fbpx
ВЛАДА МІРОНОВА
Професійне вигорання
у творчій роботі
ЧОТИРИ ІСТОРІЇ
ПОРАДИ ВІД ПСИХОЛОГИНІ
Часто при вигоранні на роботі пропонують відпочити, зайнявшись чимось творчим. А що робити людині, для якої творчість і є роботою, а креативність, джерело її професійних сил, вичерпано? Своїми історіями про емоційне вигорання з нами поділилися четверо працівників креативної сфери, а психологиня Вікторія Зенцова дала поради, як з ним впоратися.

Михайло Жаржайло
поет, копірайтер, перекладач-фрилансер
Зрозуміти, що я вигорів було доволі непросто, адже історія вигорання, мабуть, сягає перших (як не дивно – позитивних) досвідів роботи. Упродовж семи років я працював у тому самому колективі рекламної (BTL) агенції, де я почав з пішого кур'єра в 17 років (зараз мені майже 33), а виріс до контент-менеджера, копірайтера та піарника. Кар'єрне зростання просувалося в помірному темпі, подекуди проходячи приголомшливі майлстоуни, після яких, здавалося, можна рухатися тільки вперед. Так ми з колегами провели одну з наших IT-конференцій у Сан-Франциско.

У якийсь момент я обрав віддалений режим роботи, переїхав з Києва до Львова задля економії, і десь там майже одразу і розпочалися труднощі. Через незалежні від мене обставини проєкти скоротилися, а згодом певні геть згорнулися. Маючи за плечима фактично один досвід роботи і не маючи досвіду пошуку нової, я неабияк почав сумніватися в собі. На тлі подій Революції Гідності, анексії Криму та війни подекуди і взагалі, як багато хто з нас, втрачав ґрунт під ногами. На жаль, знання, що ти такий не один, зовсім не допомагає.
На жаль, знання, що ти такий не один, зовсім не допомагає.
Я не мав технічних знань та не надто захоплювався ІТ, тому мої пошуки не виливалися у конкретний напрямок діяльності. Я й досі хочу працювати з людьми, які організовували б роботу так, щоб не було плинності кадрів, щоб розвиток відбувався поступово, був сталим і зароджувався від задоволення процесом, а не був спровокований стресом.

Якийсь час працював SMM на фрилансі, потім змінив сферу діяльності (банально – од відчаю) – подався у привабливий і стильний стартап в онлайн-продажах українських брендів одягу. Той, хто розуміє специфіку взаємодії клієнт–магазин–постачальник за принципом дропшипінгу, той знає, що це таке – залежати від різних чинників, від людей з різним рівнем уявлення про відповідальність. І водночас бажано втримувати репутацію бренду, на який працюєш, тримаючи якість послуг на рівні.

Успіх був помірним, але прогнозованого зростання не було – стартап потребував великих фінансових вливань. Натомість він впав, коли почали відкриватися аналоги з упевненішими «тилами». Я не можу тримати зла на чиюсь недосвідченість чи обставини, але якщо одна робота на повну ставку не може забезпечити зарплатні, яка покривала б оренду житла, повноцінне харчування, відпочинок, то потроху починаєш забувати про те, що робить тебе щасливим. Непомітно для себе поволі перетворюєшся на токсичного зомбака. Особливо якщо при цьому тебе переслідують пригоди з орендованими квартирами, зростають ціни на комунальні платежі, продукти тощо.
Непомітно для себе поволі перетворюєшся на токсичного зомбака.
Той магазин закрився, але один з власників запросив мене на інший стартап, який потрібно було будувати з нуля. Тут мене привабила хоча б удвічі більша платня, яка на той момент вже перестала бути великою, але хоча б щось. Окрім того, я міг приходити в офіс не щодня, бо від мене не залежали клієнти, тому я брав додаткові проєкти: копірайтинг, переклад, SMM. Також паралельно була робота, яка цілковито складалася з відряджень у сусідні міста.

Попри таке навантаження, необхідна мені для життя сума все одно не назбирувалася, борги накопичувалися. Я втрачав здатність відстоювати позиції, бо звик спілкуватися спокійно й дипломатично, справді вирішуючи проблеми, але в якусь мить робоча комунікація переросла в суцільні суперечки. Я не толерую агресію, тому з нового стартапу довелося піти, і я цілком поринув у переклади глибинних інтерв'ю.

Тексти, з якими я працював, були просотані емоціями живих респондентів, чиє життя було дуже нелегким, депресивним, сповненим емоцій, і це посилювало негатив, що в ньому я вже перебував. Перекладаючи, я проживав живі історії і вони вражали мене до глибини душі. Усе це разом із щоденними новинами про втрати в зоні АТО врізалося в груди кілком. І в якусь мить мені просто перехотілося працювати, робити творчі вечори, коментувати чужі пости, ходити на дні народження, братися до будь-чого, де є спілкування чи дедлайн «на завтра».
Я зрозумів, що єдине, що мені потрібне, – це повноцінна тривала відпустка, задоволення поставлених цілей, у які вже було вкладено масу зусиль.
Мабуть, усвідомлення свого стану без розуміння, що це саме вигорання, трапилося посеред душного літа вночі з розчиненим вікном. Я зрозумів, що єдине, що мені потрібне, – це повноцінна тривала відпустка, задоволення поставлених цілей, у які вже було вкладено масу зусиль. Однак я перебував у ситуації, коли не міг дозволити собі відпочинку взагалі. Після цього в мене були спроби роботи і навіть відносно успішні періоди, але саме вигорання давало про себе знати при кожній наступній спробі. Не на мою користь. І для мого досвіду це було неймовірно корисно.
ЩО СПРИЧИНИЛО МОЄ ВИГОРАННЯ
Думаю, вигорання спричинила довготривала фрустрація в різних сферах особистісної реалізації. Усі вищеперелічені процеси в сумі, а також і додаткові навантаження, пов'язані з моєю літературною діяльністю: презентаційні тури з книжками, перформанси, підтримування «особистого бренду» в соцмережах. На тлі конфліктів, які виникали в геометричній прогресії через політичне життя країни, люди частіше писали про власні проблеми в соцмережах, що породжувало хвилю втоми. Мікроінфлюенсери – поширювачі адреналіну та кортизолу. Звісно, не тільки через них, але кількість негативу взагалі зросла критично. Тож не в останню чергу моє вигорання спричинили й медіатренди.

Водночас я отримував недостатній фідбек від реальності, яка нав'язувала хибні очікування, а істинні бажання збувалися дуже повільно. Моє вигорання перетворилося на тривожний розлад, бо я перебував у ситуації, коли всі навколо від мене чогось чекали, а я не міг пояснити того, що мені потрібно навіть самому собі. Тривожний розлад супроводжувався дереалізацією, подекуди запереченням реальності, але, зрештою, відчувався як інтуїція великої світової катастрофи. Тобто, можна вважати, що я передчував пандемію. Або, з іншого боку, більша загроза перекриває менші, витверезує, діє наче холодний душ, спонукає до дій.
Моє вигорання перетворилося на тривожний розлад.
Надмірні навантаження, багатофункціональність, неможливість відпочити без думок про те, як це взагалі зробити, страх через ризик не отримати платню вчасно або зовсім не отримати її. Усе це врешті змінилося тривогами помилитися при повторній спробі, на новому старті, адже так багато неприємного досвіду було пережито за останні роки. Потреба швидко перемикатися між різними заняттями, працювати понаднормово спричиняє більшу і більшу втому, однак і досі активно рекламується як єдино прийнятний спосіб життя. Зараз я розумію, що такий ритм реально підтримувати не постійно, і він можливий тільки за достатньої кількості ресурсу та заслуженого відпочинку опісля. Цього, здається, багато хто зараз не має. І я не про закриті кордони.
Чи вдалося мені повернутися в нормальний стан
Власне, в момент, коли я даю цей коментар, відчуваю, що мій стан значно кращий і відрізняється від попередніх станів «прояснення». Однак залишилися деякі фобії, пов'язані з починаннями та проходженням бар'єру при наймі на роботу, – дуже вже в близькому доступі спогади про період невдач. Спроб я робив, можливо, не так багато статистично – на скільки вистачало енергії, але робив раз за разом, щойно з'являлися сили.

Мені допомагали з психотерапією: спочатку за бартером, потім за гроші, далі був етап, коли я приймав протитривожні ліки, бо не міг впоратися з панічними атаками. Я не міг сприймати інформацію на слух, бути на zoom-конференціях, а тим паче – брати з них щось корисне. Після кожного робочого колу, що тривав одну годину, мені хотілося дві доби гуляти на свіжому повітрі. Величезна диспропорція, чи не так?

На різних етапах я спробував гештальт-терапію, КПТ, а також бодинаміку. Кожна з терапій дала користь і свої осяяння, але, коли обставини склалися таким чином, що я зміг поставити свій суспільний обов'язок на паузу, поклавшись на близьких, тоді й почалися бажані зміни у відчуттях: зараз я не відчуваю тиску відповідальності, повертається віра в людей і в командну роботу. Я думаю, що з вигорання краще виходити саме через відпочинок і медитації, через налагоджений діалог з друзями і близькими.
Зараз я не відчуваю тиску відповідальності, повертається віра в людей і в командну роботу.
Були ще перемоги над собою, спроби писати грантові заявки, участь в онлайн-резиденціях, перегляди лекцій, випробовування себе новими й новими заняттями навіть у моменти, коли все втрачало й натяк на якийсь сенс. Однак не в останню чергу – це підтримка сім'ї і ближнього кола друзів. Звучить насичено, правда, та переживалося дуже мляво. З відчуттям ніби ти прокинувся, а вже час лягати спати.

Найсерйозніше я очистив свою голову від зайвого, коли на два тижні вилучився з усіх соцмереж. Штучно створений ілюзорний світ, який розвиває злість, дратівливість та проблеми в короткочасній пам'яті, розчинився, ніби сода в оцті. Повернутися на фейсбук тією самою людиною не вдалося – я ніби випив склянку «живої води». Найголовніше – це позбавити себе найстрашніших рутинних джерел тривоги, а далі – пройти через деякі страхи окремо, можливо, за допомогою терапевта. Також дуже допомогли помірні і регулярні (це ключове) фізичні навантаження і медитації. Без істинного острівця спокою прогресу досягти буде майже неможливо.

Сподіваюся, що моє вигорання з усіма його симптомами – позаду. Я вже майже ніколи не переймаюся, чим все закінчиться, готовий до активного життя та пробую брати в ньому участь.
Причини вигорання бувають зовнішні та внутрішні. Серед зовнішніх це можуть бути дуже практичні речі. Наприклад: велике навантаження на людину, низька оплата праці, нездорова атмосфера на роботі, конфлікти, відсутність розвитку на посаді. Усі ці фактори впливають на вигорання, а при зміні місця роботи або умов все змінюється – і людина знову сповнена сил.
Вікторія Зенцова, психологиня

Андрій Утьонков
митець, ведучий групи плейбек-театру, перформер
У мене був дуже крутий серпень 2020-го, кінець літа надихав, і на цій натхненній хвилі я запланував на вересень багато активностей. Коли я «йшов в активності», то розумів, що після них, тобто насиченого періоду роботи, потрібен буде відпочинок. І я його собі залишив на кінець вересня. На початку місяця ми з творчою командою з'їздили на ГогольФест, потім я провів фестиваль спонтанних танців у Зеленому Театрі. Я думав, як усе класно, нісся мов на хвилі. Далі був виступ складного перфомансу, потім плейбек. Я подумав, що ще останній ривок і скоро – відпочинок.

Одного понеділка я прокидаюся, втомлений після усього, що ми робили, і мені телефонує знайома. Вона каже, що в неділю буде івент і питає, чи я міг би влаштувати на ньому фрік-парад, присвячений захисту довкілля: зібрати людей, зробити костюми у стилі ресайклинг з переробленого сміття та під музику станцювати. Я сиджу та розумію, що втомився. Хотів поїхати за місто, випасти із життя. Однак водночас я розумію, що моя знайома допомогла з організацією нашої події в Зеленому Театрі нещодавно. Тоді я погоджуюся і напівживий думаю, що буду робити і як.

Я готую цей парад, люди збираються, прикольний процес, здається, відбувається, і тим часом я починаю випивати щодня, щоб зняти стрес. Під час івенту відчуваю, що все класно. Потім після нього ми сидимо з подругою перед уроком танців і розуміємо, що не можемо ввійти в залу. У мене місяць тривала апатія, затяжний смуток. Почалася криза смислу, в голові думки про те, для чого робити те, що роблю.
У мене місяць тривала апатія, затяжний смуток. Почалася криза смислу, в голові думки про те, для чого робити те, що роблю.
Минув час, місяць я наче відпочив і продовжив вести групи, але активність була мінімальна. Не було натхнення, все робилося через напруження. Для мене це був якийсь маніакально-депресивний стан. Тоді мені стало себе шкода. Думав, що треба було не погоджуватися, водночас думав, що не міг не погодитися. Розгортався внутрішній діалог про втрату сенсу. Визнання людей було після того івенту, але воно не змогло компенсувати мої внутрішні вкладені зусилля.
Що спричинило моє вигорання
Мені здається, що вигорання – це той стан, коли людина не звертає уваги на моменти, коли її душевна та фізична системи сигналять про те, що час зупинитися, просто відпочити. Це як автомобіль: коли він їде і двигун перегрівається – це вигорання. Іноді його можна полити водою, щоб проїхати далі ще певну відстань. Однак якщо не зупинитися вчасно, то машина зламається. Я не зупинився, коли це потрібно було зробити.

Моя уява намалювала історію, що «я повинен», «треба працювати», «треба долати себе», «я маю бути сильним, добрим», «не потрібно, щоб хтось помітив те, що зі мною відбувається». Потім психічна система почала просто виходити з ладу через стан апатії, відчаю, смутку, жалю до себе.
Вигорання – це той стан, коли людина не звертає уваги на моменти, коли її душевна та фізична системи сигналять про те, що час зупинитися, просто відпочити.
Я також упевнений, що всередині цього стану є момент, коли я чи будь-яка інша людина робить вибір: або знайти десь легкості, мотивації, сили, або подумати, що все пропало. Втома – це не емоція, це вибір цього стану. Також необхідно відповісти людям «ні», коли важливіше попіклуватися про себе та відпочити. Є цей страх бути відкинутим. Я боявся, що мене не будуть любити, поважати.
Чи вдалося мені повернутися в нормальний стан
Спочатку я просто вповільнився та поступово проживав цей стан. Ділився ним, усвідомлював його. Нічого спеціально з вигоранням не робив. Потім з моїм другом ми пішли в грудні в похід, де пройшли 40 км по лиманській косі. Там пішов сильний дощ – усі речі та ми самі промокли. Я побачив з тої перспективи, що всі мої проблеми – не такі вже й проблеми. Я зрозумів, що міг прямо там впасти на лимані від безсилля та просто померти. Повернувшись додому, я відчув дуже багато сил.

Вигорання – знак того, що я чогось не помічаю. Я помітив, що люди схильні відвертати смуток, бо суспільство його не схвалює. Проте коли людина постійно на позитиві, то вона стає або холодною, або жорстокою, або вигорілою. Варто зустрітись із сумом, мають пролитися сльози. Я вірю, що за цією печаллю є краса, що рветься назовні. Смуток можна прожити красиво.
Вигорання – знак того, що я чогось не помічаю.
Повне переживання смутку допомагало мені справлятися зі станом апатії. Якось з хлопцями ми пішли на ватру, і в один момент усі почали голосно вити. Або коли я поринав у танець бутто, мені ставало легше. Дозвіл самому собі бути неправильним вивільняв. Також важливо знайти безпечну людину, якій можна понити, побути з нею маленькою дитиною.
Набагато небезпечнішими є внутрішні причини вигорання. Вирішення їх може зайняти час, і нерідко потрібна допомога фахівця. Це можуть бути внутрішні глибинні переконання, які працюють на підсвідомому рівні та пов’язані з роботою.

Врешті такі установки призводять не до розвитку, а вигорання: «Якщо я засиджуюся на роботі, значить я професіонал»; «Якщо я не буду присвячувати весь свій час роботі, то пропаду»; «Що більше я беру завдань, то більше мене цінують»; «Я себе поважаю тільки якщо весь час зайнятий»; «Я повинен бути кращий/-а за всіх»; «Я маю довести, що успішний/-а».

Ще одна причина – перфекціонізм. Коли людина надмірно вимоглива до себе та інших, вимагає «ідеального ідеалу», то для неї ніколи не настане «досить». Завжди буде що покращити, а в результаті замість задоволення вона відчуватиме напругу, а відтак – виснаження. Якщо нічого важливішого від роботи в людини немає, то кожне завдання вона сприймає як особистий виклик.
Вікторія Зенцова, психологиня

Ольга Питюр
учителька української мови та літератури, зарубіжної літератури
Мій шлях в освіті розпочався з 2007-го, власне, одразу після закінчення педагогічного університету. Перші роки після університету я працювала на ентузіазмі, з бажанням «навчити весь світ». З появою родини пріоритети змінилися. По-перше, час – це не відновлюваний ресурс, і особливо це відчуваєш, коли маєш понад 20 годин навантаження на тиждень. По-друге, я не отримувала задоволення від самого процесу навчання, не вистачало зворотного зв'язку від учнів. Врешті-решт зовнішня мотивація у вигляді підвищення зарплатні не повернула емоційного балансу.

Якщо зараз мені запропонують зарплату вдвічі більшу, то це не заохотить мене більше працювати. Я краще попрошу дати мені меншу кількість годин і працювати на пів ставки. Десять годин роботи на тиждень були б оптимальним варіантом – так я змогла б дійсно якісно підготуватися до уроку, витратити час на додаткові активності та проєкти.

Зауважу, що в канадській освітній програмі процес важливіший за результат у вигляді оцінки. В Україні натомість система заохочує миттєвий результат у вигляді оцінки, яка супроводжує нас на кожному кроці, за кожен вид діяльності. Це, на мою думку, спричиняє емоційне вигорання як учителя, так і учня. Однак саме процес важливий, формувальне оцінювання має таку ж вагу, як і підсумкове. Усний чи письмовий словесний фідбек такий же важливий, як і бал-оцінка.
По-перше, час – це не відновлюваний ресурс, і особливо це відчуваєш, коли маєш понад 20 годин навантаження на тиждень.
Емоційному вигоранню також сприяє збільшення прірви поколінь між учителем і учнем. Щоб зрозуміти нові покоління, потрібно докласти зусиль, зокрема шукати контент, який буде близький до їхніх інтересів, швидко змінюватися та опановувати нові поняття, відстежувати зміни цінностей, регулярно переглядати сторінки в різних соцмережах.

Ще одна причина вигорання – це низький рівень культури говорити про свої почуття. Я належу до покоління, яке не заохочували розмовляти про те, що відчуваєш і чого потребуєш. Ми загартовані й готові працювати весь час заради родини, часто забуваючи про власні потреби. Проте так не можна, тому я зараз кажу своїй донечці, що це добре – розповідати, як вона почувається.
Емоційному вигоранню також сприяє збільшення прірви поколінь між учителем і учнем.
На мою думку, багато сучасних учителів та учнів не вміють говорити про почуття. Якщо хтось каже, що він втомився, то це сприймається як скарга. Однак річ в тому, що перший крок до вирішення проблеми емоційного вигорання – це назвати цю проблему й усвідомити її вагу. Часто нам для цього навіть не вистачає слів, щоб назвати власні почуття.
Що могло б допомогти моєму вигоранню зараз
Я зараз відчуваю емоційне вигорання. Серед причин також і залученість у різних проєктах, дистанційне навчання, тривога через коронавірус. Парадокс полягає у тому, що ці додаткові проєкти допомагають мені впоратися з емоційним вигоранням. Коли ж відчуваю, що втрачаю можливості бути залученою в інші сфери життя, крім навчання у школі, то руки опускаються. На мою думку, вчителів часто не бачать як мультидисциплінарних людей, що можуть займатися не тільки своїм предметом. Я надихаюся на інших проєктах, це дає мені додаткові сили.

Надання учням більшої свободи творити, бути співавторами уроку може також допомогти вчителеві емоційно. Загалом для мене вихід з вигорання – це перебудова системи, в якій та з якою я працюю. Канікули мені не допомагають. Це класне відчуття, коли не потрібно готувати на завтра урок, але коли усвідомлюєш, що навчальний рік з тою самою програмою з 2015-го повториться у 2021-му, це засмучує.
Коли ж відчуваю, що втрачаю можливості бути залученою в інші сфери життя, крім навчання у школі, то руки опускаються.
Діти змінюються, і ми маємо вчасно реагувати на виклики сьогодення. На мою думку, інтеграція навчальних предметів вивільнить додатковий час і дозволить мислити системніше, а синергія двох учителів може іноді зробити уроки більш результативними та менш виснажливими.

Насамкінець зазначу, що нашому суспільству варто вчитися чути і бачити одне одного, приймати кожного/-у з його/її відчуттями і потребами. Час – це не відновлюваний ресурс, але емоційний стан можна відновити, зокрема завдяки родині, колегам і своїм учням.
Завжди легше попередити вигорання, ніж потім виходити із цього стану. Важливо звернути увагу вже тоді, коли тільки починає зникати інтерес до своєї справи, хочеться відкласти її або зайнятися чимось іншим.
Декілька кроків, які можуть допомогти попередити вигорання: 1) звернути увагу на те, як організована робота, усунути те, що забирає сили і не брати навантаження більше, ніж ви подужаєте; 2) змінити обстановку і спосіб роботи: іноді корисно просто перенести робоче місце або купити на стіл симпатичний кактус; 3) знайти таке хобі, яке може й не бути корисним або не давати відчутних результатів, але підніматиме настрій або допоможе розслабитися; 4) встановити межі між роботою та вільним простором, обмежити робочий час, не відповідати на дзвінки поза роботою, а особистий час присвячувати собі;
5) хвалити себе і підтримувати, дозволяти собі розслаблятися і не відчувати провину; 6) вчитися говорити собі «вистачить», зупинятися і перемикатися на себе, особисте життя.
Вікторія Зенцова, психологиня

Наталя Васильєва
письменниця, дизайнерка-верстальниця поліграфії
Мені пощастило – я дуже люблю свою роботу. Я самоучка і працюю як дизайнерка-верстальниця вже 10 років на фрилансі. Так склалося, що я почала опановувати верстку ще студенткою, потім пішла працювати в бібліотеку і паралельно верстала: вчилася, набирала портфоліо, підробляла. 2015 року я пішла в декрет і сказала собі, що тепер я точно зароблятиму на життя тільки версткою.

У мене були певні комплекси: я вважала себе самоучкою без профільної освіти; що я не буду потрібна у видавництві, тим паче з малою дитиною на руках. Однак, після того як я на сьомому місяці пішла в декрет, першу пропозицію роботи в маленькому видавництві отримала вже на дев'ятому місяці. Мені запропонували працювати віддалено в зручному мені режимі за смішні гроші, але я була щаслива, адже далі могла займатися улюбленою роботою. Верстати книги – це практична і творча навичка, так само як готувати пироги чи ліпити з глини.

Працювала на фрилансі я більше як два роки в різних проєктах, у кількох видавництвах, і коли моєму сину виповнилося два роки і дев'ять місяців, вийшла на роботу в офіс у дитяче видавництво.
У мене були певні комплекси: я вважала себе самоучкою без профільної освіти; що я не буду потрібна у видавництві, тим паче з малою дитиною на руках.
Я відклала всі свої підробітки та проєкти і радо почала працювати. Виявилося, що мій семирічний фрилансовий досвід самоучки – це більше, ніж курси. Я не боялася експериментувати, братися за нове і мала купу ідей, як вийти із ситуації «треба зробити терміново, але я не знаю, як це робиться». Це по-справжньому відростило мені крила. Я була щаслива до неба і нарешті позбулася синдрому самозванки.

Тоді настав день зарплати – виявилося, що вона дуже невелика. Наступного місяця така сама, і далі, і далі – однаково. В офісі мені не вистачало по-справжньому творчих, цікавих завдань, було багато технічної, кропіткої, монотонної роботи, на якій багато не заробиш. Я звикла працювати самостійно, а відчуття гвинтика в системі із зіщуленими очима іноді доводило до розпачу.

З комунікацією в нас там було все погано. Ми, сидячи командою в одній кімнаті, не знали, що відбувається в іншій, які книги видають зараз, аврал там у них чи ні. Сидиш, як у бункері, за комп'ютером, час від часу заходить хтось з інших відділів, і все. Залученості – от чого мені не вистачало.
Залученості – от чого мені не вистачало.
Маленька дитина, за якою потрібно було їздити в садочок через усе місто, побут, який був увесь на мені, винаймане житло, яке довелося терміново міняти в цей період, – усе це значно вплинуло на здоров'я, і в мене почалися проблеми із серцем. Під час лікування бути вдома і лежати я не змогла, була гаряча пора у видавництві – і я мала віддати кілька своїх макетів у друк, тому їздила на роботу щодня. Тоді зрозуміла, що час звільнятися.

Після звільнення я впала в чорну діру і була в ній місяць. Згоріла до тла і не хотіла більше верстати, бо переконалася в тому, що не зможу заробляти на життя дизайном і версткою книг, а мріяла раніше тільки про це. Ще цей період припав на 20-ту річницю смерті мого тата, тож накрило по повній. Мені було страшно, що я щось із собою зроблю, і ніхто не здогадувався, як мені погано було насправді. А потім посеред червня, на річницю татової смерті, в сина піднялась температура 39 – протрималася так майже всі вихідні, а тоді спала.
Чи вдалося мені повернутися в нормальний стан
Після одужання сина я відвела його здорового в понеділок в садочок і зрозуміла, що народилася заново. Ніщо не варте в порівнянні зі здоров'ям дитини. Через такий стрес я змогла подивитися на зміни в моєму житті під іншим кутом і прийняти їх. Я продовжую верстати, але після перерви. Роблю це більше для знайомих і їхніх знайомих – коло велике. У лютому започаткувала своє видавництво (для нього верстаю теж, але то вже інша історія).
Коли вигорання вже настало, важливо знайти його справжню причину, проаналізувати її та усунути. Обов’язково взяти паузу, щоб допомогти собі вийти з кризи. Водночас важливо не займати позицію винуватця, а допомогти собі впоратися.
Вікторія Зенцова, психологиня
Історія прочитана, тож тепер ти можеш стати частиною нашої спільноти.
Усе, що ми робимо, – від людей для людей. Наразі ми розвиваємо чат патреонів з редакцією. Там можна пітчити ідеї статей, ділитися фідбеком та радитися про наступні історії на сайті. Напряму ставити питання та спілкуватися з нашою командою.
На каналі ми будемо знайомити вас із Gwara Media і її мешканцями.
+