Як часто ми бачимо однотипні роботи художників? Як не стати одним з тисяч схожих митців, а бути першим? Застосування нових медіа у мистецтві: новий спосіб вираження або марна трата часу? Та як створити свій власний бренд? Своїм досвідом ділиться художниця світового рівня Vera DG.
Vera DG – міждисциплінарна художниця, яка працює в різних техніках, стилях і напрямках: каліграфія, сучасна настінна каліграфія, мистецтво розпису, оформлення інтер’єру, ілюстрації, аерографія, комікси, фотографія і відео. З 2019 року Vera DG працює в доповненій реальності (AR). Вона створила скульптуру Calligraffiti AR «Народження каліграфії», яку презентувала під час відкриття виставки «Reflections» в Дубаї на AAAG (Aisha Alabbar Art Gallery) 26 жовтня 2019 року. Роботи Віри зберігаються в Музеї сучасного мистецтва в Македонії та у приватних колекціях у Франції, Італії, Ізраїлі, Німеччині, Чехії, Росії, Мексиці, Україні, США, Іспанії, Македонії.
«Я з дитинства знала, що хочу бути художницею»
Чому ти обрала саме таке ім’я для свого бренду і для себе – Vera DG?
Моє прізвище – Дегтярьова, для іноземців це не запам‘ятовується і їм дуже складно вимовити. Тому я скоротила своє прізвище, взяла перші дві приголосні. І виявилося, що це вдало звучить.
Можеш розповісти про свій унікальний стиль каліграфії, в чому його особливість?
Він створений 2007 року голландським художником Нільс Шу Мельманом. Художник усе життя займався графічним дизайном і графіті, і якось подумав, що класно писати каліграфічні літери на стінах. Таким чином, виник стиль Каліграфіті, що буквально означає – поєднання каліграфії і графіті. Інші художники підхопили це і почали розвивати. Це велика спільнота і багато людей, які розвиваються в цьому стилі.
Чому ти обрала саме такий художній напрям?
Я закінчила Харківську академію дизайну і мистецтв за спеціальностю «Монументальний живопис». Потім п’ять років я працювала в Києві, розписувала особняки заможних людей, писала фрески, створювала вітражі, мозаїки. Але коли награлась цим всім, я подумала, що зможу вибудувати свій бренд. У мене була мрія, щоб люди запрошували мене, не тільки тому що я вмію добре малювати, а тому що я Vera DG і я роблю класні речі. Тобто, щоб запрошували мене через моє ім‘я. І це інший рівень.
2014-го почалася війна, я повернулася додому в Харків і думала «чим мені займатися». Не тільки вся країна, але й я опинилася в кризі: мій звичний бізнес не працював, я була в депресії, думала, що моя творчість нікому не потрібна. Я спіймала нову хвилю, яка лише набирала обертів, і створила онлайн-школу. Вирощуючи інших, я змогла виростити себе. Я проводила двотижневі марафони, за які бачила, як люди росли на моїй творчій енергії. Вони просто розквітали, як бутони, і я подумала: «Що я з ними роблю? Чому я не можу цього зробити з собою?». Дивуючись швидкісним результатам студентів, з’явилось рішення спрямувати цю енергію в себе.
Займаючись зі своїми студентами, я зіштовхнулась зі стилем Каліграфіті. Він дуже сподобався мені, я витратила три роки на те, щоб виростити себе як художника. Спочатку, наслідуючи інших художників, дивлячись на їхні роботи, я вчилась. Стало зрозуміло, що якщо просто скопіювати чиюсь роботу, ти не виростеш. Рік я вчилась саме написанню літер, готичного шрифту, мінускул, італійського курсиву, щоб це було витончено і красиво.
Я вирішила застосувати їх в новій творчості. Але мені потрібно було знайти свою «родзинку». Якщо уявити, що 2000 людей працюють в цьому стилі по всьому світу, мені не хотілось бути 2001-ою. На відміну від тих художників, які вміють писати лише літери, я ще вмію малювати. Тому я вирішила поєднати каліграфію і образотворчі мотиви. Я зіштовхувала контрасти сенсів і форм на одному полотні, поєднуючи текстові мотиви з гігантськими комахами, зображуючи звичні маленькі предмети великими.
Коли я звернула увагу на себе і свій потенціал, мої картини стали щирішими, тому що я взяла за основу не роботи інших художників, а свою реальність. Я беру за основу свої враження, думки і мрії, в картинах знаходить відображення те, що відбувається в моєму житті і людям подобається результат; вони кажуть: «Ось такого ми ще не бачили». Це означає, що якщо основа – це робота іншого художника, то ти завжди будеш другим, а потрібно бути першим.
Чи проводиться зараз твоя онлайн-школа?
У школи є сайт, інстаграм, сторінка у Фейсбук, але я не займаюсь нею. Зокрема через те, що мені просто не цікаво повертатись до старих ідей і ще у мене лише 24 години у добі і мені хочеться займатись доповненою реальністю. Там був один курс – «Doodle art» ( в перекладі – мистецтво каракуль) для розвитку креативности, ще один – комікси. Ми провели п’ять потоків і все. Я просто зрозуміла, що я даю людям надто багато енергії і не встигаю розвиватись сама, а це дуже важливо – розвинути себе як художника. Школа займала дуже багато сил і енергії. Зараз велику кількість знань можна отримати безкоштовно онлайн. До речі, у мене є маленька Академія з доповненої реальности. Там, правда, ще немає курсу, але я вже знімаю ролики на YouTube (Spark AR Academy Ru).
Чи були такі моменти, коли хотілося все кинути і почати займатися чимось іншим, зовсім віддаленим від мистецтва?
Ні. Я з дитинства знала, що я хочу бути художницею. Мені пощастило з батьками, вони розуміли і чули мене. Мама віддала мене в художнє училище після 9 класу, сказала: «Досить мучитися з математикою, обирай: музичне училище чи художнє». Я обрала художнє, хоча музикою займалась 8 років. Я вважаю, що коли ми, художники, працюємо постійно, то в результаті ми приходимо до емоційного вигорання. І в цей момент не потрібно все кидати чи змінювати професію, а просто поїхати відпочити. Коли втомлююсь, то переключаюсь на щось інше. Це може бути подорож або інша діяльність. Якось, коли я відчула таке вигорання, я пішла на курси з акторської майстерності, потім займалася кінним спортом, танцювала хіп-хоп, захоплювалася сноубордом, лижами, більярдом, великим настільним тенісом. Я катаюся на ковзанах, граю в гольф, вмію керувати яхтою і серфом. І я весь час в такому потоці вивчаю щось нове, наприклад, зараз я вивчаю доповнену реальність. Роблю йогу, медитацію, відновлюю свій внутрішній резерв. Просто інколи необхідно відпочивати.
Ти пам’ятаєш свою першу роботу, якою пишаєшся і яка викликала емоції типу «Вау! Оце так! Я так собою пишаюсь»? Яка вона була?
Найперша, це був мій автопортрет, з кучерявим волоссям, на стільчику. Цю роботу взяли в художній фонд артколеджу. У мене було відчуття: «Вау!». Там була ось ця внутрішня енергія і внутрішня краса.
Взагалі я почала вчитися з маленького зернятка, я не вміла з самого початку круто малювати, я малювала примітивно. І я вчилась малювати з одним педагогом, потім готувалась до училища з репетитором, в училищі нас вчили малювати фрагментами: окремо ніс, очі, потім вже голову. І потім, коли я на 3 курсі намалювала свій автопортрет, використовуючи темперу, написавши в повний зріст, на полотні метр двадцять, ось це для мене було «вау». Я подумала: «Боже, і я так можу. Я не могла так раніше». Сподіваюсь, він і досі зберігається там.
Який головний меседж ти хочеш донести до суспільства, яке, можливо, далеке від мистецтва?
Останні три роки – це мотив віри в себе. Мої картини філософські і не для масового споживання. Вони і сильні, але водночас і важкі, щоб їх зрозуміти, необхідний істинний поціновувач. Але зараз все змінюється і йде запит на картини, які возвеличують людей. Від багатьох галерей і артмайданчиків я отримую запити поділитися картинами, які створюються на карантині. І підписують свої листи: «Щоб це було щось позитивне».
Дуже складно прощатися зі своїми творіннями, коли ти їх продаєш чи віддаєш на виставки?
Коли я робила «work in commission», тобто на замовлення, то це просто. Ти всередині домовляєшся з собою, що за свою творчість ти отримуєш гонорар. А коли ти робиш для себе те, що ти хочеш зробити і це вже частина тебе, прощатися важко. У мене досі є роботи, яких я не відпустила енергетично. Вони досі не продані. Зараз я першочергово, коли пишу роботу, знаю, що вона піде на виставку чи буде десь представлена. Я пишу її з посилом, що її куплять колекціонери. Тобто, я готую себе ментально і мені не складно. А в моїх нових картинах, які я буду робити, вони навіть не для мене, а для людей. Вони взагалі повинні розлітатись як пиріжки. Подивимось. Для будь-якого творця картини – це дітище, ми народжуємо їх, як дітей, тому інколи це складно.
У тебе є агент?
Я не маю агента. Це стосується питання артбізнесу. Я вважаю, що в Україні артбізнесу не існує. Коли я поставила мету вийти на міжнародний рівень, я вирішила вчитися в бізнес-школі в Стамбулі. У мене був наставник, ми продумували стратегію просування.
Щоб швидше йти, у мене було два асистенти, які мені допомагали, ми штурмували весь Близький Схід: дзвонили у всі ключові музеї і галереї, потім надсилали портфоліо. Це одна робоча стратегія для молодих художників. Потрібно брати себе в руки і щось робити. Правда, ми не писали холодні листи, лише після розмови ми висилали портфоліо галереям, які зацікавились моєю творчістю. Потім, коли мене взяли, я підготувала картини, відправила їх, злітала в Дубай на відкриття виставки. І після цього я стала дуже активно вести своє артжиття, будувати «network» на LinkedIn, тому що там дуже багато артдилерів, артконсультантів, власників галерей і так далі. Потім я стала розуміти, що таке артбізнес і як він влаштований. Проте це напрацьовується з досвідом.
Чому ти вважаєш, що арт-бізнесу в Україні не існує? Яка ситуація з цим у Східних країнах?
Артбізнес – це модель, живий організм, в якому функціонує багато складових: артдилери, артконсультанти, власники галерей і музеїв, приватні колекціонери і художники, які цей візуальний продукт продають і купляють. В Україні є художники, які створюють, але у нас немає робочої схеми, яка б включала всі складові. За умови знання англійської мови, ти можеш вийти на світовий рівень. Але це довготривалий процес, усі покупці спостерігають за успіхами. Саме в Києві є артдилери, але цей майданчик дуже «заасфальтований», туди не пускають «чужаків». Якщо ви вчились в Київській академії мистецтв, то можливо з’являться необхідні зв’язки, для того, щоб можливо щось у вас вийшло. Також у нас немає тих людей, які купують постійно. Краще, звісно, кожному художнику самому продавати себе, це означає: сформувати свою цінність, свою позицію, відповісти на питання: «хто я?», «що я хочу донести?». Тому що на світовому ринку українські досягнення завжди кодуються. Навіть слово «Київ» чули не всі люди. Інколи, коли говориш: «I’m from Ukraine», люди перепитують: «Sorry, from UK?». Це трохи сумно, але це говорить про те, що Україна не у світовому контексті. З іншого боку, якщо говорити про Ближній Схід, то для них Україна – це десь в Європі. Тому мати в колекції європейського художника – це велика честь.
«Нові технології, нові медіа – нова мова»
Як ти бачиш зараз розвиток мистецтва у Харкові: що подобається, що бентежить, що виділяє його?
У Харкові дуже «вібруюче життя», дуже активне. Мені подобається Харків, тому що він приваблює творчих людей, він завжди молодий, завжди активний, студентський. Тут дуже багато креативних проєктів. У Харків я завжди приїжджаю вчитись або за новими ідеями. Тому що у нас Україна дуже розвинута технічно. Вона дуже інноваційна, в плані нових технологій, тут розвинений Інтернет, в той час як за кордоном з Інтернетом проблема. У нас безліміт коштує 5 доларів на місяць і роби, що хочеш. Повна свобода, поки що. А в Дубаї дуже мало свободи, дуже дорогий і обмежений Інтернет. Ось ми живемо в Україні і хтось думає, що за кордоном краще. Хоча, я не можу сказати, що не абсолютно все, але багато що у нас більш розвинене. У нас більше свободи, поки що. Багато можливостей, якими потрібно користуватись. Я спілкуюся з харківськими художниками, які цікавляться новими технологіями, і які зараз живуть за кордоном, але вони все одно повертаються в Харків і приносять нові проєкти та ідеї. Тому Харків таке живе місто.
Розкажи, чим ти зараз займаєшся у своїй творчій кар’єрі?
У зв’язку з подіями, я зараз захоплена доповненою реальністю. І можу сказати, що це стає все актуальнішим. Тому зараз мої сили спрямовані саме в це русло. Я буквально вчора виявила, що на платформі «Unity» відкритий доступ на 3 місяця, я вже зареєструвалась і проходжу там навчання.
Чим саме ти займаєшся у доповненій реальності?
Зараз конкретно, я доповнюю одну свою абстрактну картину, щоб там був трекінг і трекалась доповнена реальність (AR) на конкретну картину. Загалом, мені подобається доповнена реальність, яка сама по собі існує в доповненому світі. Тобто, не потрібно нічого окрім коду чи посилання. Зараз можливості AR дуже маленькі, можна створити сцену вагою не більше ніж 4 Мб, тому що все адаптується під телефони, щоб вони витягували.
Ти створила першу доповнену скульптуру: «Народження Каліграфії». Розкажи про неї.
Доповнена реальність існує досить давно і перше таке всім відоме ігрове «творіння» – Pokemon GO. Поява віртуальної каліграфії – це скульптура, яка створена виключно в доповненій реальності. В основному, зараз люди створюють доповнену реальність за допомогою різних додатків: вони сканують свої реальні скульптури, потім трекають їх і запускають в доповненій реальності. Але це справжні, «живі» скульптури. Вони існують в реальному світі. Але таких скульптур, які створені в доповненій реальності і залишаються лише там, я ще не зустрічала в інших художників.
Якщо б люди до мене не створювали доповнену реальність, то у мене б і думки не було її робити. На даний час, таких проєктів по доповненій реальності як мій, поки ще нема, і в найближчі місяця 3-4 мене не наздоженуть. У мене виникла ідея: знайти міжнародні видання, щоб зробити прес-реліз, щоб запатентувати перше місце на цю скульптуру.
Нові технології – це круто, багато всього цікавого дізнаєшся. Мене цікавить питання токенізації творів доповненої реальности. Є рішення для діджитал-мистецтва, 2D і відео, а для AR ще немає. Ось і мені було б цікаво це зробити. Але як це зробити, я поки що не знайшла рішення. Було б цікаво.
Що підштовхнуло до створення цієї роботи?
Мене загалом до роботи в доповненій реальності підштовхнули роботи нашого Роми Мініна. Коли він через «SIMO AR» робив цікаві проєкти. Додаток обмежений по функціоналу, але, водночас, простий. Рома був одним із перших, хто застосував в своєму мистецтві доповнену реальність. І в мене було запитання: «Як він це робить?».
Якщо говорити про роботу «Народження Каліграфії», я створювала її для Дубайської виставки. Початковий імпульс створити її був не для художньої виставки, а для виставки інновацій «Дубаї Експо 2020». Ми (я і моя команда) робили стратегічний план виходу на світовий ринок і дуже цікава задача для нас – потрапити на світову виставку в Дубаї. В голові я просто прокручувала: «Що можна такого інноваційного зробити, щоб могло поєднуватись з моїм мистецтвом?». Плюс, вплинув також той факт, що всі харківські заходи, які проводив Артхаб «Самокат» з Микитою Худяковим, були пов’язані з доповненою і віртуальною реальністю. І всі ці фактори змішалися і виникло бажання показати щось нове. А чому саме Каліграфіті – скульптура, тому що художник, коли працює і розвиває свій стиль, то потрібно працювати і створювати все в цьому стилі, щоб бути впізнаваним. Тому саме Каліграфіті я використала в доповненій реальності. Без великого досвіду вона вийшла така, яка вона є – і вона крутиться. Зараз я хочу зробити доповнену скульптуру, щоб кожна деталь крутилась, тобто додати більше анімації й ефектів.
Вона має якийсь меседж?
Так. Показати світу момент народження каліграфії від ідеї. Саме занурити людей в емоцію, коли створюється якась незабутня подія, яка провокує нові емоції. Коли відбувається народження з ідеї у щось нове і класне. Тут йдеться більше про прив’язку до емоцій.
З цією скульптурою трапилась одна кумедна ситуація. Я поверталась з Дубая в Харків бізнес-класом і поруч зі мною летів колекціонер. Я показала йому свою доповнену скульптуру, а він подумав, що це справжня і каже: «Це все із золота? Скільки ж вона коштує?» Тобто він подумав, що ця скульптура справді існує і вона зроблена з чистого золота. І це теж класно, це гра сенсів. Люди не розуміють: існує це в реальному світі чи в іншій реальності. Розширюється свідомість людей.
Які проєкти зараз ключові у твоїй діяльності?
Я сама за собою не встигаю. Щодня приходять нові ідеї, тому що зараз настільки всі активізувались в онлайні, всі виставки проходять онлайн. Зараз у мене п’ять нових проєктів, в яких я хочу взяти участь. На жаль, ті, які планувались до карантину, закрились, але «як гриби» ростуть нові задачі і цілі. І на сьогодні можна і потрібно вчитись новим технологіям і новим напрямкам. Усі ресурси масштабуються глобально і я зокрема.
Наприклад, в цей четвер (23 квітня) я візьму участь в артбатлі, де потрібно намалювати картину за 20 хвилин. Бренд, який проводить це, з Канади. Вони проводили артбатли у всьому світі. 17 квітня я мала брати участь в артбатлах у столиці Саудівської Аравії, Ер-Ріяді. У зв’язку з карантином, все відбуватиметься в онлайн-режимі, я вже записала відеопривітання і записала відео, як я 20 хвилин малюю роботу. І фактично змагаються ці записані роботи, вони пускаються в стрім, де 3-4 художники малюють паралельно. І глядачі голосують. Щоправда, я першу картину намалювала за 9 хвилин, другу – за 11. Я думала, мені буде важко, але вже і досвіду багато і переносити емоції на полотно – це дуже класно, тому вийшло навіть швидше і легше, ніж очікувала.
Другий проєкт – він вже благодійний, по суті – відкритий аукціон. Його проводить Ігор Абрамович, український артдилер, і його команда. Художник малює картину в прямому ефірі і колекціонер купує її за маски. 200 масок – мінімальна кількість. І ці маски потім передаються в госпіталі. Мене поставили в чергу на 21 травня. Але сподіваюсь, що до 21 травня маски будуть не актуальні.
Я зараз ще проводжу арт-терапію, я хочу вилікувати весь світ. Це не у вигляді каліграфії, а поки що у формі прямих ефірів і в формі арт-терапевтичних занять. Їх можна подивитись в Instagram (veradg.official). Зараз, можливо, виплесну емоції і візьмусь за складніші проєкти.
Ти вважаєш, що технології та медіа – це нові можливості?
Головна функція мистецтва – пізнавальна. Коли, наприклад, молоді художники починають свій шлях, зрозуміло, що вони багато кого копіюють і багато кого наслідують. І це спосіб пізнання себе в повному обсязі. А нові технології, нові медіа – це нова мова, за допомогою якої ти виражаєш свої думки про світ. І вони допомагають швидше пересуватись у просторі. Наприклад, артроботу дешевше, легше і швидше переправити за допомогою нових технологій, ніж фізично. Звісно, за умови, що це New Media Art. Відправляючи фізичну картину поштою, потрібно розуміти, що пересилання картин коштує досить дорого і є ризики того, що з нею може щось статись або вона застрягне на митниці на довгий час.
Безумовно, нові технології і нові медіа – це нові можливості. З розвитком інстаграму, шукаєш публікації за хештегами і вже не запам’ятовуєш імена чи стилі. Але ти бачиш, скільки класних художників у всьому світі, який класний контент вони створюють. І він створюється щоденно. Іде потік цього творчого візуального ряду і я, звісно ж, підкреслюю щось для себе. Але це відбувається і поновлюється настільки швидко, що не завжди встигаєш відстежувати нові тенденції.
Що б ти порадила молодим артистам, які ще не вміють будувати комунікацію з іноземними партнерами: менше приділяти уваги новим медіа або навпаки?
В еру інтернету не вміти будувати комунікацію – означає не бути представленим в Інтернеті. Основні проблеми для талановитих художників: відсутність бажання та мети, мовний бар’єр. Якщо вони ті художники, які бояться соціальних мереж і взагалі не комунікабельні, у них має бути людина, яка б їх просувала. Інакше вони так і залишаться непоміченими. Але в наш час потрібно реєструватись в соціальних мережах, на різних сайтах, активно вести свої сторінки. Це допоможе розвинути себе і свій бренд. Що можна порадити? Просто розвиватися, бути в тренді, горіти ідеями, виражати себе, шукати нові можливості і брати участь всюди, де тільки можна. Якщо сидіти і нічого не робити, то нічого й не буде. Необхідно проявляти себе всіма способами.
Існує такий стереотип, що чоловіки кращі і крутіші в мистецтві, ніж жінки. Чи так це, на твій погляд?
З мого досвіду, жінки-художниці всюди. Вони домінують і їх дуже багато. У нас в академії в групі було 3 хлопця і 7 дівчат. Ця ситуація триває протягом 25 років. Дівчата ідуть більше в мистецтво, хлопці в архітектурний, зараз більше вчаться на програмістів. Я завжди думала: «Де ж хлопці, невже вони не малюють?». Минулого року, коли я займалась 3D-моделюванням, зрозуміла, де всі хлопці, які хочуть малювати.
Останнім часом я часто бачу на LinkedIn те, що жінки-художниці борються за свої права. Не знаю, мене ніхто не обмежував, за стільки років. І на виставках я зустрічаю багатьох жінок, вони домінують. Насправді є стереотипи, а життя показує зовсім інше. Люди, які готові прийняти інновації, вони є і живуть десь в іншій країні. Так що геть стереотипи!
Переклала з російської на українську Каріна Яворовська в межах волонтерської програми Gwara Media
