«Я хочу бути прикладом для своєї дитини», «Ідентифікую себе як українку», «Не хочу ніколи чути російську», «Люблю українську», «Знаю кілька супермаркетів, де говорять виключно українською, тому ходжу туди просто щоби поспілкуватися», «Вчу мову по піснях», «Читаю лише українською» — це історії людей, які переходять на українську: мотивація та складнощі, з якими вони стикаються повсякчас.
Переходити на українську, коли все життя говорив російською — не найлегша задача. Адже більше емоцій та почуттів ти пережив нерідною мовою. Тому навіть якщо володієш українською, важко відразу вільно заговорити.
Для поліпшення навичок спілкування було створено безліч курсів, підручників, майстер-класів, марафонів та розмовних клубів. Зокрема, один із таких відкрили в Харкові — журналісти Ґвара Медіа відвідали його заняття.
Що відбувається у розмовному клубі?
Модерує заняття викладачка української мови Харківського національного академічного університету імені Семена Кузнеця Наталія Карікова. Вона працює в університеті вже понад 10 років.
Розмовний клуб, як завжди, починається зі знайомства учасників. Людей зібралося чимало, дехто прийшов навіть з дітьми. Заняття, поділене на теоретичну та практичну частини, триває близько двох годин. Спершу Пані Наталія розповідає про соціальні проєкти. Розмовний клуб — це ініціатива одного або декількох людей, які об’єдналися заради змін. Наталія каже: «Ми маємо брати ініціативу у свої руки та щось робити».
На запитання, як вона стала модераторкою розмовного клубу, пані Наталія відповіла: «Якщо в мене є вільний час, я володію мовою, можу говорити, підтримувати контакт з аудиторією, організовувати, то я долучуся до ініціативи».
Одним із домашніх завдань було впродовж тижня слухати аудіокнижки українською і розповісти про цей досвід іншим. Цікаво, що більшість обрала «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького. Так у якийсь момент розмовний клуб перетворився на книжковий.
Пізніше група обговорювала, які українські слова можна вживати в побуті: як замовити каву в кав’ярні, попередити водія про зупинку або придбати щось у магазині. Потім, звісно, практика — учасники клубу спілкуються між собою.
Позаяк це не формальний урок чи лекція, клуб проходить у затишній кімнаті без парт, але з кавою, чаєм та підтримкою модераторки й учасників. Тут зібралися однодумці, у яких одна мета — вийти поза межі приміщення та спілкуватися гарною українською мовою.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Історії людей, якій ходять на розмовний клуб
Ірина Семенова, 43 роки, працює у сфері продажів
«Насправді наша мова дуже красива. Мені подобається, коли люди гарно розмовляють українською. Теж хотілося б вільно розмовляти, але це завжди було не на часі, — розповідає Ірина. — Хоча я навчалася в російськомовній школі, у нас викладали українську мову й літературу. Я її розумію, проте заговорити важко».
Ірина розповідає, що моментами виникає мовний бар’єр, коли вона не може швидко дібрати потрібне слово, тому знову переходить на російську. При цьому жінка продовжує практикуватись — у магазинах відповідає українською і в соцмережах спілкується виключно державною: «У месенджерах дещо легше — коли я не знаю певного словосполучення, то можу підглянути й маю більше часу, щоб написати гарну відповідь чи коментар».
Вчити мову Ірину мотивує донька: «Мені нещодавно трапився твір моєї дочки Дар’ї, їй 10 років. Завдання було написати, чому ми, українці, маємо говорити українською. Донька написала, що ми знаємо рідну мову, але не мусимо нею спілкуватися. Ми можемо говорити будь-якою мовою, аби було зручно, тому вона продовжить розмовляти російською, бо її друзі також нею спілкуються. Мені стало так сумно від цих слів. Я не можу дати їй приклад, тому що сама не спілкуюсь рідною мовою».
Наостанок Ірина розповіла про давню відпустку в Туреччині, де познайомилася з турком, який навчався в Харкові й знав кілька мов: турецьку, англійську, французьку, німецьку, українську та російську.
«Тоді я подумала: це так дивно, що ми живемо в Україні й не говоримо державною. Ось це все склало пазл у моїй голові. Потім розпочалося повномасштабне вторгнення — і пішла конфронтація з усім російським», — додала Ірина.
Вікторія Кравченко, 35 років, приватний вихователь
«До повномасштабного вторгнення я більш лояльно ставилася до росіян та загалом їхньої країни. Але після того, як мене це торкнулося особисто, зрозуміла: треба щось міняти, — розповідає Вікторія. — У мене є квартира на Північній Салтівці, я щойно її придбала, пів року прожила там. Збиралася вийти заміж, створити сім’ю, але всі мої плани зруйнували росіяни. Тому в мене включилася самоідентичність — я українка».
Вікторія зізнається: російську мову знає краще, ніж українську. Їй важко спілкуватися державною вільно, адже часом вона не дуже розуміє певні словосполучення. Тому Вікторія вирішила це виправити — покращити навички спілкування державною мовою у розмовному клубі:
«Я люблю опановувати нове, тому українська — це новий виклик для мене. Не завжди все виходить з першого разу, але принаймні треба спробувати. От буде в мене дитина, а я не зможу їй допомогти робити уроки — мені буде соромно».
Що найважче в переході на українську мову?
— Багато русизмів, бо я навчалася в російськомовній школі й розмовляла російською. І взагалі рідко де можна було почути українську [в Харкові — ред.]. Але зараз багато гарних українських виконавців, яких я постійно слухаю, і це допомагає підтягувати мову.
А є улюблені артисти?
— Мені дуже подобається Артем Пивоваров, у нього пронизливий голос та сильні пісні, також гурт Шабля — дуже люблю пісню «І зійде сонце» Sonne. Коли вдома нікого немає, я її включаю і підспівую. Мені здається, що в мене навіть виходить (посміхається). От якщо брати пісні, то я знаю українську добре. Навіть раніше, коли ходила в караоке, завжди обирала пісні нашою мовою, бо вважала, що вони кращі.
Валерія Віталіївна, 60 років, вихователька
«Намагалася перейти на українську мову вже давно. Оскільки працюю в дитячому садочку, заняття проводжу з дітьми українською. Та щойно заняття закінчувались — навколо всі починали говорити російською, я теж автоматично переходила на неї. Після повномасштабного вторгнення я поїхала на захід України разом зі своєю родиною, де ми остаточно поринули в українськомовне середовище, — розповідає пані Валерія. — За 10 місяців у мене вийшло — вже не переходжу на російську й не зупиняюся на досягнутому: намагаюся збільшувати словниковий запас. Інколи буває суржик, але я одразу дивлюся в гугл-перекладачі, як правильно сказати українською».
Валерія Віталіївна розповідає: коли повернулася до Харкова, продовжувати спілкуватися рідною мовою стало важче, оскільки навколо російськомовне середовище. Хоча вдома вона спілкується, як завжди, українською, але колеги на роботі, знайомі у дворі — усі продовжують розмовляти російською.
«Я чую, що в мене погіршилася мова, дедалі частіше з’являється суржик. Тому я вирішила піти в розмовний клуб, щоб збільшувати словниковий запас та нести українську в широкі маси. Я дуже радію, коли мої подруги при розмові зі мною переходять на українську. Для мене це певна перемога», — ділиться емоціями Валерія Віталіївна.
Для того щоб практикувати мову, Валерія Віталіївна любить ходити до супермаркету «Рост» біля свого будинку, бо каже, що там усі співробітники говорять українською.
Вікторія Щерба
«Я перейшла на українську мову у 2014 році. Розпочала з того, що повністю відмовилася від російськомовного контенту та почала читати книжки й робити дописи в соцмережах українською. Родина мене підтримала й заговорила рідною мовою. Але на роботі я продовжувала розмовляти російською, — розповідає про свій досвід Вікторія. — 24 лютого я зрозуміла, що треба почати розмовляти українською, тому прийшла в розмовний клуб. Моя мета — виходити на вулицю та спілкуватись в соціумі рідною мовою».
Що найважче для вас в українській?
— Найважче — почати розмовляти. За ці роки я поповнила словниковий запас, але автоматичний перехід на російську дуже підводить: коли починаю швидко говорити, перемикаюсь на російську. Але із цим теж можна боротися. Коли я плела сітки, зі мною були дівчата, які розмовляли лише українською. Дехто звертався до них російською, але вони не переходили на іншу мову. Мене це мотивувало та допомагало продовжувати спілкуватися українською.
Найчастіші проблеми під час переходу з російської на українську
Не могли впустити шанс поспілкуватися з модераторкою пані Наталією, тому поставили кілька запитань їй також.
— Якщо говорити про проблеми вимови, то найчастіше в людей з’являється російська літера «Ґ». Тобто відбувається інтерференція — вплив панівної мови, адже в нас російська мова була панівною більше століття.
Людям дуже важко подолати мовний бар’єр, оскільки вони звикли до російськомовного середовища. Як приклад, сьогодні учасники розмовного клубу розповідали, що Харків — російськомовне місто. Але мені здається, зараз побільшало української. Люди свідомо стали переходити на українську, бо вважають російську мовою окупантів, і тут я згодна, абсолютно.
Водночас коли людина свідомо готова перейти на українську, все одно виникає мовний бар’єр. Банально не вистачає лексики — слів, які можна вживати в побуті. Тому люди не можуть говорити про більш високі матерії або не завжди знають, як сказати «хліб» українською, замовити якусь послугу, як вірно вижити елементарні етикетні формули, як-от «вибачте», «будь ласка».
Як це виправити?
— По-перше, слухайте аудіокнижки — це дійсно допомагає. Більше читайте, щоб ви бачили текст — це допоможе збільшити словниковий запас. По-друге, щоб вільно заговорити, треба більше практики: брати участь у таких ось заходах, залучати друзів тощо.
Українська мова в Харкові — це реально?
— Чесно кажучи, до війни я думала: за моє життя не станеться такого, щоб Харків став українськомовним містом. Але тепер, у зв’язку з повномасштабною війною, розв’язаною Росією, мені здається, це однозначно пришвидшить процес. Ми зараз із вами спостерігаємо: це дуже серйозний поштовх для того, щоб Харків перейшов врешті-решт на українську. Це обов’язково станеться найближчим часом.
Довідково: Розмовний клуб проходить завдяки руху «Єдині». Це масштабний мотиваційний проєкт, який надає освітню та психологічну підтримку в переході на українську мову російськомовним українцям, зокрема переселенцям. Їхня мета — відновити ідентичність українців та об’єднати завдяки мові.
Рух має кілька напрямків: безплатний онлайн-курс, психологічна та технічна підтримка, розмовні клуби в різних містах України, лекції та вебінари від фахівців тощо.
У Харкові розмовні клуби відбуваються на локаціях Благодійного Фонду «Жовта допомога». Організатори розповіли, що в Харкові дуже легко було знайти учасників для клубу. Щойно поширили інформацію про його відкриття, як у місті вже зареєструвалося 300 осіб. Наразі розмовні клуби проводять у двох локаціях — бібліотеці та в центрі допомоги БФ «Жовта допомога».
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Читайте також матеріал Видавець Олександр Савчук: «Поняття “українець” — це ширше за мовне питання».
