З першого дня повномасштабного вторгнення російські війська розпочали захоплення територій Луганщини, які ще лишалися під контролем України. Уже влітку 2022 року Уряд офіційно визнав: останнє неокуповане місто області — Лисичанськ — захопили росіяни.
Зараз Луганщина вважається окупованою на 99%. 1% територій поза російською окупацією — «сіра зона», де ведуться постійні бойові дії.
З Харківською областю Луганщина межує на заході, «прикордонними» вважаються Сватівський та Старобільський райони. За інформацією міністерства національної єдності, понад 60 тисяч внутрішньопереміщених осіб (ВПО) з Луганщини сьогодні живуть на Харківщині.
Ми поспілкувались з чотирма переселенками, які полишили свої домівки в окупованій росіянами Луганській області та переїхали у Харків. Перше, що каже нам одна з них: «не думайте, що всі, хто лишаються — це ждуни».
Евакуація чи окупація
Не всі люди, які залишаються на окупованих територіях, чекають на Росію. Частіше за все, вони не виїжджають через відсутність грошей на життя в евакуації:
«Хіба за 2 тисячі, які вже навіть не всім переселенцям дають, можна оплатити оренду житла, харчування, — а часто це ж не лише собі, а й дітям? Роботу знайти нам теж важко, бо ми переселенці. Тож багато хто не витримує і їде [назад в окупацію — ред.]», — продовжує Анна (імʼя змінено з міркувань безпеки) з окупованого села у Сватівському районі Луганщини.
На початку 2023 року, після пів року життя в окупації, Анна переїхала до Харкова та оформила тут статус ВПО.
На початку повномасштабного вторгнення Анна з родиною знали, що росіяни просуваються до їхнього села, «але куди було їхати, якщо вони наступали з обох боків: з одного — на Харківщину, з іншого — на Луганщину».
Остаточно, розповідає вона, росіяни зайшли до Сватівського району на початку весни 2022 року: й одразу почали забирати людей «на підвал» — катувати й допитувати, — стріляли прямо по місцевих для розваги та грабували будинки.
Попри це, Анна довго не хотіла виїжджати й неодноразово сварилася з росіянами. «Я сама трохи психолог — зрозуміла, як з ними треба говорити. То я їх на місце ставила, не мовчала».
Однак, каже, виїхати все ж довелося, коли росіяни остаточно «взялися» за їхню родину. Одного дня військові провели черговий обшук у неї на дачі та знайшли там стару антену. Після чого прийшли додому, де Анна жила з 24-річним сином Єгором.
«Двоє військових зайшли, один одразу навів автомат мені на ноги. Інший ходив по будинку, відкривав шухляди, всі речі вивертав… Я в моменті питаю: “То що ви там шукаєте, антені тисяча років, вона неробоча”, а вони мені відповідають, що нібито “ЗСУшніків” шукають по наших шухлядах, і сміються, гади», — переповідає Анна.
Жінка помітила, що росіяни не просто обшукують, а забирають гроші, коштовності та алкоголь з дому. Стала їх сварити — але один з військових почав стріляти біля її ніг, а потім вони забрали Єгора «на підвал».
Була комендантська година, але Анна все одно побігла за військовими. У сам підвал її не пустили, тож вона лишилася стояти поруч, вимагаючи не чіпати сина. За кілька годин його — побитого — відправили додому зі словами «скажи спасибі матері, що вона в тебе така настирна, — стояла, ждала тебе тут — а так би хрін відпустили».
Після цього випадку родина негайно вирішила виїжджати.
Діставшись додому, Анна почала збирати речі, палити документи та допомагати сину оговтатися від допитів. Наступного дня знов прийшли росіяни.
«Я їм не відкрила, вони давай стріляти на подвір’ї у нас, машину побили. Я взяла сина, собаку, якісь речі, що були під рукою. І давай тікати куди очі поведуть. Сусіди помітили, як ми побиті під автоматами тікаємо, і на машині нас підхватили. Так ми разом виїхали з села».
Сусіди вивезли родину до Сватового — там вони перепочили та знайшли гроші на переїзд.
«У кого автівки нема, виїзд коштує 25 тисяч гривень за людину та 12 тисяч за тварину. От і відповідь, чого не виїжджають люди. У нас село, у людей зарплата середня 6-10 тисяч, а в окупації й того нема… от де брати гроші?»
Анна виїжджала з Луганщини через Росію. Розповідає, що боялася, бо знала: дані про її родину і той випадок з антеною передали прикордонникам. На її думку, родину врятував Слобожанський контрнаступ, початок якого змусив тікати багатьох колаборантів. Тож людей, які переходили кордон, менш прискіпливо перевіряли.
Далі родина через Європу повернулися до України, а саме до Харкова, де живе донька Анни, Марина.
Інші жінки зі Сватівського району, з якими ми спілкувались, казали, що у них була «тиха окупація» — без вибухів чи катувань, але люди все одно відчували, що росіяни насаджують свою політику на захоплених територіях, нехай і не застосовуючи відкритого насильства.
«Візьмемо хоча б комендантську з 20:00 чи 21:00. Був випадок, коли жінка вийшла у свій двір у цей час, а її затримали росіяни. Чому, питається, хто вони тут такі, що свої правила диктують», — обурюється Ірина, також переселенка з Луганщини.
Повномасштабне вторгнення вона зустріла у Харкові, однак повернулася до рідного селища через чоловіка, думала: «все одно і тут, і там війна, я ж не знала, що так буде». Щойно приїхала до Сватівського району, росіяни окупували її селище.
Згадуючи про окупацію, Ірина розповідає: масового терору росіяни не вчиняли — схиляли до співпраці, та, поки вона там була, фізичної сили не застосовували.
«Обстрілів у нас в селищі не було, але, знаєте, коли над тобою летить — то воно дуже страшно все одно», — додає вона.
«Допомогою ВПО займаються фонди, а не держава»
Анна розповідає, що вона отримувала 2 тисячі гривень від держави як пенсіонерка і ВПО протягом пів року. Але наголошує, що так щастить не всім.
Правовий аналітик «Схід SOS» Ярослав Таранець, посилаючись на дані Міністерства соціальної політики України, коментує, що зараз виплати можуть отримати всі ВПО протягом шести місяців. Після — 2 тисячі щомісяця виплачують лише пенсіонерам, неповнолітнім, людям, які мають інвалідність, або опікуються людьми з інвалідністю, а також багатодітним родинам.
«Якщо ми говоримо про допомогу ВПО сьогодні, то цим займаються в абсолютній більшості благодійні фонди, а не держава. Від держави є виплати, але категорії людей, які можуть їх отримати, обмежені. У 2025 році їх знову скоротили», — прокоментувала координаторка напряму правозахисту благодійного фонду «Схід SOS» Юлія Матвійчук.
Коли люди, яким виплати не передбачені, потребують допомоги, вони можуть додатково обґрунтувати потребу в фінансовій підтримці від держави і поновити її. Кожен такий випадок юристи розглядають окремо.
Юлія Матвійчук наголосила, що їхній фонд надає безкоштовну юридичну допомогу для ВПО, у тому числі тих, хто хоче поновити підтримку. Запит на консультацію можна лишити за номером 0 800 332 614.
Чому переселенці з Луганщини обирають близький до фронту Харків
Анна не задумувалася, куди виїжджати, — каже, що пощастило мати дорослу доньку в місті. Схожа ситуація була й у Галини Радченко, яка ще на початку 2022 року евакуювалася зі Коломийчихи на Луганщині до Харкова та стала головою сільської громади, як вона саме каже, «у вигнані». Галина обрала місто для переїзду через сина, який тут мешкав.
Однак, з досвіду спілкування з переселенцями, Галина каже: здебільшого люди обирають Харків для переїзду, бо в Харкові — дешеве житло.
«Якщо ми говоримо про людей, які лишилися без дому, без грошей через окупацію, для них це дійсно важливий фактор. Якщо ми зараз порівняємо середню ціну за оренду житла у Києві, Львові та Харкові, останній точно матиме перевагу», — пояснює Галина.
Перевагою також може бути розташування, додає Галина. Наприклад, у селищі Печеніги Чугуївського району навесні та влітку 2022 року тут була так звана «дорога життя» — переправа з окупації на підконтрольну Україні територію через дамбу.
Нею встигли скористатися близько 16 тисяч жителів Харківщини, Луганщини та інших окупованих територій. Як каже Галина, для тих, хто виїжджав з окупації через Печеніги, Харків був найближчим великим містом — з роботою, житлом і перспективою отримати підтримку.
Адаптація до Харкова
Анна розповідає, що по приїзду з окупації її вісім разів перевіряли у Службі безпеки України, — а потім вона не могла знайти роботу у Харкові через статус ВПО.
«Я намагалася влаштуватися на роботу в магазин — звичайний продуктовий — але мене не взяли, якраз через мій статус. І що б мені було робити без доньки, хіба їхати назад…» — розповідає Анна.
Понад пів року жінка сиділа вдома з онукою. Потім пішла працювати у дитячий садок вихователькою, «але це ясла, тобто дворічні діти, з ними не присісти. Було дуже важко фізично, але голова за оренду квартири боліла, бо це 5 тисяч гривень, а я маю лише 2 тисячі».
Згодом у громаді, у якій жила Анна, вирішили відновити дистанційну роботу однієї зі шкіл (назву не вказуємо з міркувань безпеки дітей, що там навчаються). Жінці запропонували стати директоркою, тож тепер вона керує навчальним закладом прямо з Харкова.
«Я колись працювала вчителем початкових класів, та директором ніколи не була. Але мені треба за щось хапатися, за будь-яку роботу, щоб жити, тому вчепилася зубами за цю. Сама всі документи оформлювала через Міносвіти», — розповідає Анна.
Частину документів довелося оформлювати у Кременчуці, адже у Харкові їх, за словами Анни, не робили. Потім особисто обдзвонювала батьків і набирала учнів та учениць до школи.
Зараз заняття у школі проходять дистанційно, однак програма адаптована і для дітей, що виїхали за кордон, тому «важливіші уроки, типу математики, історії, української мова, виносять у другу половину дня», щоб діти могли відвідувати дві школи одночасно.
У школі представлені всі класи від 1 до 11, а в кожному класі є учні з Луганщини, які лишилися в окупації. Анна підкреслює, як важлива для них анонімність учнів. «Ми всі розуміємо, в яких умовах перебувають дітки в окупації, тому усі вчителі йдуть їм назустріч, не занижують оцінки через пропуски тощо».
Зараз у школі вчаться майже 200 учнів і працює 21 вчитель. Минулого року школі вдалося отримати ноутбуки — до цього вчителі викладали просто з телефонів.
Допомога ВПО з Луганщини у Харкові
У квітні 2023 року адміністрація Нижньодуванської громади Сватівського району відкрила у Харкові хаб допомоги для ВПО з Луганщини. З того часу вони займаються гуманітарною допомогою, надають психологічні та юридичні консультації.
«Наше завдання — розвантажити Харківську обласну військову адміністрацію, яка також опікується переселенцями з Харківщини, це і Купʼянськ, Вовчанськ, Липці…», — розповіла заступниця керівника хабу Наталія Лукащук.
Наталія сама двічі переселенка, тож згадує, що виїхала у 2014 році з Луганська до селища Нижня Дуванка Сватівського району, а після повномасштабного вторгнення вимушена виїхати й звідти — до Харкова.
На початку окупації, розповідає Наталія, частина адміністрації селища лишалася та роздавала гуманітарну допомогу, але влітку 2022 стало зрозуміло, що потрібно виїжджати, — ставало все більш небезпечно.
Спершу у хабі надавали гігієнічні та продуктові набори, але зараз цей процес припинився, адже немає ресурсу. Деякі люди через це скаржаться — наприклад, Анна. Каже, що з 2023 року не отримувала нічого.
Наталія запевняє, що зараз вони шукають можливості для задовільнення індивідуальних потреб, а минулого року, за підтримки благодійного фонду, одноразово виплачували 10 тисяч гривень переселенцям.
Водночас попит на юридичну та психологічну допомогу зріс, тож по неї до хабу звертаються найчастіше.
«Ми також проводимо час з дітками, у нас є солодощі для них, іграшки, книги… Це дуже важливо. Ми ж не знаємо, що ці діти пережили під час окупації, але всім їм точно треба приділяти увагу зараз. У нас є психолог, який може поговорити з ними, вислухати», — додає Наталія.
Також на базі хабу є перукар.
Адреса гумштабу: місто Харків, вул. Данилевського, 38
Графік роботи: понеділок-пʼятниця — з 9:00 до 18:00, субота — з 9:00 до 14:00
Телефон для довідок: +38 068 790 5632
Більше подробиць на офіційних сторінках у Facebook та Telegram Нижньодуванської селищної військової адміністрації.
Цими послугами можуть скористатися не лише переселенці з Луганщини, а й з інших областей.
У Харкові також працює адміністрація Коломийчиської громади Сватівського району — консультують з юридичних та інших питань її мешканців, допомагають з гуманітарними запитами.
У місті Берестині на Харківщині створені місця компактного проживання для ВПО Коломийчиської громади. Зв’язатися з ними можна телефоном: +38 050 857 1893 (гаряча лінія), пошта: [email protected]
Луганщина сьогодні
Зараз ситуація в Луганській області продовжує погіршуватися, рух опору «Жовта стрічка» повідомляє про насильницьку паспортизацію, мілітаризацію дітей, навчання у школах за російськими методичками та заборону на все українське, підкріплене окупаційною пропагандою.
По приїзду до Харкова Анна дала свідчення правоохоронним органам України про побачене в окупації, зокрема, тортури, розстріли та пограбування цивільних військовими РФ. Її історія може стати одним зі свідчень воєнних злочинів росіян на цій території.
За словами Анни, на наступний день після від’їзду родини росіяни вивезли всі коштовні речі з їхньої хати та самі там оселилися.
«І я звикаю до життя у місті — у селі цілий день на городі, а тут інакше. Прокинувся зранку, з собакою погуляв, а тоді за ноутбук працювати. Я вже навчилася, щось цікаве тепер дітям вигадую», — каже вона.
Наприкінці розмови питаємо, як Анна реагує на вибухи, які час від часу лунають у Харкові. Відповідає: «З тим, що ми пережили там, тут для нас уже спокійно. Село в нас розбите, туди всім чим можна били росіяни. А ми поки там сиділи, все чекали звільнення, але вже, бачите, довелося виїхати. І вже нема куди вертатися».
Наразі Росія окупувала майже 26% територій України, а російські війська продовжують просування. Лише на території Харківщини евакуація досі триває з 344 прифронтових населених пунктів. Якщо вам необхідна допомога чи консультація щодо виїзду, звертайтесь до Координаційного гуманітарного центру Харківщини, який працює і на Донеччині, 0 800 339 291 — безкоштовна цілодобова гаряча лінія.
Також допомогу надають громадська організація «Helping to Leave» (093 177 64 58) та поліція (102).
Офіційних маршрутів евакуації з окупованих територій наразі немає, однак громадська організація «Донбас SOS» консультує та юридично підтримує переселенців та людей, що перебувають в окупації. Більше інформації за номером телефону: 0 800 309 110.
Читайте також
- Станом на липень 2024 року на тимчасово окупованих територіях України лишається близько 6 млн осіб, чверть з них — діти.
- Катування на Вовчанському агрегатному заводі: свідчення полонених з окупації.
- Обстріли, пошук роботи та відновлення: як живуть мешканці прикордонного Золочева на третій рік повномасштабного вторгнення.
