Для музею важливо проживати одне життя зі своїм містом та своєю країною. Разом з тим музею важливо не перетворюватися на інструмент пропаганди. Якою б ця пропаганда не була.
У цьому переконана директорка Харківського літературного музею Тетяна Пилипчук. Після початку повномасштабного вторгнення вона разом з колегами та однодумцями швидко відновила роботу закладу. Літмузей не просто долучався до культурного життя міста — він почав активно рефлексувати над подіями сьогоднішньої війни.
Повномасштабна війна стала рушієм для переосмислення власної етики. Причому не тільки професійної, а й особистої. І ми започаткували невеликий цикл інтервʼю, присвячений питанням етики під час війни. Цього разу Тетяна Пилипчук розповідатиме про роль музеїв в сьогочасному суспільстві, про межі, які не повинні перетинати музейники за жодних обставин, а також про етичні «ні» вже у власному особистому житті.
«Музей зберігає смисли та досвід, а не старі речі»
Літературний музей в контексті війни існує з 2014 року. Як розповіла Тетяна Пилипчук, він вже тоді почав меморіалізувати воєнний досвід. Так само він закарбовував події Революції Гідності, які відбулися напередодні. Зокрема Літмузей проводив тематичні виставки, у яких відобразилися рефлексії різних літераторів щодо реалій війни.
У цьому контексті він залишається і після 2022 року. І хоча музейники стали працювати більше, сам Літмузей змістовно не змінився. Там і досі практикують ті ж принципи: бути відкритим, створювати довкола власне середовище та працювати в партнерстві з однодумцями.
«Ми навчились працювати без музейних предметів, — зазначила Тетяна Пилипчук. — Ми і так працювали з ними не як з предметами, а як зі смислами. Але тут очевиднішим стало те, що в першу чергу музей зберігає смисли та досвід, а не старі речі. На жаль, сьогодні працює менше культурних закладів та інституцій. Тому ті, що залишились, мають більше роботи та відповідальності».
Для музею важливо створити умови, які б дозволили відрефлексувати реалії сьогодення, переконана вона. Також його задача — фіксувати й зберігати набутий досвід. Для музею важливо жити одне життя зі своїм містом. Тому Літмузей продовжує працювати в Харкові. За словами Тетяни, для них дуже важливо думати саме про майбутнє міста, адже без нього не буде самого музею. Тому ще одна зона його відповідальності — «тримати» креативне середовище, яке залишилось в місті.
«Літмузей дає можливість реалізації, можливість творити, бути видимими, — зазначила Тетяна Пилипчук, — Взагалі можливість працювати саме в Харкові. Звісно, що художники, літератори, музиканти, дослідники та гуманітарії можуть виїхати й творити ще десь. Але те, що вони залишаються в Харкові та рефлексують саме той досвід, який ми всі разом проживаємо — це для нас надзвичайно важливо».
Щоб митці залишалися в місті, працювали з тими досвідами та практиками, які є сьогодні в Харкові, музей має створювати для них відповідні умови, переконана директорка. Літмузей проводить різні культурні заходи ще з 2022 року, коли обстріли міста були особливо жорсткими. Щоб не наражати своїх відвідувачів на ризики, музей шукав відповідні майданчики. Наприклад, дуже багато своїх івентів проводили в «Art Area ДК». Він розташований якраз під землею. Бувало таке, що під час заходу місто переживало чергову атаку, а відвідувачі цього навіть і не чули.
«Під час “П’ятого Харкова” у нас був блекаут, зникло світло, — згадувала Тетяна Пилипчук. — Але у нас був хороший генератор. Ми його під’єднали та провели івент так, як хотіли. Я казала Сергію Жадану: “Слухай, от зараз знов очікується, що Росія почне ці атаки. Чи не скасувати нам все? Чи безпечно проводити?”. Він відповідає: “Таню, ну ми ж людей запрошуємо до підвалу. А так би вони, може, сиділи на своїх верхніх поверхах”.
«Неприйнятно публікувати матеріали, які підважують гідність людини»
Після початку повномасштабної війни з’явилися нові етичні виклики. Причому не тільки щодо професійної етики, а й особистої. За словами Тетяни Пилипчук, для неї навіть мова не йшла про те, щоб не підтримувати армію чи не бути включеною в процес війни. Хоча сама директорка з розумінням ставлюсь до тих, хто не готовий настільки включати своє життя в те, що відбувається в країні, бо люди по-різному резистентні, пояснила вона. І хтось намагається зберегти своє психічне здоров’я уникаючи травматичних досвідів. Можливо, це добре, якщо у нас буде менше травмованих людей, додала Тетяна Пилипчук.
Проте найбільшим викликом для багатьох вона називає самоцензуру. Наприклад, коли людина сама розуміє, що є певні речі, які вона не може дозволити собі проговорювати. Для самої Тетяни це критика військових. Наразі це табу. Ще одним етичним питанням для українців стало публікування світлин з відпочинку.
«Я взагалі не користувачка соцмереж, — зізналася Тетяна Пилипчук. — Для мене це робочий інструмент. Я особисто розумію, що маю право на відпочинок. І я буду більш ефективною, якщо я десь відпочину. Але знов-таки для мене важливо, у який спосіб балансувати свій відпочинок з тим, що я можу задонатити».
За її словами, можна відпочити в Україні, далі від Харкова з його постійними тривогами, а не їхати кудись дуже далеко і за дорого. Якщо хтось робить такий вибір — вона також не готова засуджувати. Проте що стосується дописів в соцмережах, Тетяна має більш однозначні «ні». Наприклад, для неї неприйнятно публікувати матеріали, які підважують гідність людини.
«Нещодавно була дискусія в Treads’і щодо фото поранених чи мертвих людей, — згадувала Тетяна Пилипчук. — І це та дискусія, яка в музейних колах точиться вже давно. Чи етично показувати фото часів Голокосту? Фото мертвих або повішених людей? Адже це може підважувати гідність тих, хто вже не з нами. І це теж складне професійне питання. Наскільки цими фото можемо розказати щось про Україну, якось змінити світ? Або ж таке підважування людської гідності не є етичним?».
Тетяна додає, що вона б не стала публікувати такий контент. Адже можна в інший спосіб розповісти про трагічні події, які зараз відбуваються. Без персоналізованих фотографій. Разом з тим Тетяна Пилипчук зазначає, що такі фото мають право на існування. Наприклад, вони можуть використовуватися як докази воєнних злочинів на судових процесах. Які, як вона сподівається, будуть запущені в майбутньому.
«Коли такі фото використовують спекулятивно — це не ок, — додала Тетяна Пилипчук. — Якщо погодити цю публікацію з тими, хто зображений на світлинах. Якщо це можливо. Або з рідними тих, хто на світлинах. То, мабуть, вони можуть бути в якихось лімітованих фотоальбомах».
Директорка пригадала своє спілкування з німецькими музеями. Мова йшла про те, як вони показують фото часів Другої світової війни. Наприклад, світлини, де страчують людей. Тобто болісні кадри, споглядання яких може по-різному вплинути на глядача. Тому для таких світлин музейники облаштовують окремі експозиційні кімнати. Де їх, по-перше, небагато. По-друге, там є попередження щодо «важкого» контенту.
«Неприпустимо використовувати музей з пропагандистською метою»
«Ми для себе прийняли рішення: що з музею люди мають виходити з чимось набутим, — розповіла Тетяна Пилипчук. — І без втрат. Тобто коли музей ретравматизує або травмує — це недобре. Це теж питання етики. Не травматизувати тих, хто до тебе приходить, а допомагати подолати травму. Я сподіваюсь, що ми постійно працюємо в цьому полі: щоб не ретравматизувати відвідувачів, а дуже обережно давати важкий досвід».
Для себе Літмузей колись сформулював такий підхід: не треба примушувати людину пережити травматичний досвід. А краще показати його так, щоби було зрозуміло — цей досвід людям взагалі не потрібний.
Наприклад, сьогодні в музеї проходить інтерактивна виставка «Іменем міста» художника Костянтина Зоркіна. Присвячена вона охопленому війною Харкову. І частина відвідувачів розповідала, що їм важко бути в такому темному просторі. Інші, навпаки, зазначають, що бачать Харків саме так, розповідає директорка.
Також вийшов однойменний фільм, присвячений сьогоднішній війні. За словами Тетяни Пилипчук, у ньому глядачі не бачать ні руйнувань, ні мертвих людей. Воєнний досвід там рефлексується в інший спосіб. Адже автори шукали іншу мову для того, щоб зафіксувати всі свої переживання.
«Ще професійна етика для музею — не перетворюватись на пропагандистський майданчик, — розповіла Тетяна Пилипчук. — Йдеться про будь-яку пропаганду. Музей — це не місце для пропаганди. Музей — це місце для спілкування, діалогу, рефлексії, для включеності різних голосів. І тому в першу чергу музей не має допустити, щоб його використовували з пропагандистською метою».
Проте під час війни це зробити надзвичайно важко, тому що ми маємо протистояти російській пропаганді, зазначила Тетяна. Вона згадувала, як говорила з колегами про те, що могла б бути здорова пропаганда, але це ходіння по тонкому лезу, додала директорка. Тут дуже важливо звіряти свою діяльність з тим, щоб не нашкодити власній країні. Від музейників вимагається тонша робота з будь-якими матеріалами, щоб не стати інструментом пропаганди й не нашкодити власній країні, каже Пилипчук.
«Це поза межами професійної етики — не бути включеними в ті процеси, які переживає вся країна, — розповіла Тетяна Пилипчук. — Музей — це змога дати людині можливість включити своє персональне життя в більшу історію. Музей працює на те, щоб людина могла побачити себе у ширшому контексті, могла свою персональну історію пережити як історію свого народу, своєї спільноти. Тому виключати себе з більших процесів музей просто не має права».
Ще неприйнятним для неї був момент, коли директори деяких музеїв на окупованих територіях передавали свої колекції росіянам. Вони навіть не чекали на визволення. За словами Тетяни, такі директори вважали себе частиною російського простору. Для неї це звичайна зрада. Також неприйнятною є пасивність деяких музеїв щодо збереження колекцій.
«То одна з наших основних функцій — зберегти колекцію, — підкреслила Тетяна Пилипчук. — І музей має докладати багато зусиль для того, щоб це зробити. Кожен музей вибирає як працювати в сучасному контексті. Але для мене бажано, щоб музей не відмовлявся від інших своїх функцій, які сприяють розвитку суспільства. Що та інформація, яку зберігають музеї, ті смисли, вони можуть бути дуже потрібні суспільству саме сьогодні. І тому музеї мають активніше діяти в інформаційному, публічному просторі».
Читайте також
- Укрпошта випустила марку, присвячену воєнним журналістам і журналісткам.
- Росіяни вдарили дев’ятьма безпілотниками та ракетою по терміналу пошти у передмісті Харкова.
