Якщо відмотати трохи назад, то можна побачити цілий великий корпус університету, однак зараз перед нами руїна. Поруч дуже гучно комунальники ремонтують дорогу, а попереду розбитий російською ракетою корпус Харківського політехнічного університету. Розбиті вікна – рідкість, позаяк немає пів стіни. Поруч розкидані підручники, курсові та дипломні роботи. А ось під ногами лежить розкритий підручник із заголовком «Харьковский технологический институт».
З 1994 року інституту присвоєно статус Державного політехнічного університету, а з 2000 року – Національного. НТУ «ХПІ» акредитований за вищим IV рівнем, здійснює підготовку фахівців за 73 спеціальностями на денній та за 40 на заочній формі навчання.
До складу НТУ «ХПІ» входять гвардійський Інститут танкових військ імені Верховної Ради України та Харківський комп’ютерно-технологічний коледж. Університет укомплектований професорсько-викладацьким складом, що становить близько 1300 осіб.
У липні 2022 року ЗВО посів сьоме місце серед українських вишів за даними міжнародного рейтингу Webometrics Ranking of World Universities.
На вході біля зруйнованого корпусу нас зустрічають наукові співробітники кафедри мікро– та наноелектроніки Ксенія Мінакова та Михайло Кіріченко.
Ксенія працює на кафедрі з 2011 року, а Михайло з 2009 року, коли вступив до аспірантури.
Дорогою науковці розповіли, що вже тиждень приїздять сюди, щоб перебрати техніку. Паралельно сидять у приймальній комісії.
Дійшовши до корпусу, Ксенія попередила: зайти з головного входу неможливо, оскільки його повністю завалило, тому треба йти в обхід.
Заходимо у приміщення і Ксенія показує на одну з вцілілих кімнат.
– Ось суди ми стягли всі меблі, які вижили, тому що тут залишилися вікна. Ось тут [показує на коридор — ред.] ми вже розібрали завалини. Раніше сюди взагалі не можна було потрапити.
– Не страшно вам було одразу після «прильоту» їхати у корпус інституту?
– Чесно кажучи, про страх навіть не думали. Коли нам зателефонували і сказали, що корпус кафедри розбито, ми вирішили: треба їхати дивитись, що вціліло, а що ні. У цей момент ти не думаєш про страх, треба рятувати техніку.
Нашу розмову перервав дзвінок – у Ксенії розпочалась нарада і науковиця на деякий час відійшла. Тому продовжуємо спілкуватися з Михайлом.
– Розкажіть про діяльність вашої кафедри.
– Нашу кафедру заснували у 1986 році, її робота зосереджена на сонячних елементах, батареях та колекторах [це те, що виробляє гарячу воду шляхом нагрівання води — ред.].
За словами Михайла, лише взимку кафедра переїхала у новий корпус і науковці тільки-но закінчили підключати все обладнання, таке як, до прикладу, вакуумні установки.
«Тут ми формували різні тестові зразки, – повернулася до розмови Ксенія. – Працювали над розробкою нових технологій напилення, отримання покриттів для сонячних елементів».
«Ну і, звичайно, ми займалися тут освітою. А ось тут мав би бути наш комп’ютерний клас», – показує на розбиту аудиторію Михайло.
Науковці пояснили, що для їхньої кафедри вкрай необхідні комп’ютери. Сьогодні, аби бути гарним фізиком, потрібно ще вміти програмувати. На щастя, все електронне обладнання вціліло.
Діставши телефон, Михайло показує мені фотографії: на них видно, як саме науковці тестували пристрої.
– Розкажіть, як взагалі почався ваш ранок у день, коли у корпус потрапив снаряд?
«Певно, розпочну історію я, – каже Михайло. – Мені зателефонувала наша співробітниця десь о 7:20 і сказала, що корпус розбитий, без жодних подробиць. Я передзвонив нашому майстру, який живе неподалік. На той момент він вже був на місці й повідомив сумну новину: під час вибуху загинула жінка, яка охороняла територію».
Запала тиша.
«Але наше крило вціліло, якщо можна так сказати», – роздивляється Михайло по сторонах.
Після цього Михайло зателефонував Ксенії, яка живе неподалік, і вони разом рушили до місця події.
«Щойно ми сюди приїхали, одразу почали рятувати все, що можна, оскільки знали: якщо почнуть працювати ДСНС, вони розбиратимуть все технікою без належної уваги до того, що тут лежить. Ніхто не буде з’ясовувати, що це за прилади», – згадує Михайло.
«Можливо, це десь ризиковано… але для нас наука для нас є важливою», – додає Ксенія.
– А якщо вас піймають?
«То й що вони мені зроблять? Ми не можемо чекати, нам потрібно врятувати техніку, – відповідає науковиця. – Між іншим, коли ми сюди приїхали, то комунальники продовжували працювали над ремонтом дороги. Уявіть: близько 5-ї ранку був вибух, а о 7-й вони вже працювали!».
«Нам, можна сказати, пощастило, – каже Михайло. – Ота крайня кімната залишилась неушкоджена, там зберігалось майже все вимірювальне обладнання. Найбільше постраждало вакуумне обладнання…».
Наостанок коротка екскурсія розбитим університетом. Ось лабораторія, яку так і не встигли відремонтувати — у ній розкидані інструменти для ремонту. У наступному кабінеті мали стояти два спеціальні столи для різних дослідів, але їх так і не встигли поставити.
Доки ми оглядали територію, я познайомилась з майстром Миколай Михайловичем. Він був одним з перших, хто приїхав після вибуху розбирати завали.
«Життя прекрасне», – крикнув він нам услід і ми пішли далі.
– Тепер вам доведеться переїжджати у старий корпус?
«Зараз ми шукаємо нове місце, але на території основного кампусу університету. Розумієте, нам потрібно починати роботу, ми працюємо над двома науковими темами…», – каже Ксенія.
Науковиця розповіла, що наразі університет у пошуках нової лабораторії. Оскільки старий знаходиться у центрі міста, це теж небезпечно. Крім того, він без ремонту, а у керівництва немає зайвих коштів.
«Нам потрібно закінчувати наукові роботи, звітувати про них. Нікого не цікавить, які в тебе проблеми, – а це наша робота, наші гроші», – додає Михайло.
Співробітник кафедри зазначає, що у лабораторії для деяких колег наука – основане джерело заробітку. Ксенія та Михайло мають ставки як викладачі, а колеги, що заробляють виключно науковими роботами, зараз залишились без доходів.
Науковці нагадали, що у їхній університет російська ракета влучає вдруге: на початку липня снаряд прилетів у спорткомплекс та повністю зруйнував манеж.
– Коли ракета влучила у спорткомплекс, чи не закралась думка, що треба вивезти речі з університету?
«У цих ударах немає системності. Воно може прилетіти куди завгодно. А наш корпус знаходиться в дуже пустому місці. Тому нам здавалося, що тут нічого не станеться. Ми ж тут просто наукою займалися», – відповідає Михайло.
– Чи багато вам ще розбирати завали?
Ксенія показує на ще одну кімнату: «Одна залишилась».
«Але вона найскладніша, оскільки тут було найважче обладнання – спеціальна техніка, – пояснює Михайло. – Сподіваюсь, це вже буде із залученням ДСНС, позаяк самостійно важко щось витягти. Те, що можна було винести, ми винесли».
– Як зараз ваші студенти? Чи підтримуєте зв’язок із ними? Як проходить навчання?
«Підтримуємо. Щоправда, у березні були проблеми зі зв’язком, ми тоді всі переховувались. Пізніше оговталися і дистанційно завершили семестр, – розповідає Михайло. – Хоча це нелегко: у нас були діти на окупованих територіях, у сірих зонах…».
Попри війну, навчання продовжується. Викладачі кажуть, що лише за перший день вступної кампанії набрали 700 осіб, які будуть навчатися в університеті. Але дистанційно.
«Перші півроку точно будуть онлайн, – каже Ксенія. – Треба зважати на те, що багато студентів знаходяться зараз не в Україні. Та дякуючи ковіду, ми маємо безцінний досвід викладання в онлайн-режимі. Ми до цього готові. Нещодавно з Михайлом знімали відео, щоб студенти могли дистанційно писати лабораторні роботи», – розповідає Ксенія.
Сама Ксенія під час війни змогла вивезти деяких дівчат-студенток на турнір з фізики у Колумбію.
«Два місяці в умовах війни ми готували дівчат до конкурсу. Вони добре підготувалися і навіть дійшли до фіналу, – пишається Ксенія. – На секундочку, до таких турнірів командам дають готуватися по 10 місяців, ми ж готувалися всього два місяці, ще й дистанційно, в умовах війни. Наші діти неймовірні».
Наостанок Ксенія розповіла нам про любов до своєї кафедри:
«У нас тут маленька кафедра, тому ми як одна родина. Оця ракета, яка потрапила у корпус, – це все одно, що у наш дім».
Розмова з науковцями відбулась 26 серпня. Пройшов місяць і ми зв’язалися з Ксенією. Вона повідомила, що керівництво виділило дві кімнати під лабораторії. Науковиця встигла написати кілька грантів та зв’язалась із закордонними колегами, завдяки яким отримали обладнання та дослідні зразки із США. Деякі з них вже в Україні, тож науковці відновлюють оптоелектронну лабораторію.
З тих пір на кафедру на перший курс вступило 20 студентів, на магістратуру 15, а в аспірантурі вчаться 5. Загалом до університету цього року зарахували майже 5000 студентів різних форм навчання.
Спілкувалася Дар’я Лобанок
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
