Вероніка Склярова – театрознавиця за освітою, працює культурною менеджеркою, програмною директоркою, продюсеркою незалежних проєктів, лекторкою та культурною журналісткою.
Вероніка була програмною директоркою найбільшого театрального фестивалю у Харкові – «Курбалесія». Зараз вона створює «фестиваль про право на місто» – Parade-fest, продюсує київський театр DollMen, прагне змінювати культурну політику та займатися культурною дипломатією, щоб представляти Україну за кордоном.
Про ком’юніті культурних менеджерів та культурний менеджмент в Україні, про європейський орієнтир, що змінив поле українського творчого сектору, та мистецтво як інструмент м’яких змін читайте далі.
Я навчалася у фізико-математичному ліцеї і мені було суперскладно там, адже я гуманітарій за покликанням. Тож я «втекла» звідти в коледж і зрозуміла, що хочу поєднати своє життя з мистецтвом. На той момент мені здавалося, що театральний факультет у Харкові дуже потужний, тож я пішла туди і стала магістром-театрознавцем. Це була моя друга освіта. Після третього курсу мене запросили працювати у Будинок актора в Харкові. На той час це місце було точкою збору найкрутішої харківської театральної тусовки, у яку входили 24 недержавні театри та театральний фестиваль. Потім я почала займатися найбільшим театральним фестивалем у місті – «Курбалесією», координувала освітню та театральну програми.
В Україні освіта театрознавця є, а професії немає, тому я вирішила займатися культурним менеджментом. З досвідом до нього ще додалися грантрайтинг, продукт-менеджмент та читання лекцій. Так я поєдную різний досвід, який у мене є, і аплікую його. Загалом у тому, чим я займаюся, освіта дала мені приблизно 30% знань, десь 30% дала практика і 40% — міжнародні резиденції. Зараз це міжнародні фестивалі, на які запрошують з лекціями. Вчитись у практиків там – це щось, що надихає, дає мені стимул та багато знань.
Те, чим я займаюся, називають культурним активізмом, але мені не дуже подобається слово «активізм», воно асоціюється з альтруїзмом. Для мене це щось, що я просто дуже сильно хочу і люблю робити. Мені здавалося, що в мене є певні інструменти та знання для того, щоб щось змінювати за допомогою мистецтва та культури. Адже мистецтво та культура є дуже дієвими рушіями змін. Так я прийшла до того, чим займаюся.
Раніше для мене існував лише мистецький активізм. Я пішла з Будинку актора, бо мені здавалося, що це не те мистецтво, яке може щось змінювати. Мистецтво заради мистецтва було мені нецікавим. Я думала, що всі мають відзеркалювати суспільні проблеми і те, що відбувається навколо. Колись я провела десять днів на фестивалі в Берліні, де побачила двадцять театральних вистав, кожна з яких була сфокусована на проблемах гендеру, ЛГБТ-ком’юніті та нацизму. Усі ці теми суспільно важливі, але водночас було очевидно, що театри спекулюють цим. Дуже часто вони не хочуть робити вистави про це, але роблять їх, адже їм дають гранти. І це така дивна цензура з боку держави.
Якщо говорити про Parade-fest, то для мене це більш активістський фестиваль. Ми намагаємося транслювати ідеї відповідальности митців, громадян і не бути ескапістами. Parade-fest про право на місто, про право жити в місті і змінювати його. Водночас я розумію, що роль митців, які займаються реалізацією своїх глибинних творчих ідей і не висвітлюють проблеми, що є у суспільстві, також дуже важлива. Мені здається, що в роботах, які напряму не пов’язані зі світом довкола, митці все одно підсвідомо рефлексують щодо нього або передбачають те, що буде в майбутньому. Для мене в цьому полягає гармонія між мистецтвом заради мистецтва та відповідальністю митця. Обидві ці функції мистецтва є суперважливими.
Дуже часто мене запитують «А чим ти займаєшся?», «А чим ти заробляєш?», «А що ти взагалі робиш?». Я роблю фестиваль з 35 локаціями для п’яти з половиною тисяч людей. Локально – це величезний фестиваль, проте люди не дуже розуміють, що для того, щоб зробити його, необхідно пів року постійної роботи, а за декілька місяців до початку фестивалю ще й без вихідних. Суспільству поки що складно зрозуміти, що культурний менеджмент може бути роботою. Тому буває складно оцінювати саму себе і відповідати собі на питання «Хто я є». У такі моменти допомагають позитивні відгуки людей.
Зараз я продюсую київський театр DollMen, з яким ми робимо вистави в різних містах. На нашу виставу «Герої хаосу» у Львові в театр ім. Лесі Українки прийшов мер міста Андрій Садовий разом з дружиною. Ми дуже хотіли зробити імерсійну виставу, яка б занурювала глядача у процес, але через пандемічні обмеження не мали змоги зробити це, тож намагалися реалізувати щось подібне аудіо-візуальними та вербальними методами. У нас був крутий композитор Геннадій Бойченко, один з провідних музикантів, та круті світляки – провідна київська компанія Black Box. Після вистави дружина Андрія Садового написала дуже великий допис у соціальних мережах про те, що вона відчула, як митці заряджають глядачів відповідальністю за те, щоб «творити» простір довкола нас разом. Вона майже процитувала те, що ми обговорювали з акторами, що ми маємо на меті показати цією виставою, що хочемо зробити і сказати. І це такий ключик до розуміння того, що ти робиш щось правильно.
Зараз ми працюємо в такому форматі, коли в нас є основна команда, яка може змінюватися від проєкту до проєкту: Діма Костюминський, який був директором Гогольfest; і нещодавно в нас з’явився копірайтер – Олексій Мінько. Це така база, яка діє на всі проєкти, а щось конкретне ми робимо вже з різними людьми. Я не можу сказати, що серед моїх колег є якась конкуренція. Наприклад, для Parade-fest, який я роблю, Гогольfest не є конкурентом. Навпаки, ми підтримуємо одне одного і дуже підсилюємо. Майже на кожному Гогольfest’і я модерую зустрічі з міжнародними та локальними командами. Тобто, це поле співпраці. Однак не можу сказати, що в українському творчому секторі, на відміну від інших сфер, є консолідоване ком’юніті. Ми [креативні менеджери, – прим.ред.] намагаємося підтримувати одне одного, адже нас дійсно дуже мало, майже одиниці.
У певний період у полі українського культурного менеджменту взагалі нікого не було. Можливо, так трапилося через зміни поколінь, бо покоління культурних менеджерів, яким по 40-50 років немає взагалі. Я знаю театрознавців за 50, а людей, які саме формують культурний простір та створюють мистецький продукт, – одна-дві людини, може, але це майже ніхто. Культурних менеджерів мого покоління вже декілька. У Харкові – це я і ще декілька людей, у Львові – мистецька майстерня «Драбина», з якою ми співпрацюємо, дружимо і на яку я орієнтуюся; в Києві – це Іра Чужинова, Андрій Май. Серед людей, на яких я також орієнтуюся, – це Аліна Ханбабаєва, директорка фестивалю Plan B. Нас справді дуже мало.
Приблизно з 2010 року все почало змінюватися. Я пов’язую цю тенденцію з Йоанною Віховською – польською дослідницею театру, театрознавицею та режисеркою, яка зробила в Україні проєкт Desant UA! Вона зібрала разом багатьох митців, мисткинь, драматургів, режисерів, акторів, перформерів, які майже два роки досліджували різні теми та свою присутність у креативному просторі. Зараз усі «титани», яких я бачу в сучасному українському мистецтві, типу Оксани Черкашиної, Ніни Хижної, Дмитра Левицького – всі вони із цієї лабораторії. Усі ці люди мого віку виграють різноманітні державні конкурси і змінюють культурну політику нашої країни. Мій шлях також почався з лабораторії для культурних лідерів, яку організовувала Йоанна Віховська (зараз Йоанна бореться з раком і потребує фінансової допомоги) в Києві, в центрі Леся Курбаса. Після цього я їздила на резиденцію у Словенію. Тож це такий європейський орієнтир, який зараз змінює наш незалежний творчий сектор.
Я дуже надихаюся тим, що відбувається зараз у Львові: стратегією культури, яку вони розробили; те, яким чином вони це роблять; тим, хто ці люди і як вони діляться своїм досвідом. Це теж саме моє покоління. Коли бачиш дієвий інструмент – можеш брати його та імплементувати в той простір, у якому перебуваєш.
Держава має бути зацікавлена в культурній політиці, адже незалежний театр, незалежне мистецтво, галереї, фестивалі – це все формує імідж України, присутність української культури за кордоном, здорову конкуренцію та екосистему тут. Зараз йдеться про зміну структури культурної політики, реорганізацію та переосмислення будинків культури, бібліотек та інших державних інституцій. Ця тенденція може бути прийнятною, але для цього необхідні культурні менеджери, яких майже немає. Це таке замкнене коло. Тож я і позитивно дивлюсь у майбутнє, і з певною пересторогою.
Я дотримуюся позиції «Якщо тобі щось не подобається – бери і змінюй». Власне, саме так я і дію. Десь на третій місяць пандемії, коли вже було зрозуміло, що це надовго і ніхто не збирається урізати орендну плату за приміщення для театрів, яким і так складно виживати, і що дуже багато мистецьких проєктів (як COME IN art gallery, наприклад) просто закриваються, я пішла в Департамент сім’ї, молоді та спорту Харківської міської ради, щоб пояснити владі, що незалежні проєкти, які вимушені припиняти своє існування через відсутність державної підтримки, – це втрати для цілого міста, в результаті яких програють усі. Тоді я запропонувала три варіанти вирішення цієї проблеми, але нічого з місця не зсунулося. Недавно мені зателефонували і попросили, щоб я ще раз запропонувала ці зміни, які можна реалізувати для підтримки незалежного творчого сектора з боку міста.
Мені хотілося б змінювати культурну політику. Хочеться зробити свої знання настільки прикладними, щоб мати можливість впливати на зміни. Це той напрямок, на якому я зараз фокусуюся. Для мене важливо, щоб те, що я роблю, оцінили, впізнали і щоб люди могли користуватися цим. Мистецтво можна використовувати як інструмент для толерантних і м’яких змін. Театральне мистецтво – синтетичне, воно об’єднує в собі музику, танець, архітектуру, візуальну частину та сучасні технології. Тобто театр – це така точка поєднання, через яку можна транслювати якісь важливі речі.
Недавно в межах Parade-fest’у вийшла методичка «Безпечний театр: лабораторія нових правил гри». Ми спробували проблематизувати нові пандемічні правила гри в театрі і зробили лабораторію з лекціями та воркшопами від європейських митців та мисткинь-практиків. Потім запросили практиків з усієї України, щоб спробувати перенести європейський досвід на нашу реальність. Це все підсумували та узагальнили в методичних матеріалах; зробили з них книжку, яку надрукували і розіслали понад сотні митців та мистецьких установ.
Колись я робила один освітній проєкт для бібліотек у маленьких містах Харківської області. Я розробляла освітній компонент, що мав на меті розвиток креативного мислення, командного інтелекту, ненасильницького спілкування. Ми презентували комп’ютерну школу Hillel з 3D-принтерами: привозили ці принтери в малі села та містечка, щоб діти могли попрацювати з ними. Після цього протягом двох-трьох тижнів вони слухали онлайн-курс з 3D-моделювання, а потім ми знову приїжджали з принтерами, щоб вони надрукували все те, що розробили. Ще ми влаштували там курс «босяцького маркетингу» – так ми назвали маркетинг для бібліотек, у яких мало ресурсів. Ці бібліотеки – це класні відремонтовані за рахунок грантів приміщення, але вони не є точкою збору громади та формування спільноти. Це просто склади з книгами. Я дуже люблю цей проєкт, хоча він не був освітлений у ЗМІ, не мав якогось резонансу, але це було дуже сильно і дало мені цінний досвід.
В Україні дуже багато бібліотек і молодіжних центрів, які є прогресивними та цікавими. Загалом їх замало для країни, але є круті приклади. Наразі я відчуваю, що є величезна інерція щодо саморозвитку та самопереосмислення з боку інституцій. Багато з них просто не готові до цього. Якщо говорити про Схід України (Донецька та Луганська області), з якими ми тісно співпрацюємо, там уже десь сім років міжнародні фонди активно вкладають гроші в освітні та мистецькі проєкти. І можна сказати, що там молодіжні хаби та будинки культури змінюють своє наповнення і стають прогресивнішими та цікавішими.
У Харкові такі тенденції потрохи починають розвиватися. Дуже часто люди не приходять кудись тому, що інституція не відповідає їхнім запитам, а щоб відповідати запитам авдиторії, необхідно вчитися, наслідувати і брати приклад. Можливо, нам варто дивитися на те, як це працює у Польщі або в країнах колишньої Югославії, адже те, як було раніше, далі точно тривати не може. Щось змінить пандемія, щось точно буде видозмінюватися та трансформуватися. І державна культура також.
Мені дуже цікаво займатися культурною дипломатією та робити проєкти, спрямовані на представництво України за кордоном. Зараз ми з театром Dollmen співпрацюємо з Українським інститутом. Це є шлях формування. Можливо, пізніше, я хотіла б піти в науку і займатися дослідженнями та культурною аналітикою.
Театр може бути дуже різноманітним. І зараз про це мало хто говорить. Мені хотілося б, щоб це було популярнішим. Я хочу поспівпрацювати з Ніком Акорном – це митець з Грацу, який займається інтерактивними інсталяціями. Партисипативні практики [партисипативність – рівень включеності, залученості у що-небудь, зацікавленості в чому-небудь, – прим.ред.] дуже важливі в поставторитарних країнах, тобто в країнах, у яких ще недостатньо сформоване демократичне суспільство. Будь-яка партисипативна практика може розвивати його, робити гармонійнішим, толерантнішим та свідомішим. А ще я хотіла б попрацювати з Єгором Матюхіним [брейк-танцівник, організатор багатьох брейк-фестивалів, – прим.ред.] і вуличними культурами.
Працювати і не вигорати не можливо. Ти «вмираєш» щоразу після фестивалю. Це величезна напруга, адже ти постійно залежиш від донорів, грантів, бюджетів та виснажуєшся від інтенсивної комунікації з людьми. Це величезний шлях, зокрема компромісів із собою. Однак виснаження – це водночас й емоційний підйом. Разом вони створюють необхідний баланс.
Тим, хто хоче працювати з культурою, можу порадити вчитися, пробувати щось робити, розширювати свої кордони та обов’язково вчити англійську. Зараз є дуже багато освітніх курсів та програм, навіть безкоштовних. Важливо не фокусуватися на академічних знаннях, а шукати моменти, які будуть драйвити, і копати туди, де, на твою думку, тебе не вистачає. І не боятися. Складно може бути, коли спочатку в тебе нічого немає і ти щойно завершив виш. Тоді може не бути корисних знайомств, але, з іншого боку, якщо є конструктивні ідеї, завжди можна запропонувати їх Українському культурному фонду і це стане твоїм інструментом. Для митців та мисткинь також є важливими конкурси, адже там можна отримувати фідбек від фахівців. Якщо маєш віру в себе – ти можеш усе зробити. Якщо є перепони – бери і пробуй щось змінювати.
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
