Довгеньке розташоване за 20 кілометрів від Ізюма та межує з Донецькою областю. З початку повномасштабного вторгнення за село довго точилися бої. У результаті, російські війська окупували населений пункт у червні 2022 року, проте вже у вересні ЗСУ здійснили контрнаступ та звільнили його.
Раніше тут проживало близько 850 людей. Довгеньке славилося великою кількістю фермерів, молочною продукцією та картоплею, однак після окупації та щоденних обстрілів тут нічого не залишилося. Через два роки в село повернулися всього 15–16 людей. Серед них — героїні матеріалу Ірина та Людмила, чиї будинки були повністю знищені.
За два роки у Довгенькому не змінилася ситуація з комунікаціями: досі немає світла, води, газу. Люди виживають здебільшого завдяки допомозі волонтерів. Територія навкруги замінована. Сапери обстежили лише лінії електропередач, які так і продовжують лежати на полях. Навкруги все поросло бур’яном та молодими деревами, за якими не видно руїн.
У серпні журналісти Ґвара Медіа зустрілися з героями попередніх матеріалів із села Довгеньке та з’ясували як йдуть справи через рік після нашої останньої зустрічі.
Історія Ірини
До війни Ірина власноруч розмалювала свій будинок: квітами, птахами, пейзажами — усе це було схоже на наївне мистецтво. Жінка почала цей шлях уже у свідомому віці, коли виростила своїх синів. Однак російська ракета не лише повністю розбила її будинок, а ще й забрала життя її сина. Про це — читайте в попередньому репортажі.
Від будинку геть нічого не залишилося, окрім кількох стін. Торік улітку приїхали іноземні волонтери та проспонсорувати ремонт даху, потім вставили вікна, а взимку зашили дві кімнати дошками ДСП. Ще обіцяють допомогти з ремонтом, одна Ірина вже відмовляється.
— Ось як нам кімнати зробили. Раніше це була зала, а тепер — спальня, — показує жінка. — Ось тут взагалі нічого не було, але тепер хоч дошками оббили й ми дощу не боїмося.
У другій кімнаті Ірина затишно розставила посуд та інші речі. На стіні висить аплікація з фотографією її пʼятьох синів. Торік вона виносила цю світлину із сараю і показувала, як те, що змогла врятувати.
— Найстарший — Русік, другий біля нього — Рома [він загинув внаслідок влучання ракети у власний будинок — ред.], середній — Ігорьок, який воює, а це — Альоша та найменший — Саша, — розповідає Ірина, показуючи своїх синів на фотографії.
Ігор воює ще з часу проведення АТО. Також нещодавно пішов служити Олексій.
Два роки без комунікацій
На підвіконні стоїть сонячна батарея — її подарував син із невісткою. Також будинок Ірини оснащений різними лампочками на батарейках, а ще в кімнаті стоїть газовий балон, на якому можна готувати їсти, адже минулого року Ірина робила це на подвір’ї на відкритому вогні.
Через те, що в селі досі немає зв’язку, жінка дізнається новини з радіо. Вона виносить із кімнати невеликий пристрій та вмикає його. Проте Ірина життєрадісно стверджує, що подеколи в Довгенькому з’являється зв’язок, тому інколи вона дивиться новини й через телефон.
Ірина пережила в цьому будинку зиму без світла, води та газу. Жінка розповідає, що живе за рахунок волонтерів, які раз на місяць привозять їжу та воду.
— До всього звикаєш. У мене немає можливості поїхати в інше місто за продуктами, а в селі немає нічого — усе розбите. Волонтери привезуть мені коробку з продуктами й пляшку води — і нормально, — каже Ірина. — Інколи, хочеться чогось смачненького, але що вже поробиш. Наш маркет давно розбитий, а Ізюм далеко. Ну нічого. Головне, що вода є.
А на питання як же в таких умовах зимувати, Ірина сміючись відповідає:
— Та хіба це зима? От раніше зими були жорстокі, а зараз — тьху. Це ви, городські, — світло виключили — і ви в паніці. А я вже тут звикла. Я без світла можу і їсти приготувати, і попрати, і прибрати.
Завдяки дровам, які навезли волонтери, жінка усю зиму топила свою хату.
— Нашим хлопцям у сто разів тяжче, а ми жаліємося на відсутність світла та води. Страшно не тут, а там [на фронті — ред.]. Там кров і смерть. Проте ми все переживемо. Війна ж рано чи пізно закінчиться.
Облаштування побуту
Уже цьогоріч Ірина частково посадила город: картоплю, моркву, огірки, помідори та кукурудзу. Щоправда, через засуху багато, чого зіпсувалося.
Жінка розповіла, що сюди раніше приїздили волонтери із Червоного Хреста та пропонували теплиці, але Ірині відмовили, бо вона пенсіонерка — мовляв це нечесно до молодших мешканців, адже вона отримує пенсію.
На городі також видно могилу сина. Ірина попіклувалася про неї: обставила квітами та виклала плитку.
— Ось синок тут лежить. На кладовищі немає могил — усе розбито. Ми їздили прибиратися. Там усе заросло, ніхто туди не їздить більше. Тож і син тут залишатиметься.
На будинку продовжує висіти український прапор. Що правда, його вже кілька разів замінювали після вітрів та дощів. Дивлячись на малюнки на будинку Ірина каже, що дуже сумує за цим часом. І хотіла б зараз помалювати, але немає змоги придбати все необхідне.
Ірина пригостила нас вареною кукурудзою та кавою. За цей час, поки ми сиділи та говорили про життя в Довгенькому, повз нас постійно проїжджали машини. Вони возили плити, на яких тримаються лінії електропередач. Однак у самому селі роботи з відновлення електрики не проводяться.
Про повернення людей у село
З однієї сторони найближчий сусід від Ірини — за два кілометри від неї. З іншої сторони — Людмила — інша героїня матеріалу, до якої теж треба проїхатися на машині.
— Люди приїжджали сюди, дивилися та їхали назад. Я не вірю, що сюди хтось повернеться. Молодь — точно ні. Щоб зажити тут — треба сильно «пахати». Ми тут найстійкіші залишилися, — зізнається господиня. — Багато, хто вже придбав собі житло по єВідновленню в Ізюмі. А ми сюди приїхали, бо додому хотіли.
Ірині з чоловіком доводилося багато працювали, щоб покращити свої умови життя: розмінувати територію, вивезти сміття, влаштовувати побут. Зараз жінка займається клумбами — висаджує та доглядає за квітами.
— Не хочеться, щоб село щезло з мапи. Але як почнуть розміновувати, то тоді вже й люди почнуть тут працювати.
Родина
Єдине, що дійсно турбує Ірину — це діти. Зокрема через те, що її другий син пішов на війну.
Олексію 30 років. Він займався гончарством. Разом з Іриною був на Житомирщині, а тепер захищає країну в лавах ЗСУ.
— Він такий начитаний та розумний. Його як послухаєш — одразу багато нового дізнаєшся. Дуже багато книг читав, у нього зовсім інший світогляд, ніж у нас. Я стільки від нього навчилася. Він мови любить вчити — сам вивчив англійську, а зараз вчить арабську.
Інколи, він навіть телефоном розповідає Ірині про те, чого вже навчився.
Раніше всі сини жили в Довгенькому, але в інших будинках. Зараз всі їхні хати — вигоріли. У село діти приїжджають рідко. За рік тільки старший приїздив тричі та Ігор на три дні зміг вирватися зі служби. «Це щастя, коли зустрічаєш, і печаль, коли проводиш, бо не знаєш, чи колись ще зустрінеш», — розказує Ірина.
— Пам’ятаю, ще до війни, коли мої сини жили тут поруч, по черзі до мене прибігали. Я тоді так злилася, що вони перебивали мене, коли я малювала. Завжди їм казала, що вони мою музу відлякують, а Льоша відповідав: «Мамо, не знаєш ти свого щастя». Зараз думаю, хай би хоч ще сто разів перебивали мене, аби тільки живі та здорові були й повернулися додому. Ми так тоді щасливі були, — усміхається жінка.
Ірина також має пʼять онуків. Усі живуть в Україні. За її словами, війна на дітях відбивається негативно: старші онуки стали більш агресивними. Через те, що немає нормального навчання ті, хто вже доросліші — не планують вступати в університет, хочуть одразу працювати. Найменший онук із батьками живе на Полтавщині й часто чує, як злітають наші літаки. Щойно це відбувається — хлопчина забігає в хату.
Також Ірина продовжує спілкуватися з друзями із Житомирщини, які тоді допомогли родині оселитися. Їх селище розташоване за 30 кілометрів від Білорусі.
— Гукають до себе, а ми кажемо: «Нє-є, тепер ви до нас». То вони відповідають, що вже після закінчення війни. Я тоді сміюся, що хай зараз приїжджають, хоча б почують, що таке війна.
Про бойові дії та ймовірну евакуацію
— Мені брат телефонував із Харкова й закликав виїздити звідси, бо невідомо як і куди знову просуватимуться росіяни. А я йому й відповіла, що у Харкові страшніше, аніж тут. При цьому люди з міста не їдуть. От і мене хай краще уб’є на рідній землі, ніж буду на чужині, — зазначає Ірина.
Крім того, за спостереженнями жінки, люди, які проживають у більш віддалених містах від лінії фронту, не до кінця усвідомлюють трагічність ситуації з переселенцями.
— Так, не можна замикатися в собі, але й байдужим бути — ненормально. Я була свідком, коли люди позаздрили переселенцям, що їм дають по 3 тисячі гривень. Тоді я запропонувала віддати гроші їм, але хай відчують, що таке втратити свій дім. Там уже гроші нічим не допоможуть. Тож я краще тут, серед розбитого, житиму.
Поки триває війна, Ірина не хоче відновлювати будинок, оскільки невідомо, що буде далі, а в пріоритеті зараз абсолютно інші речі.
Але найбільше бажання Ірини — щоби діти повернулися додому з перемогою. Живими.
— Що ще може бажати мати? А все інше для мене «чєпуха». Я боюся лише, щоб рашисти сюди не прийшли.
Історія Людмили
Торік команда Ґвари ще приїздила до Людмили, у якої теж розбиті хати. Хоча в селі вцілілих будинків немає взагалі. Тоді жінка показувала нам, як разом із чоловіком самостійно розмінували два городи та налаштували торгівлю врожаєм.
Цьогоріч розміновано було вже п’ять городів і на наступний рік хочуть розчистити ще два. Щоб очистити території від боєприпасів, родина шукала схожі міни в інтернеті та питала у військових, які пересувалися селом. Як розповідає Людмила, найнебезпечніші міни, які знаходили на городі, — «Пелюстки».
— У нас є нова техніка, — біжить Людмила показувати, — один трактор ми самі купили, а другий — волонтери видали. Тепер не будемо це все вручну полоти.
Також Людмила із чоловіком купили коптильню та всю зиму коптили в ній рибу, яку потім виставляли на продаж. До відновлення будинку не дійшли — не на часі. Торік як відремонтували кухню, так на цьому й зупинилися. Жінка розповідає, що зараз важко щось планувати та прогнозувати.
— Ми багато чого самі зробили й волонтери допомогли, але нема чому радіти. Не відчувається радості від усього вже проробленого. Скоріше б усе закінчилося. Тоді вже можна було б щось планувати. А поки страшно будувати або купляти. Бо невідомо, чи не доведеться звідси бігти.
На паркані з’явилися два нових глечики. Людмила ще до вторгнення їх збирала і виставляла. Унаслідок обстрілів — усе було знищено, окрім глечиків.
Ось уже з одним городом цьогоріч покінчено — кукурудзу всю розпродали. Зараз Людмила їздить на базар у Слов’янськ і там продає товар. За словами жінки, цьогорічний врожай поганий через сильну засуху, ще і власноруч поливати важко.
Торік чимало харківських закладів рекламували кукурудзу Людмили та пропонували різні варіації її приготування, а цього літа на фудкорті «7-й Склад» відкрили «Лавку деокупації», де продають овочі зі Студенка та Довгенького.
— Де реалізувати наш товар, ми й самі знаємо, бо ми в цьому бізнесі вже давно. Але завдяки роботі волонтерів, люди не забувають про наше село. Ми хочемо, щоби про нього пам’ятали. Воно було, є і буде.
Зокрема мотивація повернутися сюди була саме через землю, за якою продовжують доглядали Людмила із чоловіком.
— Що тут ще робити? Світла немає уже понад два роки, води й газу теж. Усе заради землі, бо вона наша. Ми ж самі розміновували й вручну бур’яни виривали, які тут поросли.
Про життя, як воно є
Родина продовжує далі жити у вагончику, який отримали ще минулого року. Зсередини він оббитий поліетиленом. Коли Людмила взимку топила буржуйками (а їх аж три), всередині було тепло. Але влітку, через те, що конструкція металева — усередині температура сягає 65 градусів.
На єВідновлення родина вирішила не подаватися, бо «відновлювати тут уже нічого», а брати сертифікат на купівлю нового житла — означає відмовлятися від власної землі. Чого вони не хочуть робити.
— Але ми знали, що так буде, тому не жаліємося. Ми сюди повернулися через землю, бо переконані, що тільки так зможемо прогодувати себе. Ми бачимо, що державі ми не потрібні, тож розраховуємо лише на свої сили.
Поруч із вагончиком стоїть сарай — літня кухня. Там готують їсти для собак та котів. Торік у Людмили була лише одна собака, а тепер двоє. Ще одного привезли зі Слов’янська. Також зараз у родини живе 40 котів. Вони з усього села посходились на тепло та запах їжі. Людмила із чоловіком за ними доглядають, годують, лікують. Вони розповіли, що коли коти сюди почали сходитися, вони були дуже кволі та потребували догляду. Але зараз усі щасливі — зайняли всю територію на подвір’ї та відпочивають. До речі, кожен кіт та кішка мають ім’я, лише трьох Людмила із чоловіком не змогли назвати, бо кажуть, дуже схожі між собою.
Гуманітарна допомога та потреби села
— Я вважаю, що допомоги нашому селу достатньо. Час переходити вже на власні корми та працювати. Наші жителі вже не потребують «гуманітарки» в плані продуктів: вівсянка, намазки, консерви — ми цим котів годуємо. Ми ж живемо в селі, ми звикли до свого — домашнього.
Найбільше зараз у селі не вистачає питної води та світла. Була б свердловина, каже Людмила, можна було б нормальний полив зробити. Крім того, через відсутність світла немає можливості зберігати продукти. Влітку все швидко псувалося.
Попри те, що вдома стоїть сонячна панель — це не панацея. Влітку вона працює добре, а зимою, коли немає денного світла, важко зарядити техніку. Тому взимку Людмила брала павербанки та возила їх у Слов’янськ заряджати, поки жінка продавала рибу.
— Хоча світло важливе, але проживши два роки без нього, виявляється, що й так можна. Це не страшно. Страшно — коли на голову щось падає.
Минулого року односельці приходили до Людмили, щоби підзарядити телефон, скористатися інтернетом, проте зараз кожна хата має генератор. За словами Людмили, тут усі пристосувалися до реалій без світла. Люди, які повернулися, багато працюють, щоб хоча б трохи покращити свої умови життя.
Що найбільше зачіпляє Людмилу — відчуття непотрібності державі. «Якщо я не потрібна державі, то навіщо вона мені? Мені потрібна тут тільки моя земля», — каже жінка.
Майбутнє Довгенького
— Сюди не повертатимуться. Час втрачений. Подивіться на зарослі, бур’яни, городи молодими деревами затягуються. Ще кілька років — це будуть хащі, які ще й заміновані. Далі робота вже на свій страх і ризик.
Людмила каже, що вони із чоловіком готові тут працювати, поки є здоров’я та сили, однак куди це заведе далі — невідомо. Ці самі дерева, якими зараз обростає село, у людей часто викликають алергії. Жінка підозрює, що їхні організми теж можуть почати реагувати на такі дерева та кущі.
Найбільше бажання Людмили — побачити маму, яка живе в окупованій Горлівці. Вони не зустрічалися вже 2,5 роки. Від дому жінки до будинку матері 126 кілометрів. Людмила 35 років прожила в Горлівці, а у 2014, коли почалася війна, переїхала в Довгеньке.
— Під час наступу, 10 травня [повторний наступ російських військ на півночі Харківщині, — ред.], деякі односельці почали панікувати. Але це дуже далеко від нас. Тут ближче Красний Лиман, Борова, Краматорськ, — пояснює Людмила.
За її словами, тут постійно чутно обстріли не лише із цих населених пунктів, а й Куп’янська. Оскільки Довгеньке — це найвища точка.
— Боюся навіть думати, що може знову все початися. Усі казали, що сидітимуть до останнього, але тут же жах відбувався: КАБами били, й навіть заховатися не встигали. Намагаюся такі думки відвадити від себе, бо що їм [росіянам — ред.] тут робити, якщо вже все заміновано та розбито.
Водночас найбезпечніше та найкомфортніше місце, яке вона бачить для себе — це свій дім. Кожна поїздка до Слов’янська — стрес, бо є страх, що щось прилетить. Вдома Людмила відчуває себе в безпеці.
— Тут недалеко від Ірини проживає родина: чоловік із дружиною, — розповідає Людмила. — Одного разу чоловік підірвався на міні. На наступний день, коли його дружину викликали до слідчого, її спитали: «Навіщо ви сюди повернулися?». А вона й каже: тому що ми тут були щасливі». От і ми так — ми тут, бо були щасливі.
Читайте також
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
