Життя зі штучним світлом глибоко під землею вже не сюжет фільму, а наша реальність.
Станція харківського метро «23 серпня»: намети, матраци, галас метро та постійний потік людей. Вони перебувають тут із 24 лютого. Причина — страх обстрілів.
Журналісти Ґвара Медіа поспілкувалися з вимушеними жителями метро, аби показати їхні історії.
Леоніда Гончарова, 73 роки
Леоніда Тимофіївна потрапила в Харків у вересні. Її вивозили з Куп’янська під час чергового обстрілу.
«Це було 22 вересня, я жила в Куп’янську з онучкою та двома правнуками. Вирішила зранку піти за гуманітаркою в центр. Почалося сильне бомбардування. Я злякалася, почала плакати. Поруч стояли поліціянти, які запропонували сісти в автобус, що прямуватиме до Харкова».
Без речей, лише із сумкою, з якою йшла за гуманітарною допомогою, Леоніда Тимофіївна сіла в машину, тоді її відвезли в обласний центр до гуртожитку №11.
«Мала хорошу сусідка, але вона дуже скоро поїхала до своєї дочки в Київ. Потім підселили іншу жіночку, з якою ми не змогли ужитися», — розповідає бабуся. Після цього вона звернулася до старшої працівниці гуртожитку з проханням перемістити в інше житло.
Керівниця дуже агресивно ставилася до бабусі, але все ж переселила її в інше місце. Тоді почалися проблеми: комендантка почала вмовляти Леоніду переїхати в пансіонат, але та відмовлялася, адже єдине, що вона хоче — повернутися до себе додому.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Історія з гуртожитками доволі довга — бабуся тричі змінювала притулки, а її намагалися втулити у пансіонат. І волонтери приїжджали, однак ніхто не запропонував дізнатися, чи все у порядку з її домом.
«У той час, як комендантка викликала волонтерів, я читала книгу та заснула. Мене розбудили, приїхали два чоловіки й жінка. Один із них хапає мене за руки й каже, що ми їдемо в пансіонат. Влаштували обшук та вимагали віддати їм паспорт. Добре, що я сховала його в надійне місце. Волонтерка залізла в мою сумку, а там лежали гроші — усі мої збереження і вона забрала її із собою, — додає Леоніда Тимофіївна, — мені дозволили взяти ліхтарик та рушник, а далі вивели з кімнати. Там було так багато людей і я одна».
Уже в пансіонаті через те, що Леоніда відмовилася віддавати паспорт та підписувати документи, головний лікар не прийняв її. Довелося повертатися в гуртожиток. Волонтерка повернула сумочку, але вже без грошей.
Бабуся звернулася до комендантки, з тим, що в неї зникли гроші. Після чого жінка прийшла з іншим волонтером, який знову вмовляв їхати в пансіонат. Але Леоніда відмовилася, що дуже розлютило керманичку гуртожитку. В один із грудневих вечорів бабусю виселили вже із гуртожитку.
«Я не знала, що мені робити, адже місто для мене чуже. Було бажання — замерзнути на смерть. Лягла на вулиці й лежала. Тоді працівники гуртожитку відвели мене в метро, але на станцію «Ботанічний сад». Там мене відігріли, напоїли та дали переночувати. Наступного дня, 3 грудня, мене відправили на «23 серпня», — дістає записничок з усіма датами бабуся.
І от уже 2 місяці вона живе в метро
«Мені тут добре, ніхто не ображає. Ми всі один одному допомагаємо. У той час проживання в гуртожитку дуже дорого обійшлося. Хоча тут немає тепла та інших зручностей та морально легше».
На питання чи цілий будинок та де внучка, бабуся каже, що нічого не знає. Востаннє бачила свій дім у вересні.
«Коли вивозили, будинок був цілий. Люди, які приїхали сюди пізніше, розповідали, що в Куп’янську страшне робилося. Дуже переживаю за свою онуку та правнуків».
Де зараз її близькі, Леоніда не знає. Каже, що до весни житиме тут, а далі намагатиметься повернутися додому.
Трохи далі від Леоніди Тимофіївни сидять дві жіночки. Це Наталія та Любов, вони харків’янки.
Наталія Шахова, 59 років
Наталія знаходиться в метро з перших днів війни.
«Взагалі живу в Харкові, маю будинок цілий, я ходжу туди, але ночувати там боюся, розповідає Наталія, — Пам’ятаю як уперше почула вибухи та сирену й не одразу зрозуміла, що відбувається, тому як завжди пішла на роботу. А там дівчина виходить і каже мені: “ви не зрозуміли, що сталося?” До мене дійшло, що почалася війна лише після вибуху поруч. Тоді я сюди й прийшла».
Працювала в дитячому садочку, але зараз він закритий. Родичі жінки знаходяться в Полтаві, тут вона залишилася сама. Додому ходить майже щодня, щоби приготувати собі поїсти, умитися та поробити домашні справи. Увечері повертається назад.
«Я буду залишатися в метро, доти, поки є воєнний стан. З Харкова не хочу їхати, тому що тут моє коріння. Тут народилася, тут і залишуся. У мене є речі першої потреби — цього достатньо».
Любов Гученко, 72 роки
Любов Миколаївна як і Наталія, з Харкова, прийшла сюди в перші дні війни. Жінка потрапила під авіабомбардування, після чого вирішила не гаяти часу і йти у більш безпечне місце.
«Пам’ятаю як потрапила в Харкові під авіаудар і мене молодий хлопець прикрив своїм тілом. Так я тут і опинилася. Це вже мій другий дім».
У квартирі побиті вікна, замість скла — забили фанерою. Дочка з онучкою виїхали в Німеччину, а вона залишилася зі свахою та зятем.
«Вони хотіли взяти мене із собою (дочка з онучкою — ред.), але я втратила можливість, бо вчасно не відповіла на дзвінок, тому поїхали без мене. Тепер сварять мене».
Інколи Любов Миколаївна навідується додому, але ночувати повертається до метрополітену.
«Мені дуже страшно. Коли були вибухи, я переховувалася в підвалі. Будинок хитався, вікна всюди повилітали, холодно було, тече вода й постійно чути звуки сирени, а тут є відчуття безпеки», — ділиться думками жінка.
Любов Миколаївна постійно спілкується з родичами, розповідає, що онучка телефонує і просить повернутися вже додому, але бабуся не бачить безпечнішого місця за станцію метро.
«Якщо вже звідси виженуть, то повернуся, звичайно, додому, але не дуже хочеться, бо там страшно».
Євгенія Іванова, 42 роки
Євгенія знаходиться в метро з 29 квітня, після деокупації Руської Лозової.
«Поруч із цим метро живе мій племінник. Коли він дізнався, що нас звільнили й ми приїхали в місто, він одразу нам зателефонував і направив у сюди. Сказав, що нас тут приймуть».
Будинок її родини в селі дуже постраждав: побитий дах, вікна, стеля обвалилася — усе чорне.
«Кожен раз, коли туди приїжджаю — моторошно на це дивитися, але ми потроху намагаємося відновити дім. По-перше, у поліцію подали документи на пошкодження майна. По-друге, у нашому селі вже відновили газопостачання, проте в наших сусідів поруч повністю розбили будинок і через це в нас перебило трубу. Довелося ще три тижні чекати ремонтників, щоб заварили її».
Важко знаходитися, поки там немає світла, тому що все працювало від електрики.
У Харкові родині надали двокімнатну квартиру біля метро, але жінка може знаходитися там лише вдень, ночувати повертається в укриття.
«Все почалося з того, що я прокинулася від звуків грому. Недалеко від нашого будинку, через ліс — військова частина. І певно туди прилетіло, бо коли я відкрила штори, побачила заграву. Ми одразу полізли в льох, — згадує Женя, — у мене був сильний стрес, я практично не виходила звідти. Не могла повірити, що це все насправді. Сподівалася, що це страшний сон».
На жаль, сон так і не закінчився і зараз Євгенія разом із 17-річною дочкою ночує в метро. Чоловік та мама вже адаптувалися та залишаються у квартирі.
Жінка розповідає, що коли в травні їх попросили покинути метрополітен, їй довелося два тижні жити вдома. Але це було важко — майже не спала, дуже нервувала. Потім були знову обстріли міста і Євгенія повернулася на станцію «23 серпня».
Наразі вона поступово починає виходити з метрополітену і звикати до нової реальності.
«Думаю, що тут більшість людей залишилася через психологічну травму, яку отримали внаслідок війни. Тут зібралися ті, хто справді мали острах повертатися додому. До нас сюди й психологи приходили від «Лікарів без кордонів», але особисто мені легше не стало. Мені просто потрібен час щоби адаптуватися, — додає жінка, — а до метро я вже звикла, хоча на початку чула багато неприємних коментарів, на кшталт «Чого ви тут сидите, війна вже закінчилася».
«Наш погріб пошкоджено. Ще трохи й він завалиться. Добре, що нас там зараз уже немає. Він ззовні вже обвалився».
Вважає найбезпечнішим наразі місцем метро, але хоче, щоб у селі, де вона живе побудували гарне бомбосховище, у якому можна було б переховуватися. Та думає облаштувати власний погріб.
Юлія Михайленко, з 22 травня координаторка групи людей, які живуть на станції метро
Жінка теж залишається тут ночувати. Потрапила сюди з початку війни, коли тут переховувалося майже 2 тисячі осіб.
«22 травня, перед запуском метро, тут багато людей розійшлося, а ми залишилися».
Юлія розповіла, що стала координаторкою 22 травня:
«Спочатку просто допомагала розподіляти їжу. Коли я на третій день вийшла з вагона, до мене підійшов хлопчина і спитав чи є в мене ніж, я відповіла, що є. Він повів мене із собою в чергову частину. Там знаходилася їжа. Люди та військові зносили все з ринків, оскільки не розуміли, скільки це все триватиме, а мародерство може процвітати. І ми це все різали — ділили на всіх, хто знаходився тут, — згадує Юлія. — Було багато різних волонтерів, згодом, усі почали виїжджати, але їжа залишалася. І я кожен ранок продовжувала ділити все, що було. Спочатку на 1300 людей, потім на 1000, а далі на 800…».
Коли всі почали роз’їжджатися, жінка почала сама замовляти їжу, робити фотозвіти для World Central Kitchen, яка на той момент допомагала. Пізніше вони сфокусувалися на деокупованих територіях.
Потім після 22 травня, коли всіх попросили покинути метрополітен, тут залишилося небагато людей. Мешканці повернулися в укриття після обстрілу 26 травня. До осені проживало близько 120 осіб.
Тоді ж Юлія почала боротися за права тих, хто залишається у метро:
«Я почала одразу боротися, це неправомірно. І поліцію викликала, адже незаконно виганяти людей з укриття під час воєнного стану. Метро — це і є укриття. Ось так ми й нині живемо. Для багатьох людей — це психологічно важко. Намагаємося допомагати працівникам метрополітену. Наприклад, ми самотужки прибираємо територію».
- Слідкуємо за цією ситуацію починаючи з грудня, тоді ми висвітлювали так і не вирішене питання з розселенням людей з метрополітену Харкова.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
