до затору, швидко проїхали. Виїхали з Херсона о 5:40 (вже були на першому блокпості), о 10:00 були в Миколаєві, а о 12:30 — в Одесі.
Позаду нас якраз було більше 50 машин. Але ми їх навіть не бачили по дорозі. Чи то ми швидко їхали, чи то їх на першому ж блокпості затримали на годину-дві.
Як ви дізнавалися про безпечний маршрут?
Ми шукали перевізників через знайомих. Багато разів зривалися поїздки, тому що тією дорогою, якою їздив той чи інший водій, уже було їхати небезпечно.
Якоїсь миті наш знайомий погодився поїхати. Він перевозив так вперше, але, повторюся, ми йому довірилися, тому що він добре знає дороги.
Херсону не дають «зелених коридорів», тому будь-який обраний шлях — на свій страх та ризик.
Олена, 18 років, студентка. Двічі намагалася залишити місто
«Основна проблема — в тому, що багато людей залишилися без роботи. Крім того, дефіцит їжі та ліків. Навіть коли вони є — коштують дуже дорого. А на це немає грошей, адже немає де працювати.
Також дуже неприємно виходити зранку на прогулянку і бачити як кацап наставляє на тебе зброю, просто заради жарту. Або як проїжджає на БТР поряд з твоїм будинком. Тому для нас причин поїхати було більш ніж достатньо», — розповідає нам героїня матеріалу.
Загалом Олена намагалася виїхати двічі. Вперше наважилася їхати з хлопцем та його родиною. Проте на шляху на неї чекала неприємна несподіванка.
«Ми простояли у черзі на виїзд із самого ранку і майже до вечора. У підсумку нас повернули до міста через те, що велися бойові дії», — говорить вона.
При другій спробі Олена виїжджала вже з родиною.
«Попередньо ми домовилися з жінкою, яка безкоштовно мала довезти нас до Миколаєва, але вона поїхала без нас. Тому ми просто на власний ризик поїхали туди, звідки зазвичай збираються всі на виїзд, і почали запитувати всіх підряд. На щастя, добрий чоловік погодився нас довезти, ще й навіть відносно недорого. Більшість перевізників пропонувала ціну 7500 грн, а цей чоловік взяв лише дві тисячі», — ділиться Олена.
Які відчуття були, коли виїжджали?
Було доволі важко та страшно. Ми знали, що можемо несвідомо зробити щось, що не сподобається російським солдатам. І тоді ми можемо померти, як це вже сталося з деякими людьми. Інший варіант — могли початися бої прямо над нами. На щастя, ми проїхали відносно спокійно.
На виїзді десь через кожні сто метрів бачили підірвані машини звичайних людей.
Це виглядало дуже сумно.
Ближче до [Селища №1] бачили згорілі БТР-и та військову техніку. Переважно це була російська техніка. Перші чотири блокпости [йдеться про російські — прим.ред.] нас навіть не зупиняли, ми просто їхали повільніше. Хоча зустрічали людей, які їхали день або декілька днів до нас. Їх буквально роздягали: шукали тату або пильно перевіряли телефони. Іноді забирали щось з речей або їжі, могли навіть забрати телефон чи ноутбук.
До останнього блокпоста ми стояли у черзі десь години чотири, бо були бої. Техніка окупантів просто підʼїжджала, вони стріляли у бік Миколаєва та їхали назад.
Я не розуміла, за що це нам, чому я повинна кидати свій дім, кота, папуг, дідусів та бабусь.
Загалом, щоб доїхати з Херсона до Миколаєва, Олені з родиною знадобилося 9 годин. Для порівняння, у мирний час до Миколаєва можна доїхати за 1,5 — 2 години.
Яким був ваш шлях далі?
Ми їхали майже без грошей і дуже боялися, що все буде дуже дорогим. Адже всі говорили, що на Західній Україні немає житла, що погано ставляться до біженців. Але це неправда. З Миколаєва до Одеси ми доїхали безкоштовно — там нас поселили у готелі, теж безкоштовно.
Далі поїхали до знайомих у Тернопіль на два дні. Втім, всім бажаючим так само безкоштовно можна було доїхати до Львова. У самій тернопільській області для тих, хто не хоче їхати з України, є багато готелів та пустих шкіл. У Львові нас також безкоштовно поселили у центрі міста.
Іван, 24 роки. Фотограф
До окупації Іван був фотографом та художником [ми змінили ім’я на прохання самого героя — прим.ред.]. Звісно, з початком вторгення його діяльність зупинилася.
«З перших днів війни Херсон зустрів незваних гостей — російських окупантів. Ми не знали, що з цим робити і як реагувати, нас не вчили цьому в школах та університетах. Ніхто не був готовий. Ми зіткнулися з невідомостю. Життя з окупантами — це як стосунки з токсичним партнером», — розповідає фотограф.
Іван також намагався виїхати не один раз.
«Моя подруга дуже бойова, вона шукала варіанти виїзду. В підсумку, ми знайшли потрібну людину. Виїджали 28 березня, напередодні. За день до нашої «подорожі» ми виїхали у [Селище №2], де вже був перший блокпост. Проблем з перетином блокпоста не було», — говорить він нам.
Місцевий журналіст Олег Батурін на своїй сторінці неодноразово наголошував, що люди, які їдуть з самого ранку, мають більше шансів виїхати.
«Рано вранці, на світанку, ми виїхали з [Селища №2] і на нас чекав другий блокпост. Перевіряли валізи, документи. Нічого не забирали. Тоді було 8 блокпостів, день був сонячний і тихий. Ми не чули звуки боїв, схоже, в орків був вихідний, тому їхали більш-менш спокійно без пригод.
Але з нами їхав ще один хлопець і ось в нього питали, чи має він татуювання. В мене перевіряли телефон на предмет пропагандистських чатів та всього, що може стосуватись війни або звʼязків з «нацизмом».
Ми були однією з перших машин в колоні. За півгодини до відкриття другого блокпосту за нами вже було більше 100 машин», — розповідає Іван.
Як ви готувалися до виїзду?
Близько тижня ми дуже ретельно слідкували за рухом машин і читали інформацію від людей, які виїджали. Базуючись на цій інформації, ми самі для себе зробили висновок, що треба їхати.
Це ніким не організовано, ніхто не повідомляє, можно їхати чи ні. Все вирішується між собою.
Всі люди, що виїжджали, ладні були ризикувати власним життям, аби не залишатися в окупації. Проте більшість все ще залишається на Херсонщині, без гуманітарних коридорів та офіційних евакуацій, без необхідних ліків та під постійним тиском пропаганди.
Насамкінець, хочеться звернутися до мешканців Херсонщини, які все ще залишаються на окупованих територіях, і сказати: українська сторона та українці безпосередньо думають про вас, так само, як і про інші окуповані міста. Вас не кинули і не забули.
Херсонщина — це Україна! Редакція Gwara Media сподівається, що вже дуже скоро ми повернемо собі своє і всі разом відсвяткуємо День перемоги.
Фото до цього матеріалу надані героїнями та героями історій.
Читайте також наш матеріал Мистецтво в окупації. Як живуть артисти у Херсоні без сцени?
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
