24 жовтня у «ЄрміловЦентрі» медіа «The Village Україна» організувало публічне обговорення про відомих дисидентів та правозахисників, які працювали в Харкові за радянських часів, а також їхній внесок. Дискусія відбулася в межах офлайн туру прифронтовими містами проєкту «Вулиці Історії України». Модерували обговорення письменник і блогер Роман Чихарівський («Пан Роман») та кандидатка історичних наук й експертка Українського центру безпеки та співпраці Аліна Понипаляк.
Журналісти Ґвара Медіа відвідали подію і занотували основні тези розмови.
Місто, яке формувало дисидентський рух в Україні
Як зазначила Аліна Понипаляк, Харків — місто, яке фактично формувало дисидентський рух в Україні. Воно є одним з головних міст, де існував мистецький рух, тож основним блоком публічної дискусії стала тема «Харків як місто підпілля».
Аліна Понипаляк: Харків — місто, яке є для мене форпостом українства. Якщо ми говоримо про часи перших визвольних змагань з 1917 по 1921 роки, то Харків завжди стояв в авангарді української революції, згодом перейняв цю естафету будинок «Слово» у 20х-30х рр. XX століття.
Аліна Понипаляк: Зачеплю свою улюблену тему — це Організація українських націоналістів на території Харківщини, що безпосередньо пов’язана з дисидентським рухом. Процитую місцевого класика Сергія Жадана: «Ми стоїмо на плечах своїх попередників». Це відчувається саме в історичному процесі, адже харківські дисиденти стояли на плечах своїх попередників — тих, хто був в українському визвольному русі на території Харківщини. Організацію українських націоналістів створили в другому місяці 1929 року під проводом Євгена Коновальця. Їхня мета — самостійна соборна незалежна Україна. Коли ми говоримо про ОУН, більшість думає, що це історія суто з Галичини або Волині, але організація діяла на території й південних, й східних, й центральних українських земель, навіть в Криму.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Поява представників Організації українських націоналістів у Харкові
Країни, що не здобули незалежність після Першої Світової війни, отримали шанс у роки Другої світової. Серед них була й Україна. Проте війна ставила високі вимоги: самостійність вимагала організаційного та військового ресурсу, аби заопікуватися становленням державних структур та обороною державності.
Аліна Понипаляк: ОУН в Харкові з’являється під час Другої світової війни, коли організовуються чотири похідні групи [групи націоналістичного активу й відомих діячів заходу України та української еміграції з багатьох країн Європи, спрямовані влітку-восени 1941 у центральні, східні та південні райони України з метою створення українських органів влади, органів місцевого самоврядування та організації національного та культурного життя на територіях, окупованих нацистською Німеччиною — ред.]. Керівником саме харківської групи був Микола Лемик, який вів 150 людей. Вони, дійшовши до Харкова організовували свої «Просвіти», збирали молодь, створювали комітети, які займалися допомогою місцевому населенню: роздавали гуманітарку, ковдри, їжу. За моїми підрахунками, у Харкові було від трьох до чотирьох тисяч оунівців. Вступали в лави ОУН харків’яни через тоталітарні методи підкорення населення, які впроваджували «совєти», зокрема через голод 1922 та 1932-1933 років.
«Хай живе Україна!». Як формувалися і протистояли радянському режиму харківські дисиденти
Дисидент — людина, політичні погляди якої відрізняються від офіційно встановлених в країні, де вона живе; політичний інодумець. Часто це призводить до гонінь, репресій і переслідувань з боку влади. Як написав у своєму есеї «Сила безсилих» перший президент демократичної Чехословаччини та Чеської Республіки, а в минулому — дисидент, Вацлав Гавел, дисидентство — це власний екзистенційний вибір, прагнення «жити в правді».
Ігор Кравців та Анатолій Здоровий
Харків’янин Ігор Кравців у 30 років відновив у своєму прізвищі літеру «і» (батьки писалися на «ов») і в повсякденному спілкуванні перейшов на українську мову. Іншою спілкувався лише у випадках, коли його не розуміли.
Аліна Понипаляк: Ігор Кравців народився у звичайній харківській родині, навчався в інженерно-будівельному інституті й працював інженером-будівельником на виробництві. До речі, це спростовує тезу, що саме інтелігенція формувала дисидентський рух у Харкові. Ігор Кравців, звичайний інженер-будівельник, пішов проти радянської влади, хоча та сподівалась, що комуністичні ідеї просуватимуть саме робітничі групи.
Два роки «українофільства» з подачі КДБ були оцінені Харківським обласним судом п’ятьма роками таборів суворого режиму. Висновок суду: передрукував кілька сторінок трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Тоді ця робота була «наклепницькою вигадкою, що паплюжить радянський державний і суспільний лад», виготовлення, зберігання і розповсюдження якої вважалося «особливо небезпечним державним злочином».
Заарештували Ігоря Кравціва після допиту ще одного харківського дисидента Анатолія Здорового. Останній змушений був розповісти про друк «Інтернаціоналізм чи русифікація?» у найкращого друга.
Аліна Понипаляк: НКВС хотіла посіяти серед дисидентів недовіру, щоб ті не вірили навіть найкращому другу. Це не спрацювало з дружбою між Анатолієм Здоровим та Ігорем Кравцівим.
Анатолій Здоровий народився в Харкові, у 1955 році вступив на фізико-математичний факультет Харківського державного університету, де вивчав ядерну фізику — стратегічну галузь Радянського Союзу. Спочатку був активним прихильником комуністичного режиму, заступником керівника студентського будівельного загону — «відмінником, комсомольцем, спортсменом».
Аліна Понипаляк: В один момент сталося те, що повністю змінило його життя. У 1964 році Здоровий «за рознарядкою» став депутатом районної ради. До нього звернулися батьки школярів зі скаргами про те, що українські школи почали масово переводити на російську мову викладання. Здоровий зібрав підписи двохсот батьків і порушив це питання на місцевому рівні, навіть їздив у цій справі до Києва і Москви.
У віртуальному музеї дисидентського руху в Україні зазначено, що на батьківські збори почали приходити переодягнені «батьки», які радили «правильно понять линию партии», «не возбуждать народ», «быть благоразумными». Невдовзі кількість протестувальників серед батьків упала до півтора десятка. 29 червня 1965 року Здоровий написав великими літерами на паркані Будинку проєктів на проспекті Леніна, навпроти готелю «Інтурист», гасло: «Українці! Шануйте рідну мову! Геть мерзенні теорійки “естественной ассимиляции”! Хай живе Україна!». Після цього Здоровий склав фарбу, щітку в торбу й пішов додому. За ним рушив наряд міліції. Тут під’їхало авто, хтось закричав: «Задержать!» — Здорового схопили та відвезли у Дзержинське РВВС, а вранці помістили в камеру попереднього ув’язнення при УКДБ. Дисидент вважав свої дії законними, спрямованими на захист національної політики, проголошеної партією та урядом, цілком відкидав звинувачення в антирадянській та антипартійній спрямованості свого вчинку.
Аліна Понипаляк: Здоровий 20 днів знаходився у райвідділку: його катували, змушували зізнатися в усіх гріхах, приписати зайві справи — і потім одразу відбувалося судове засідання. Ми навіть можемо простежити це на долі найвідомішого, як на мене, дисидента й поета Василя Стуса або Мирослава Мариновича. Їх спочатку «опрацьовували» і давали статті за антирадянську діяльність. В залежності від тяжкості статті визначали кількість років в концентраційних таборах. Там же ці люди знайомилися з іншими українськими дисидентами.
Вивезений з Харкова в липні 1973, Здоровий у серпні прибув у 36-у зону пермських таборів. Він потрапив у коло високоосвічених людей: Лук’яненка, Сверстюка, Світличного, Пронюка, Сергієнка, Ґунар Астри.
Аліна Понипаляк: Йому фактично відкривається світ українського дисидентства, тож Здоровий прекрасно розуміє, що Харків є таким самим центром дисидентства, а не якимось окремим регіоном.
Здоровий був одним із зачинателів демократичних процесів на Харківщині й в Україні. Уже в листопаді 1985 року ознайомив ближче коло зі своїм проєктом статуту товариства «Спадщина». Брав участь у створенні Товариства української мови, «Меморіалу», Української Гельсінської Спілки, Народного Руху України, ДемПУ, де обіймав керівні посади.
Також в Українській Гельсінській Спілці Кравців став одним із чільних діячів Ігор Кравців. Спілка у квітні 1990 року була перетворена в Українську Республіканську партію (УРП). У складний час становлення Харківської обласної організації він став її головою, у червні 1991 року був обраний членом Проводу УРП, брав участь у вироблені Програми й Статуту партії.
Ігор Кравців був у числі небагатьох свідомих патріотів України, які стали на шлях боротьби за її волю і гідність. Саме завдяки зусиллям і самопожертві таких людей суспільство прийшло до розуміння необхідності радикальних змін. Добиватися цього нам доводилося на мітингах і пікетуваннях, де нас розганяли і били, штрафували і кидали в карцери. Але ми вистояли. Ми вибороли найважливішу свободу – свободу слова, що дало нам можливість зробити легальною і підтвердити на референдумі ідею незалежности, за яку ще не так давно нас карали. Ми перемогли.
— згодом напише у своїх мемуарах Василь Овсієнко.
Читайте також
- Як харків’янка підкорила Голлівуд та назавжди змінила балетну пачку: історія Варвари Каринської
- «”Варта” — театр, який говоритиме виключно про війну». Артем Вусик про театральне мистецтво, рефлексію на Харків та «Щур»
- Нікіта Тітов про Харків, демонів та мистецтво
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
