Волович Володимир Васильович — колишній військовослужбовець. Зустріти пенсію чоловік вирішив у селищі Слобожанське, щоб відпочити від рутини і роботи. На початку 2022 року він опинився у Липцях, які 24 лютого окупували росіяни. У серпні окупанти вивезли Володимира до підвалів у Стрілечій, що на півночі області.
Лише після деокупації Харківщини Володимир повернувся до сім’ї. Ми зустрілися з чоловіком у його квартирі на Північній Салтівці, де він розповів про життя в окупованих Липцях, катівні у Стрілечій, російські злочини та омріяну свободу.
Коли війна прийшла у Липці
До Липців Володимир Васильович приїхав перед Старим Новим роком, бо йому подзвонив 87-річний тесть — чоловік почувався погано. Сім’я швидко зібралася — вже незабаром вони були у сусідньому селищі, щоб допомогти родичу. Тестя забрали, а Володимир залишився у селі, бо хтось мав доглядати за господарством: собакою, кішкою, курами тощо.
— 23 лютого ми відзначили із сусідами свято. Вони приблизно мого віку, а ми звикли цю дату святкувати ще з часів Радянського Союзу. 24 числа я планував поїхати до Харкова, але потрапити туди я вже не зміг.
Володимир залишився в Липцях без продуктів, документів і майже без грошей. Харчуватися йому допомагали сусіди: хтось приносив молоко, інші — сир або сало. Чоловік також їв яйця, які несли кури у господарстві. Так він харчувався, доки не настала тепла весна.
— У мене була невелика саморобна теплиця. Коли вродили перші овочі, мені легше стало. Хіба що хліба не було — гуманітарна допомога, яку організовували росіяни, не забезпечувала нас ним. Перший час давали лише борошно. Навіть не своє — конфісковане українське. Макарони й цукор теж наші. Це все, що було на складах у Липцях. Всього пару разів давали цукор і олію, солі не було взагалі, переважно ячка, але що з неї зробиш?
Люди в Липцях були змушені різати худобу, бо годувати її було нічим. Ринку збуту молока та інших продуктів не було, тож їх зазвичай роздавали або обмінювали. Навесні у Володимира вродили часник та цибуля, які він поміняв на іншу їжу. Так місцеві жителі допомагали одне одному в часи окупації.
— У самих Липцях боїв не було, чого не скажеш про Малі й Великі Проходи: там гриміло постійно, ми бачили заграву вибухів. У районі Бобрівки, зокрема біля військових частин, росіяни били дуже сильно. У Липцях ми чули гул техніки, яка довго йшла в бік Харкова. Там вже артилерія працювала десь у районі Циркунів.
Коли українська армія стала активно проводити диверсійні дії, визначаючи місця дислокації та накопичення сил росіян, Липці теж опинилися в зоні ураження. Під обстрілами також були селища Глибоке, Малі Проходи, Руська Лозова, Руські Тишки та Черкаські Тишки.
— У селищі Руські Тишки майже не залишилось вцілілих будівель. Росіяни підірвали навіть місцеві невеликі мости, які люди самостійно будували за річкою. Наші хлопці видавлювали їх з лісу, ті згодом перестали його контролювати: ми чули, як рашисти б’ють по лісовій зоні, там працювали їхні дрони. У відповідь наші хлопці «обробляли» їх в районі Великих Проходів, де укріпилися окупанти: вибивали масованими обстрілами, проникали диверсійні групи тощо. Липці обстрілювали навмання: треба кудись стріляти — от вони й гатили.
Постраждали селища Слобожанське і Борщова, а там якраз тече річка — це умовна межа лінії фронту, росіяни туди постійно били, бо розуміли: наші хлопці їм спокою не дадуть.
Зв’язок у Липцях працював погано, тож місцеві залазили на дахи будинків, аби дзвонити. Електропостачання у селищі під час окупації не було. Володимир зіпсував зір, бо взимку єдиним джерелом світла були свічки.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Росіяни у селищі
— Перший контакт з росіянами у мене був через тиждень або 10 днів після того, як рашисти зайшли в Липці. Вони проводили зачистку, так званий паспортний контроль — до мене заїхала команда, певно, з 15 людей на БТР та броньованому «Уралі». Вони обшукали все: сараї, погреби, хати. На подив, нічого не взяли, навіть телефон залишили.
Володимир пересаджував полуницю на городі, коли окупанти приїхали до його подвір’я. Машини зупинилися — до чоловіка вийшов капітан. Росіянин, побачивши на Володимирові військову сорочку, запитав: «Чому на вас форма?». Чоловік розповів, що він колишній військовослужбовець, служив у радянській армії у військовому містечку Мирний, адміністративному й жилому центрі космодрому «Плесецьк».
— Мене врятувало те, що я колишній військовий, а він чинний капітан — закінчив казанську академію. Зайві запитання ставити не можна було, бо вони ж перевіряли усіх, хто може дзвонити, видавати інформацію нашим хлопцям.
Росіяни тоді поїхали, але місцевих жителів спіткала ще одна хвиля паспортного контролю. Військові знову перевіряли Володимира. Попри відсутність документів, чоловік пройшов перевірку.
— Це було на вулиці Зарічній, я пішов туди до своїх знайомих узяти кислого молока. Повертаюсь додому, а мене дорогою зустрічає військовий. Той, коли дізнався, що документів у мене немає, покликав солдата з планшетом, який запитав мої ім’я, прізвище, по батькові тощо. Перевірив дані у планшеті — напевно, у них там база місцевих мешканців — кивнув головою і відпустив мене.
Певний час у Липцях були росіяни — потім, за спогадами Володимира, до селища приїхали дагестанці, чеченці, буряти й солдати з раніше окупованих територій Донецької та Луганської областей. Їхнє ставлення до мешканців села було іншим — у селищі панувала анархія.
— Буряти коїли що хотіли. Здавалося, у них почалася манія величі — дорвалися люди з автоматом до влади. Була одна ситуація: йдемо з товаришем без білої пов’язки. Чому без? Здається, ми не збиралися йти кудись далеко, я вже й не можу пригадати, але факт залишається фактом: йшли, а на нас вискочив бурят з автоматом і кричить: «Чому ви без пов’язок?». Потім вистрілив у землю і знову закричав: «Наступного разу пристрелю».
Дагестанці й чеченці, як згадує Володимир, переважно мародерили. Крали з будинків транспорт, побутову техніку, інші цінні речі — все, що можна було взяти під руку. Згодом вантажили та вивозили у невідомому напрямку.
— Медичну допомогу росіяни не надавали. Якщо руку зламав — їдь до Білгорода. Тоді можна було перетнути кордон через Стрілечу. Дехто виїжджав, але люди зазвичай поверталися, бо не хотіли кидати свої будинки. Згодом росіяни закрили кордон. Народ усіма правдами й неправдами завдяки знайомим та родичам їхав через країни Балтії, Польщу, щоб повернутися до України.
Багато хто з місцевих мешканців був змушений виїхати до Росії. Декого окупанти не випускали за кордон: людям доводилося давати хабарі, хоча не кожен міг собі це дозволити, бо в часи окупації коштів було обмаль.
— Обстрілювали підконтрольні Україні території росіяни за розпорядком. У перші два місяці повз мій будинок проїжджали «Гради», іноді навіть «Смерчі» або «Урагани». Стояли вони буквально в метрах 50-70 від мого дому. Стріляли так сильно, що в мене будинок ходором ходив, били в бік Дергачів, Олексіївки, можливо, Богодухова, складно оцінити, куди саме.
Володимир згадує, що в середині червня важку техніку вивезли з Липців, проте залишилися «Гради», міномети, два танки та, ймовірно, зенітні гармати, які обстрілювали Руські Тишки по декілька разів на день.
— Окупанти поводилися агресивно у серпні, злі були. Гадаю, вони розуміли, що їм буде, м’яко кажучи, погано. Наші хлопці постійно працювали. Я навіть на власні очі бачив розвідників у двох місцях. Рашисти обстрілювали дачну зону, отже помічали там наших — окупанти займали будинки місцевих жителів, постійно спостерігали за ситуацією на іншому боці селища через свої системи.
Катівня у Стрілечій
— Окупанти часто влаштовували стрілянину, певно, вони пристрілювали зброю. Через це я й постраждав. Пішов за продуктами через міст, а вони вкотре почали стріляти. Ймовірно, рашистам набридло, що я так часто кудись ходжу, тому відправили мене у підвал Стрілечої.
У Стрілечу Володимир потрапив в середині серпня. Чоловік добре пам’ятає цей час, адже тільки-но зібрався качати мед — встиг зробити лише першу качку. Володимир поїхав взяти кислого молока і відремонтувати велосипед у знайомого, який жив за мостом. Росіяни заклали 20-кілограмовий ящик тротилу із системою підриву, що реагувала на рухи людини, і 15 мін, які присипали ґрунтом. Володимир мінімум двічі на тиждень їздив мостом, тож система щоразу реагувала на його пересування, що дратувало окупантів.
— Хлопці пішли пристрілювати свої автомати, а мені ж треба якось додому повернутися! Бачу, вони йдуть назад, я виходжу й кажу: «Пацани, ви там закінчили стрілянину? Я можу проїхати?». Старший, якому не більше, напевно, 25 років, почав мені ставити запитання: питає, а на відповідь не чекає — ставить наступне. Я все зрозумів, рукою махнув і просто мовчав. Ситуацію з документами пояснив, сказав, що мене вже двічі перевіряли. Він по рації комусь доповів, що у них система чи то «жук», чи то «павук» постійно реагує на рух.
Сказав: «Забирайте його». Приїхали два чоловіки, мішок на голову — і привезли в Стрілечу, де я провів наступні 27 днів.
Місце, в яке привезли Володимира — приміщення колишнього магазину у триповерховій будівлі гуртожитку в центрі Стрілечої. Поруч росіяни облаштували склад пально-мастильних матеріалів, солярки, бензину.
— Спали ми на бетонній підлозі першого поверху. Коли я приїхав, у приміщенні було 27 людей, когось випускали, інших — привозили. Згодом роздали картон, на якому ми спали, буквально за кілька днів домовилися з так званим місцевим комендантом або завгоспом, який забезпечив нас піддонами. Увесь час рашисти висмикували на всіляку брудну роботу: то копати картоплю, то туалети мити, то підлогу драяти — загалом «принеси, подай, почухай».
Російські військові облаштували базу в місцевій школі: зайняли три поверхи, перший віддали під санчастину. Людей, яких окупанти вивезли з рідних селищ до Стрілечої для експлуатації, вони називали «неграми». Володимира іноді звали «дідом».
— Бувало таке, що заходить колишній дільничний і говорить: «Діди, на вихід». Брав нас завжди на легкі роботи, цигарки давав. Нормальний він мужик, з паличкою все ходив, але у підвалі фсбшників сидів: якісь у нього були серйозні проблеми. Іноді до нас із підвалу ФСБ підіймали людей, помітно було, що з них вже повибивали все що можна. Люди там сиділи по 50-70 днів. Пам’ятаю одного банкіра — видно, вибивали з нього бабки — якось розговорились ми, кажу: «Та я вже схуд кілограмів на 15». Він відповідає: «А я, певно, на всі 25». Його начебто забрали з Великих Проходів.
Катівні ФСБ були розташовані у підвалах місцевої школи — у ста метрах від будівлі, де тримали Володимира. Туди потрапляли чинні військовослужбовці й колишні військові АТО. У кожному окупованому населеному пункті була своя військова адміністрація, представниками влади яких була комендатура. У Стрілечій окупанти у кіоску розставили меблі — хотіли організувати відділ поліції, щоб передати певні повноваження. У комендатури також були два підвали, де з людей вибивали зізнання, свідчення тощо. У приміщення, де перебував Володимир, садили тих, кого комендатура звинувачувала у самогоноварінні, розкраданні гуманітарної допомоги, мародерстві.
— Здебільшого все відбувалося так: хтось комусь щось нашепотів — людину посадили. З нас не знущалися, не били, на допити не забирали. Що з діда взяти? А ось у підвалах були навіть вбивства. Катували їх сильно: били й кийками, й прикладами, й шокером — всім чим можна.
У приміщенні з Володимиром була переважно молодь 25-35 років, яку окупанти експлуатували. Годували людей один раз на день, як зазначив чоловік, гірше, ніж свиней.
— Їжа була різна, але якість однакова: перевернуті й чимось залиті консерви, інколи навіть прокислі. Коли у кухарок не було бажання щось робити, вони годували нас вчорашніми стравами. На вулиці рання осінь, відносно тепло — все швидко зкисало. Вони додавали всілякого, щоб загустити їжу, мололи й віддавали нам.
Дві буханки хліба на 27 осіб — це взагалі кошмар. Ми робили ножі з того, що було під руками. Води на всіх було дві фляги, туалет — відро.
Окупанти постійно привозили й відвозили людей: деяких — туди, звідки забрали. Володимира не повертали, бо, як згадує чоловік: «Сидить — ну, нехай далі сидить. Липці далеко, треба довго везти». Багатьох розвозили по фермах у групах по три або чотири людини — там вони жили й працювали.
— Двоє людей були зі Слобожанського: їх забрали на ферму, де хлопці просиділи близько 57 днів. Вони там працювали з боєприпасами. Коли окупанти з’їжджали з будинку, вони там залишали гранати тощо, якими займалися ці хлопці. На жаль, не знаю точно, чим саме. Коли наші звільнили область, ті одинадцятого числа полями по-пластунськи до Липців звільнилися самі (посміхається).
Володимир повертається додому
— Я ніби відчував, усім говорив, що коїться щось: чи то росіяни поперли на Харків (тоді вони ідіоти, бо не мають ні сил, ні засобів для наступу), чи то їх звідкись дуже конкретно женуть. З самого ранку метушилися, машини каталися туди-сюди, а ввечері дві одиниці важкої техніки, накшталт САУ, пішли до близького кордону, у бік Журавлівки, ще дві — в бік Тернової.
У той день все ніби затихло в момент. Володимир з іншими ув’язненими лягав спати у повній тиші. Згодом різко впав замок на підлогу, відчинилися двері, пролунав крик: «Свобода!». І тиша.
— Ми потихеньку вийшли, бо боялися натрапити на варту. Зайшли до комендатури, обійшли перший та другий поверхи, щоб знайти вилучені документи й телефони. Їх була купа, але, так би мовити, не у кондиції. Знайшли документи лише одного з нас: виникло враження, ніби росіяни готували його на звільнення, бо папери лежали просто на столі.
Голодні, вони набрали їжі у спорожнілих кабінетах, поїли і вийшли з будівлі, яка тижнями слугувала їм в’язницею. На вулиці стояла «Таврія», один з групи сказав: «Я поїду подивлюся, чи стоять ще рашисти на блокпості». Через певний час повернувся із новинами — там нікого немає. Ув’язнені зібралися і пішки попрямували до вже деокупованих Липців.
— Прийшли до Липців, зустрічаємо наших хлопців, я кажу: «Слава Україні!». Вони відповідають: «Героям слава? Хто ви? Звідки?». Я відказав, що ми були у підвалах Стрілечої — там вже немає рашистів, здриснули.
Військовий рацією передав інформацію від Володимира: «За словами місцевого населення, у Стрілечій теж нікого немає». Росіяни покинули селище перш ніж туди встигла дістатися українська армія.
Скоро Володимир опинився вдома, де його зустріли, напоїли, нагодували. Зараз чоловік отримує гуманітарну допомогу і перебуває в безпечному місці.
— Тиша і якийсь спокій тут. За цей час я став такими сентиментальним, може, то вік або нервова система вже ні до біса, але ці емоції — вони неймовірні.
У Слобожанському біля старого клубу стоїть стовп із місцем для гнізда лелеки. Після вересневого звільнення там нарешті замайорів український стяг.
Спілкувався Сергій Прокопенко
UPD від 02.05.2023: У селі Стрілеча немає триповерхових будівель. Натомість є п’ятиповерховий гуртожиток та двоповерхова школа. Саме гуртожиток мав на увазі Володимир, коли розповідав про місце, де його утримували російські солдати.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
