У рамках проєкту «П’ятий Харків» 14 жовтня в Art Area відбулась зустріч Сергія Жадана зі Святославом Вакарчуком. Вони обговорили як нам жити зараз, якою в майбутньому буде наша країна та які цінності в ній будуть.
Gwara Media відвідала подію та підготувала частину розмови митців. Зустріч відвідало близько 200 людей. Якщо ви побачили порожні вулиці Харкова, імовірно мешканці міста якраз знаходилися на якихось заходах.
Говорити про майбутнє – український дзен
Сергій Жадан: Наш проєкт П’ятий Харків. Він про візіонерський. Тому що Юрій Шевельов, коли створював свій текст про Харків. Харків минулий і Харків теперішній. Для нього теперішній Харків – це був повоєнний Харків. І Харків майбутнього – це були намагання створити проєкцію наперед, яким має бути нормальний український Харків. Він це означив як п’ятий Харків, Харків, який позбувся своїх якихось імперських радянських комплексів, який позбувся своєї провінційності, який усвідомив себе українським містом і який, власне знайшов свою ідентичність і повернув її собі. За тих козацьких полків з часів Сковороди, століття якого ми будемо незабаром святкувати. і мені здається саме це зараз і відбувається, тому пропоную про майбутнє. Це можливо трішки не певно, – каже письменник.
Святослав Вакарчук: Це набагато легше ніж говорити про минуле та про теперішнє. Бо це ніхто не може перевірити. Бо ти скажеш, я що винен, що так сталося. Це ти знаєш, як український дзен.
Сергій Жадан: Ось дивись, от ми зараз всі експерти. Ми зараз експерти в протиповітряній обороні, контрнаступах, всі експерти в дронах і тепловізорах. Але так чи інакше, про майбутнє говорити під час війни, фактично коли лінія фронту зараз дуже не стабільна. Зараз вона рухається в іншу сторону. Але це не певна річ, оскільки якщо говорити про це серйозно, то важко сказати, а що буде через рік. Ти думав про це взагалі? Зараз варто про це говорити чи ні? Чи краще почекати коли завершиться найбільш гаряча, небезпечна, найбільш кривава фаза?
Святослав Вакарчук: Я можу говорити тільки за себе, я вкрай рідко стараюсь давати поради, оскільки, по-перше, чим більше ти хочеш порадити, тим менше тих, хто захоче їх слухати, а по-друге, життя дуже індивідуальне і кожен на себе це міряє. Я думаю що потрібні як в машині – дальнє і ближнє світло. От я думаю так людина і має жити. Ти маєш включати певний “дальномір”, тобто думати про 5, 10, 20, а дехто може замахнутись і на 100 років. Але ти безумовно маєш думати про те, що буде завтра. Я думаю, що комбінація цих двох відчуттів, якоїсь візійної та інтелектуальної “рутини”, я б сказав, вони визначають кожну людину і її бачення. Що стосується війни й чи потрібно думати про майбутнє – потрібно, але жити потрібно теперішнім.
Що таке пам’ять?
Сергій Жадан: Спробуймо із наших приватних досвідів вийти на якісь абстракції. Так чи інакше ми зазираємо хтось більше обережно, хтось менш обережно. Хтось більш впевнено чи самовпевнено. Ну так, ми всі впродовж восьми місяців повторюємо одну фразу: “Після нашої перемоги”. Ми впевнені в нашій перемозі, хтось в неї вірить щиро і твердо, хтось скоріше повторює це як мантру, як певний такий оберіг. З вірою, якщо ти це будеш постійно повторювати, то вона матеріалізується. Але так чи інакше я ніколи не бачив людей, які б говорили: “Після нашої поразки”. Всі говорять “Після нашої перемоги”.
Святослав Вакарчук: Такі люди є. Ми знаємо, що з ними стається.
Сергій Жадан: Мабуть, приходять на літературні вечори (посміхається), проєкту “П’ятий Харків”. І я до чого, дивись, ми говоримо про майбутнє, ми туди зазираємо, якось намагаємося побачити це світло в кінці тунелю, але власне звідки ми йдемо і від чого ми відштовхуємося. Мені здається це теж дуже важливо. Ми говоримо про майбутнє, про те, що так чи інакше вадливо триматися нашої тихої радості й суму. Дуже важливо триматися сьогодення, маючи на увазі майбутнє, але знаєш, при цьому випускати поза увагу минуле теж не вийде. Власне яка має бути історична база від якої ми можемо відштовхуватись, щоб вона дійсно була надійна, щоб вона не була хибна, щоб ми не спіткнулися опираючись на неї?
Святослав Вакарчук: Ну знову ж таки, не можна плутати пам’ять і минуле. На мою думку, пам’ять – це факел по дорозі в майбутнє – смолоскип, а минуле – це тягар, який ми несемо. І це трошки різні речі. Тобто ми маємо в пам’яті залишати оцей екстракт хорошого і поганого з досвіду минулого, але саме минуле треба залишати там… Не можна його нести з собою в цих наплічниках. Бо воно тягне нас вниз. Саме по собі минуле – воно вже пройшло, його немає. Його не існує. Існує тільки наш досвід, який матеріалізується в якісь речі, які будемо робити. Так от в цьому сенсі, дуже важливо нам зняти з себе постійне скиглення, я не хочу навіть це називати комплексом меншовартості, це швидше комплекс того, чого нам не щастить, чому в нас така тяжка доля, тому що на жаль це присутнє в генах українського народу. Це з зрозумілих причин, з таким минулим було б дивно, якби в нас такого не було. Але з усім тим, нам потрібно поставити перед собою завдання. Нам треба стати нацією або людьми, які живуть в мажорній гамі, а не мінорній. Друга річ – нам потрібно чітко усвідомити свої не просто сильні сторони, а свої фундаментальні цінності, які зробили нас українцями, які дали нам цю тисячу років вижити. Які залишили нас сильною нацією, яка протистоїть страшному в усіх сенсах ворогу і успішно протистоїть. Незважаючи на весь цей комплекс ці невдачі й так далі.
Насамкінець музикант додав, що знищити мистецтво неможливо. Людину вбити можна, але її творіння ніколи. Вони завжди зберігатимуться в пам’яті людей і будуть передаватися із покоління в покоління.
