Андрій Лебедь — головний режисер незалежного «Театр для людей» та Харківського театру для дітей та юнацтва, а також викладач акторської майстерності у Харківській державній академії культури.
Ґвара зустрілася з Андрієм в обласному Палаці дитячої і юнацької творчості, де обговорила харківський театр під час війни: як змінився глядач, як виживають театральні трупи в умовах обмеженої аудиторії, процес українізації сцени та бачення Андрія щодо майбутнього театру.
Публікуємо скорочену версію розмови — повне інтерв’ю можна подивитися за посиланням.
«Театральне життя вирує попри все»
Як змінився театр після повномасштабного вторгнення?
Театр став у першу чергу терапевтичним. Він перейшов від суто розважального до того, щоб прийти, замислитися, відчути від театру цю потребу. Театр наразі й виконує свою основну функцію.
Я завжди казав, що у Стародавній Греції театри будувалися поряд з лікарнями: якщо в людини хворе тіло, треба лікувати душу. І навпаки: якщо щось із душею не так, треба звернути увагу на тіло.
Якщо говорити про Харків, то це розмова про те, як театри сьогодні виживають. Це велика проблема. Попри те що театральні будівлі зачинені, всі театри в Харкові — і державні, і недержавні — шукають можливості зустрічатися з глядачами.
Ми бачимо, як багато людей у Харкові, й багато приїхало з області, потребують цього терапевтичного втручання театру в їхнє життя.
Як змінився глядач? Наскільки охоче вони йдуть на вистави про війну? Коли глядачі стоять перед вибором піти на виставу про війну під час війни чи на щось розважальне, що частіше обирають?
Люди йдуть на щось легке. Ми бачимо по глядачах, які приходять на вистави, поставлені по казці, — це дуже відображається.
Всім більше хочеться розваги, щоб перемикнутися та відволіктися. Це я можу зрозуміти, але люди різні, комусь хочеться чогось більшого.
Ми й бачимо, які гастролі відбуваються в нашому місті. Театри в театрально-концертному центрі — це стриптиз, чоловіки, якісь свінгери. Це те, що приїжджає з Києва, Дніпра. Я не ходжу на ці вистави. Я все-таки прихильник наших харківських театрів — Шевченка, театру ляльок.
Але багато людей ходять на розважальні вистави. Для чого тоді театр? Можливо, наразі його місія — розважити.
Це виходить на перший план, але театр має поєднувати не тільки розвагу. Театр має підіймати людину над буттям до чогось вищого — це мій театр. У моїй голові та душі він так формується. У кожного має бути свій погляд на театр.
Тим театр і цікавий, що він різний. У Харкові він представлений по-різному, навіть сьогодні є вибір. Раніше працювало багато недержавних театрів у Харкові — сьогодні цей рух також є.
Якщо в будинку актора колись було більше як 20 театрів, майже 30, то сьогодні ми, наприклад, відновили свою діяльність. Інші колективи — театр «Нафта», альтернативний театр — працюють. Зароджуються й нові театри, наприклад «Очерет».
Театральне життя вирує в Харкові, не зупиняється попри все.
Андрій Лебедь, головний режисер незалежного «Театр для людей» та Харківського театру для дітей та юнацтва, а також викладач акторської майстерності у Харківській державній академії культури / Фото: Ґвара Медіа
«Театри перейшли в підземелля»
З 28 березня 2023 року згідно з рішенням Ради оборони Харківської області було заборонено масові заходи кількістю на аудиторію більше ніж 50 людей у будівлях, де немає бомбосховищ. Як це вплинуло на вас?
Згадаймо, що до цього був карантин. Ми вже мали пристосовуватися тоді, коли розташування глядачів у залі відбувалося з дотриманням дистанції. Це була своєрідна генеральна репетиція. Найголовніше — це безпека людей, тому це зрозуміло.
З іншого боку виникає питання: чому працюють інші розважальні заклади, які проводяться, наприклад, на вулиці? Тут недалеко щовечора збираються понад 50 людей і стоїть близько сотні автомобілів.
Театри перейшли в підземелля, в підвали. Вони шукають ці приміщення, оплачують оренду власним коштом — кожен театр, будь-то державний чи недержавний.
Це велика фінансова напруга для всіх театрів: театру Шевченка, драматичного театру, театру музичної комедії, нашого театру опери та балету, який також побудував сцену в підвалі.
Я дякую долі та Господу за те, що ми знайшли чудову людину — Артема Рагра, у якого ми граємо наші вистави. Це творчий простір ресторану «TacoLoco» на Сумській. Це ковчег нашого недержавного «Театру для людей».
Але Державний театр для дітей та юнацтва перебуває в зовсім іншому стані — ми взагалі позбавлені будівлі. Вона закрита, туди не можна навіть заходити.
Там не можна перебувати артистам. Нам немає де проводити репетиції. Театр для дітей та юнацтва сьогодні в найважчому стані в місті.
Я закликаю всіх можливих керівників звернути увагу, адже театр для дітей є одним з найважливіших. Саме там готується глядач для всіх інших театрів — ці діти потім прийдуть у театр Шевченка, драматичний театр, театр опери та балету.
Будівля зачинена через проблеми з електрикою. Це не пов’язано з війною: зачинено, тому що щось не було вчасно зроблено з техніки безпеки.
Тому ми також, як і всі, орендуємо приміщення, граємо вистави для дітей щосуботи та щонеділі. У нас багато глядачів, всі дуже раді. Діти дійсно отримують «вакцину радощів», і для батьків це свято. До нас приїжджають й багато людей з області.
Приходять люди, які взагалі ніколи не були в театрі, навіть не знають, що це таке. Є такі діти, до яких театр не приїжджав через карантин і війну. Евакуйовані люди з Ізюма, наприклад.
У нас були випадки, коли ми грали дитячу виставу в «Театрі для людей» на Новий рік — музичну виставу «Постало світло» з багатьма піснями. Були діти, які — треба це враховувати, тепер я ставлюся до цього серйозніше — затикали вуха і сиділи так всю виставу.
Вони ось так сприймають будь-який звук. Тому треба шукати особливий підхід під час створення вистав — не має бути нічого тригерного, як раніше.
Ось так театр змінився. Змінився діалог з глядачем. Треба враховувати, які сьогодні діти й дорослі глядачі.
Наприклад, на виставу «Як ти там» у «Театрі для людей» люди обережно йдуть, бо не всі готові ще раз пережити це, подивитися на своє життя зі сцени. Вона про харків’ян та початок повномасштабної війни.
Навіть коли читають про щоденник війни — йдуть обережно. Хоча я цю виставу ставив насамперед про родину, про любов, ні в якому разі не про війну. Мені здається, що люди, коли приходять і переживають цей стан, звільняються від нього.
Це як сеанс у психолога — треба занурити в проблеми ще раз та пережити їх, отримати катарсис, заради якого театр існує. Це очищення через сльози, через страждання, пережиті разом з акторами.
Я хотіла спитати про важливість надання критично важливого підприємства низці театрів.
У нас була критична інфраструктура на початку деякий час, потім її зняли з державних театрів. У всіх була однакова історія — не було чоловіків.
У театрі більша частина трупи має бути чоловічої статі — це такий закон. Як ми знаємо, жінок завжди більше, як і дівчат, що вступають на театральний.
Нам навіть казали: «Хай жінки грають чоловічі ролі». Це абсурд. Ми кажемо: «Тоді не буде театру, бо молодь має бути». Молоді теж не так багато навчається, бо зараз навчання онлайн.
Багато роз’їхалось акторів, і жіночої статі також, у яких є діти. Моя дружина, наприклад, за кордоном з дочками. Є акторки, які працювали, — вони теж повиїжджали та не повернулися, бо з маленькими дітьми. Є хто залишився, але з трупи у нашому театрі для дітей та юнацтва залишилось до 10 акторів.
Попри зарплати та відсутність приміщення, акторський костяк зберігся. Вони працюють безплатно, без приміщення. Ми працюємо вдома та збираємося у квартирі, тому що нам нема де збиратися.
Умови створення вистав змінилися, звісно. Це невелика сцена, нічого немає. Тому на перший план виходить акторська майстерність — актори мають так працювати, щоб глядач їм повірив. Тут точно нема за що ховатися: немає декорацій, немає того шоу.
Це театр у чистому вигляді, де на перший план виходить дія, взаємодія між акторами й те, що вони хочуть сказати сьогодні глядачам. Без цього немає сенсу виходити на сцену.
Якщо ти не маєш сьогодні під час усього цього жаху щось казати, кудись за собою повести людей до чогось світлого — особливо дітей… Їм усі ці жахи й так видно, їх треба відволікати, треба створювати добрі вистави.
«Для мене завжди була цікавіша класична українська література»
16 липня 2021 року був новий закон про мову, за яким усі театри, театральні вистави мають бути українською мовою. Чи можемо ми повернутися в той час? Розкажіть, будь ласка, про той період. Цікаво, наскільки російськомовний контент, російськомовна культура була поширена в театральній сфері, а також у навчальній театральній сфері — що теж дуже важливо. Наскільки це був великий пласт роботи? Наскільки важко було з цим працювати?
Я не скажу, що було важко переходити, бо у нас завжди були вистави українською мовою — це «Лісова пісня», «За двома зайцями». Класика. Мені завжди була цікавіша класична українська література.
Якщо раніше було 50 на 50 репертуару в театрах — російськомовного та українськомовного, і спілкування, звісно, в основному було російською мовою в Харкові.
Тому зараз, коли люди переходять у публічному просторі [на українську мову — ред.]… І всі вистави [перекладають — ред.] — треба докладати зусиль, звісно, але це все можливо, не так страшно. Глядачам теж треба звикати — звикають, приходять на виставу українською.
«На першому плані тепер кіно»
Ви викладач в Харківській державній академії.
Так, це головне. Хоч я і режисер, але останнім часом все ж таки викладацька діяльність для мене стала основною роботою.
В Україні вже давно онлайн-навчання: спочатку ковід, потім повномасштабна війна. Харків як прифронтове місто, ймовірно, втратив свою пріоритетність серед абітурієнтів через безпеку. Скажіть, будь ласка, яка зараз ситуація з абітурієнтами, зі студентами? І взагалі — як відбувається навчання онлайн для акторів?
Краще, звісно, наживо. Театр — це живе спілкування в першу чергу. Але у нас спеціалізація «актор драматичного театру та кіно».
Тому під час карантину та війни кіно вийшло на перший план. Якщо раніше на це не такий був акцент зроблений. Коли ми свого часу навчалися, завжди питали: «Коли кіно буде?». Нам казали: «Кіна не буде». На першому плані театр — грайте, ви театральні актори.
Але зараз, коли такі умови, ми як викладачі розуміємо це, тому створюємо кінороботи, кіновистави. Ми навчаємося працювати в кадрі.
Кожен зараз має можливість знімати на свої телефони — якість достатньо нормальна для навчального процесу. Це почалося з моїм курсом, ми поступово разом з ними навчалися. Мої здобувачі мене багато чому навчили — наприклад, як знімати — бо вони більш сучасні.
Раніше іспит складали наживо, запрошували наших професорів. Зараз вони приєднуються до конференції. Кожен, хто складає іспит, вмикає своє віконечко, і діалоги відбуваються. Головне — діалог, взаємодія в театрі.
Студенти були позбавлені фізичної взаємодії, але фізична — це другий етап роботи. Головне — енергетична робота. На цьому етапі від них вимагалося більше емоційних затрат.
Якщо твій партнер в іншому місці, щоб до нього достукатися і виконати свою задачу, отримати від партнера бажане, треба докласти більше зусиль.
Коли зустрівся зі своїми студентами, я побачив, що вони вміють використовувати ті інструменти. Тобто я не вважаю, що онлайн — це жах. З цим можна працювати.
Ми навчилися знімати якісь кінороботи. Студенти знімали дипломну виставу «Лісова пісня» на природі — не в павільйоні, не в кімнаті, а в селі. Вони їздили на річку, знімали хати, озеро.
Навіть ті, хто не міг зібратися в тому місці, на тій локації, теж виходили у своїх — хоч вони де, в Нідерландах, на Закарпатті. Всі виходили на вулиці, шукали схожі пейзажі та знімали. Вийшла дуже цікава робота.
«Харків підтвердив звання культурної столиці»
Яким ви бачите театральний Харків після війни? Можливо, є якась вистава, яку хочете поставити? Бо є різниця — ставити вистави про війну під час війни та після.
Я, в першу чергу, відновлення Харкова бачу з відновлення рідного театру для дітей та юнацтва. Саме з приміщення, в якому знову збереться велика трупа. Повернуться люди з-за кордону чи з інших міст нашої держави. Доєднається багато молоді, тому що театр для дітей та юнацтва має бути молодіжним. Відсоток молоді має бути більшим у трупі.
Це будуть мої випускники, які зараз є і ще будуть. Ми будемо всі разом працювати. Нам не треба буде шукати приміщення, сплачувати оренду — ми будемо всі в одній будівлі.
Я зможу займатися своїм недержавним театром, робити ті вистави, які захочу.
До Харкова приїжджатимуть гастролювати зі Львова, Києва. Ми теж зможемо їздити до них, бо гастролей завжди не вистачало — як до війни, і навіть зараз ми з’їздили тільки в Полтаву і Київ.
Харків буде відкритим містом. Навіть зараз знаю, що багато робиться проєктів з відновлення — вони входять в етап створення. Сучасне, відкрите, добре місто для всіх людей.
Воно оновиться тими людьми, які приїхали з області. Багато тут, поки їхні міста відновляться. Вони вже тут, мабуть, захочуть залишитися — можливо, дехто, хто не поїде в села. Вони стануть харків’янами, і населення стане більше — у Харкові проживатиме 3 мільйони.
Найголовніше, щоб було безпечно — мирне небо над Харковом. Це моя найзаповітніша мрія, щоб діти з радістю проживали своє дитинство в цьому місті. Воно завжди було містом молоді.
Зараз розуміємо, що цього немає — молоді не так багато. Але Харків наразі підтвердив це звання культурної столиці — попри все є театри, які працюють, не закрилися. Кожен театр на межі.
Люди безплатно працюють у театрах, ще й створюють недержавні, вкладають у них свої гроші, яких і так не заробляють. Не знаю, де ми їх беремо… Запитайте мене — ми дуже багато вкладаємо грошей у вистави. Розумію, що і в рекламу дуже багато йде грошей.
Це якісь дивні, чудові харків’яни, яких я дуже люблю. Це буде відкрите місто. Місто молоді, де буде дуже багато дітей — а це наші глядачі театру для дітей, наші учні в обласному палаці дитячої та юнацької творчості.
Таким я бачу Харків.
Читайте також
- Безіменні героїні Юлії Ілюхи: як літераторка розповідає історії українських жінок за кордоном
- Українство починалося з Харківщини: Мар’ян Пирожок про виступи на деокупованих територіях
- «Ти залишаєшся голосом цієї епохи»: поет та військовий Іван Сенін розповів, як війна змінила його твори
