Уже рік у Харкові діє аматорський театр «Очерет», який позиціює себе як «природній». Це історія про відданість справі: актори, які поза основною роботою приходять на репетиції, керівництво, яке щиро вірить у команду та продовжує між обстрілами та блекаутами організовувати вистави та навіть збирати другу трупу.
Аби дізнатися більше про діяльність молодого театру, зрозуміти значення «природнього театру» та познайомитися ближче з командою «Очерету», журналісти Ґвара Медіа завітали до акторів на одну із суботніх репетицій.
Про візію та плани на майбутнє розповідають режисер Олександр Шанідзе, художній керівник Гліб Шестаков й акторка та директорка Анастасія Несміян.
— Ти маєш бути приголомшеним! Ти так спокійно про це кажеш, а Ліза — твоє кохання, — звертається режисер Олександр до актора на сцені під час репетиції, — спробуй переосмислити свою роль.
— Рома, треба розважатись! От дивись, тобі якийсь-то чолов’яга п’ятнадцять хвилин двадцять разів повторює про Сартра. А ти так серйозно це все сприймаєш, немов тобі цікаво… Розважайся!, — продовжує Олександр. — В цьому ж суть акторства, тобі на сцені дозволено робити що завгодно… а ти страждаєш, драматист.
Сьогоднішня репетиція тривала понад 6 годин. Навіть після її завершення команда ще залишається на кілька хвилин для рефлексії. Після — ми з Олександром, Глібом та Анастасією йдемо на вечерю та поспілкуватися про театр.
Знайомство з трупою та ідея створення молодого театру
Олександр та Гліб познайомилися ще під час роботи в студентському театрі «Політехник». Хоча згодом їхні долі розійшлися, за кілька років митці знову об’єдналися, коли зрозуміли що їх театральні ідеї та погляди на акторське мистецтво доволі схожі.
Ідея створення театру «Очерет» з’явилася в Олександра після того, як він поїхав пожити до Дніпра.
— Поруч із будинком, де я жив, були неймовірні пейзажі: озеро та лебеді, зарості очерету. Там, вже під час повномасштабного вторгнення, я отримав можливість переусвідомити себе, бодай у творчому плані. Потайки з’явилась ідея про те, що усе що робилось мною в театрі до цього — ніщо. Часи змінюються, і треба шукати нових питань до мистецтва. Мене перестав цікавити старий аспект театру, старі театральні системи, що навіювались нам декадами і почали зароджуватися думки про те, що театр має якийсь зв’язок із природою.
Олександр став глибше занурюватися в дослідження цього зв’язку і вже в лютому 2023 року зібрав людей на майстер-клас із театрального мистецтва.
— Було дико холодно, а місто потерпало від постійних обстрілів. Попри всі обставини, люди все одно прийшли й так круто відчувалася атмосфера: учасники повністю віддалися процесу та зіграли неймовірно чисто. Напевно, коли у твоїй країні війна та навкруги обстріли, у людей немає часу на комплекси та сором’язливість. Оце я і називаю парадоксом Харкова.
Це ще більше надихнуло Олександра і він почав шукати людей, які б могли допомогти реалізувати його ідею зі створення театру. Через декілька місяців молодому режисеру вдалося оголосити кастинг та зібрати першу трупу.
— Коли ми оголосили кастинг, попередили, що це буде не студійний театр, а така собі лабораторія, де ми разом шукатимемо ідеальну форму.
Тоді з’являється Гліб, який, за словами Олександра, просто закохався в цю ідею і фактично одразу став художнім керівником.
— Мені дуже пощастило, що мій театральний колега, з яким ми разом розвивалися в театрі, прийшов на цей кастинг. Я запросив його, бо мені ніколи не вистачало сміливості виводити людей на емоції, що так необхідно на кастингу, тож Гліб одразу задав певний тон. Він прийшов, щоб допомогти в розкритті людей та їх відборі, — каже режисер.
Потім Гліб приходив тренувати акторів, займатися їхньою фізичною підготовкою.
— Люди приходять часто з уявленням, що тут усе легко й навкруги відбуваються чудеса, але насправді це про кров і сльози, — сміється Гліб. — Люди, які не вивозять «фізухи» — уходять самі.
— Коли я прийшла на кастинг із погано вивченим текстом, я стояла на сцені, а Гліб мені каже, щоб я співала. Потім ще наказав зняти взуття, бо народні пісні бажано босоніж співати. Він мене тоді сильно налякав, — пригадує свій перший досвід Настя.
Відтак Гліб став відповідати за акторську складову колективу, вчити акторського мистецтва, а Олександр дає базу та теорію, він головний режисер і постановник вистав.
— Свого часу в нас був застій, — каже Настя. — Ми займалися в основному репетиціями, але треба було щось показувати. На той час, ми вже 6—7 місяців ставили «Арабески» [вистава за мотивами однойменного твору Хвильового — ред.]. Тоді я зрозуміла, що треба щось змінювати.
Так Настя, окрім роботи в акторському складі, стала відповідати за комунікацію та піар театру, працювати з дизайном, організовувати івенти та розбиратися з фінансами.
Акторський склад
На перший оголошений кастинг прийшло 20 людей. Ті, кого взяли в трупу, мали або невеликий аматорський театральний досвід, або взагалі його не мали. Та вже через рік, впевнено вийшли на сцену з надскладним текстом Хвильового.
— Серед них — багато людей, які до війни ніколи б не пішли грати. Ба більше, є ті, хто не просто не мав досвіду, а й не був глядачем театру інколи на кастинг приходять такі, які не тільки театр не дивились, а в цілому кіно і серіали, — каже Олександр.
Оскільки «Очерет» некомерційна установа, актори паралельно працюють на інших роботах та по кілька разів на тиждень приходять на репетиції.
— Робота в театрі — це розхитування психоемоційного стану актора. Але люди, попри все, приходять. Навіть коли почалися блекаути й були проблеми з транспортом, зв’язком та світлом, а нам треба було виступати — усі дісталися до локації й ми зіграли виставу, — пишається режисер.
Для Насті — її команда — взірець. Дівчина ділиться, що вони її мотивують та надихають продовжувати творити.
— Намір — один зі стрижнів у театральному мистецтві. У трупі «Очерету» в кожного теж є свої проблеми. Але також у людей є намір, і завдяки цьому наш театр будується, — каже Гліб, який теж заради театру їздить до Харкова раз на два тижні з Києва.
— Я б сказав, що зараз професіоналізм проявляється саме в таких речах, — додає Олександр.
Оскільки трупа набрана з непрофесійних акторів, то майстри самі вчать їх театральному мистецтву. Проте навчання — це про введення у якийсь стан, пояснює режисер, тож для цього на репетиціях команда багато співає, танцює та займається фізичними вправами. Також додають хвилинки імпровізації, на яких підопічні можуть зробити висновки. Крім того, запрошують досвідчених колег, які проводять майстер-класи для команди.
Чому «Очерет»?
— Уявіть, що ви йдете дорогою, бачите зелену траву, синє небо й сонечко світить. Ви підходите до озера, перед яким росте очерет. З матеріальної сторони, в очереті є качки, риби та різні живі істоти. Філософи ж стверджують, що там можуть жити різні духи. Тобто за очеретом може бути все, що завгодно, — розповідає Олександр.
Як пояснює режисер, те саме відбувається зі сценою: приходить глядач, бачить куліси, авансцену, звичайну сцену та сценічне світло. Гість сідає і не знає, які істоти зараз вийдуть. Перед ним виходить не просто актор, а образ сну.
У цей момент простір і час викривляються, глядач сприймає все, що тепер відбувається, як щось цілком реальне, сприймає духів і надає їм якусь оцінку.
У цьому випадку, очерет — це куліси, сценічне світло — небо, озеро — сцена і допоки туди не вийшли духи, вона спокійна, а на зеленому лузі спостерігає глядач.
Що таке «природній театр» та яка візія в «Очерета»
Театр починається з трьох складових: ритму, тілу та голосу, пояснює Олександр. Ті самі аспекти є й у природі: весною все прокидається та розквітає після холодів.
За словами режисера, театральна сцена теж починається з того, що на неї хтось виходить і починає порушувати покій [тишу — ред.]
Аби справити враження на глядача, необхідно робити на сцені все як у житті.
— Насправді те, що ми сприймаємо за «життєві театри» — набір уявлень, щось на кшталт кліше. Це нормально, бо люди в цілому по життю зайняті «уявленням» про щось: про соціум, про себе, про людей навколо, — пояснює Олександр. — А «природній театр», як раз, має це «уявлення» зняти.
Наприклад, люди уявляють життя як лінійну послідовність, де взагалі не буває абсурду. Тому не розуміють абсурдистів і абсурдний театр. А вони, між тим, і є найбільш життєвими, оскільки життя насправді нелінійне, як і абсурдний театр.
Тобто задача актора знайти природність в кожному слові та русі, замість того, щоб демонструвати своє «уявлення» ролі, бо воно ніколи не збігатиметься з дійсністю. Ось, приклад, який підтверджує цю тезу, про абсурдність реальності про природність життєвого театру:
«Уявіть картину: бабка щодня виходить на телевізійну вежу та розповідає одну й ту ж саму історію, але в руках завжди різні предмети. Перехожі постійно прикріплюються до неї. Якщо хочете подивитися на виставу «Очманіла вежа» — щоп’ятниці о 17:00, якщо хочете подивитися театр про трамваї, чекайте на трамвайній зупинці людину та схопіть її за руку перед входом у транспорт — це експресивний театр, хочете експериментальний, постмодерністичний театр звуку — йдіть о п’ятій за гаражі, стаєте на сонце і відчуваєте, як алкаші перекрикуються між собою».
— Цей уривок з книги Любки Дереша описує концепцію «природнього театру». Він пояснює просту істину — як мало треба для того, щоб театр відбувся. Водночас це дуже важкий процес, бо поки що не один актор не прийшов на репетицію без свого уявлення й ускладнення таких простих матерій як «життєвість», з якогось погляду, все що ми робимо як майстри — обрізаємо уявлення актора, спрощуючи його відношення до сцени й життя, — підсумовує режисер.
Чому «природній театр»?
Митці розповіли мені байку: у селі діди та баби від народження співають, у них немає думок, які б заганяли в сором. Вони працюють у полі й паралельно співають. Це чистий голос природи. У якийсь момент вони починають будувати місто й тепер, щоб співати тут — треба йти до майстра. Витрачати купу часу, і інколи платити йому гроші. Окрім того, в місті так просто не заспіваєш, бодай самотньо на вулиці.
— І от люди, які приходять на наш перший кастинг, вони кажуть, що не вміють співати й взагалі прийшли грати, — каже Олександр. — Оскільки теж приходять зі своїм «уявленням». А коли просиш побути собою, людина лякається. Це стосується усього соціуму. Він віддалився від природи, і вже давно. І я кажу не про повернення до первісних суспільств, я кажу про те, що слід трішки повернути природу в город, а город до природи.
От як це працює. Завдяки місту з’явилися Хвильовий, Курбас, Семенко, Йогансен, Багряний, які побудували модерну літературу — урбаністичні романи. Переважна більшість з цих авторів, вийшли буквально з села та вчилися на основі школи «побутового театру». Митці не тільки наслідували літераторів, що творили до них, але і ставали їм опозицією, що цілком природно.
— А ось у нас, такого наслідування немає, бо останні сімдесят років, жили в епоху Станіславського [російський театральний режисер — ред.], без змін і без опозиції. Оскільки після задушення лібералізму та українізації, навчання будувалося на Станіславському, який довгий час в Україні вважався ідолом театрального мистецтва і який був проти села.
Отже, мета театру «Очерет» повернутися на сто років назад і відновити зв’язок між попередниками модерністів та сучасністю, або знову стати на ту течію.
— Ми спираємося на них, а вони на природу, — каже Настя.
— Для мене «природній театр» стирає уявлення про класичний театр. У ньому актор стає провідником дійсності. А вона може задаватися через текст, жести, голос і певною мірою — знищує «уявлення». От чому важливо, що село й місто — це антиподи. Бо місто із самого дитинства закидує «уявлення» про щось і створене воно з ідей людей, а природа — дійсна, така як вона є, — пояснює Гліб.
Водночас митці кажуть що лише експериментують із формами та форматами. Тому якщо дивитися на їхню концепцію, то це унікальна річ, але беручи до уваги досвід попередніх митців, то цілком можливо, що театр перегукується з іншими концепціями.
— До деяких висновків та понять ми приходимо вже під час репетицій. Так з’явилася історія створення міста із села. А потім, схожу думку я побачив у Ніцше, — додає Олександр.
«Арабески» Хвильового
Команда молодого театру має у своєму репертуарі єдину виставу — «Арабески» Миколи Хвильового.
— Це надскладний матеріал, але Хвильовий — романтик, «природнік», модерніст, імпресіоніст та, що важливо, харків’янин.
За словами Гліба, ця п’єса була поставлена завдяки впертості режисера. Вибір стояв між чотирма матеріалами. Зокрема, художній керівник був проти «Арабесок» через його важкість. Тож, як жартує Саша, «довелося з них [акторів — ред.] зробити професіоналів».
— Можливо, якби це був більш класичний театральний текст, то в них не було б такого яскравого ривку, як стався, — додав Гліб.
«Арабески» — це новела, себто там немає дійових осіб, ремарок драматурга, реплік. В оригіналі твір має три персонажі та голос автора. Усі дійові особи, що в результаті є у виставі, засновані на тексті, але хто саме і чому отримав той чи інший текст, репліку, знає лише простір. І Для Олександра ця вистава стала відображенням того, яким має бути «природній театр».
Також зараз «Очерет» готує ще одну виставу, яку поки тримають у секреті. Вона буде про кохання, ніжність, весну, а також сприйняття свого «Я», розповів Олександр.
У планах є розвиток другої трупи, а також робота над працями Шекспіра, античними п’єсами, і творами української літератури, на яких робитимуть акцент.
Хто глядач нового молодого театру
— Це доволі складне питання. Ми б хотіли орієнтуватися на всіх. Конкретна мета нашого театру — робити діалог. Щоб глядач міг сказати: добре, я тебе зрозумів, це моє. Однак це має працювати й у зворотний бік — щоб ми теж могли відповісти. І головне, щоб зав’язався діалог. Бо, ось чого ми точно не хочемо робити, так це виховувати, — каже Олександр. — А тому і потрібен діалог.
— Також хотілося б створити власну спільноту, з якою можна обговорити театральний матеріал. Для цього ми проводимо різні заходи, як от майстер-класи чи літературні вечори, — додає Настя.
Виклики
— Ми молодий театр, який збирає контакти. У підготовці вистав нам допомагають різні хороші люди. Однак часто буває так, що коли орендуємо залу, у нас завжди запитують «А ви хто?», — каже Олександр. — Але тепер, завдяки контактам, які ми назбирали, ми можемо показувати вистави. Раніше в нас такої можливості не було (посміхається).
— Через заборону роботи театрів, у місті залишилося мало нормальних сцен. Усі театри шукають майданчик для своїх вистав, щоби було ще й підвальне приміщення, якщо ж його немає — то можна запрошувати не більше 40 людей, але це не рентабельно. І хоча на нас це не впливає, бо ми всі кошти відправляємо на потреби ЗСУ, але ті, хто намагається заробити, навряд з такими умовами можуть це зробити, — каже Анастасія. — Класно було б, якби влада відбудувала якесь приміщення з укриттям для подібних заходів, однак цього не передбачається.
Водночас як пояснює дівчина, жодні перешкоди не можуть завадити зробити виставу, якщо є бажання. Наприклад, команда театру «Очерет» по максимуму робить усе своїми руками: костюми, декорації тощо. Був випадок, коли замість куліс театрали повисіли штори з квартири Насті.
— Щоб ви розуміли, — перебиває Олександр, — ми будували «Арабески» так, щоб у випадку чого, актори були готові грати виставу на стоянці «Нікольського».
Співпраця
У Харкові молодий театр співпрацював із «Творче нежить». На базі DRUK, де розташована спільнота, театр показував свою прем’єру.
— Це був цікавий досвід, адже там взагалі не театральний простір. Велика сталінська кімната з білими стінами, проте з хорошою акустикою. Я коли туди зайшов, у мене аж у серці защемило. Але коли причепурили сцену, то отримали крутий антураж тих 20-х років про які йшлося.
Також «Очерету» допомагає незалежний театр «Нафта». Зокрема, актори відкривали двері до своєї сцени для колег, ділилися генератором.
— Насправді це дуже круті та відкриті люди, — додає Настя. — Їхня команда дуже легка та комфортна й готова підтримувати таку театральну «двіжуху». За це дуже дякую, — узагальнила Настя.
Найбільша перемога «Очерету»
— У нас був передпоказ прем’єри, для мене це була особиста перемога. У день виступу, під час підготовки мене все дратувало, мені здавалося, що все не так, усе погано. Але коли ми почали виступ, хоча це й було дуже бентежно, рада була побачити своїх партнерів з іншої сторони. Взагалі все тоді вдалося і було круто. Це моя найбільша перемога, — розповіла Настя.
— Не розпастися в перші півтора місяця, — каже Гліб. — За цей рік ми змогли поставити одну дуже складну виставу, прем’єра якої була для нас найвеличнішою та найважливішою.
— Для мене кожна репетиція — перемога. Я кажу як режисер і батько, який вирощує своїх дітей. Я радію кожній перемозі та можливо невдалому моменту. Вони завжди мене вражають, — поділився своїми емоціями Олександр.
У майбутньому команда каже, що хотіла б мати власне приміщення, спільноту, регулярне фінансування та потужності для розвитку трупи.
Читайте також
- Для відбудови Харкова необхідно розвивати громаду: розмова з місцевим урбаністом Павлом Храмовим.
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
