На Parade-fest цьогоріч презентували лабораторію «Невидимий означає безпечний?», ініційовану командою «Параду» спільно з ГО «Театр змін». Мета лабораторії для активістів та активісток, митців та мисткинь – дослідити актуальність практики перформативної роботи у міському середовищі в різних містах України.

«Чи відбувається в нашій країні перехід від самоцензури до відкритого діалогу? Чи безпечний публічний простір наших міст?», – ці та інші питання порушувалися в ході проєкту.

Результатом роботи стала інтервенція невидимого театру у громадському транспорті Харкова – учасники та учасниці влаштували перформанс прямо у трамваї, ніде заздалегідь не повідомляючи ані про час, ані про місце акції. Формат невидимого театру винайшов у 60-х роках минулого сторіччя бразильський театральний режисер Аугусто Боаль, автор методики театру пригноблених. Така практика передбачає розігрування у публічному просторі запланованої ситуації, яка провокує перехожих включитися, не інформуючи їх про те, що це театр. Завдання такої акції – показати пригноблення у щоденному житті.

Аліна Богданович

Ми поговорили з учасницею перформансу Аліною Богданович, культурною менеджеркою, керівницею ГО «Платформа театральних ініціатив» та співорганізаторкою фестивалю Kurbas.Technologies, і дізнались, як реагують на такі провокації жителі міста і що не так з харківськими вулицями.

Найбільша небезпека Харкова – у безкарності порушення чужих кордонів

Я долучилася до мистецької лабораторії «Невидимий означає безпечний?» завдяки Вероніці Скляровій (організаторка Parade-fest – прим. ред.), яка запросила приєднатися до дискусій. Тема безпечности публічного простору зачепила мене настільки, що відразу ж захотілося щось з цим зробити. Особисто я відчуваю себе в Харкові не надто безпечно. І проблема не лише у сексистському підґрунті певних дій (повірте, такого я також відчула і побачила вдосталь), але й в тому, що люди просто не відчувають меж. Вони часто порушують фізичні кордони іншого без дозволу та згоди. Наприклад, це вже стало нормою, що у нас в парках стоять охоронці, які можуть побити людину за сидіння на газоні. Моє відчуття Харкова сьогодні таке: люди ніби не зважають на перебування у просторі інших і роблять все, що їм заманеться. До цього додається також безправність: байдуже, що ти намагаєшся діяти в межах закону, завжди знайдеться той, хто його порушить і все одно буде правий. З такими речами неможливо боротися адекватно. 

Цікаво спостерігати за реакцією людей у вагоні

Мені складно брати участь у перформансах, де треба провокувати людей. По-перше, через страх перебування в не зовсім безпечному просторі, по-друге, через те, що я просто сором’язлива людина. Скажімо, якби я мусила заговорити з незнайомцем у межах вистави, я, напевне, не змогла б. 

З учасницями невидимого театру ми розмовляли у трамваї, але настільки голосно, щоб нас добре почули всі пасажири. Цікаво спостерігати за власними відчуттями: спершу я була переконана, що вийде награно. Коли ж ми з Машею (Марія Степанюк, учасниця лабораторії – прим.ред.) почали діалог, то дуже плавно перейшли до теми вистави, і я надиво не відчула дискомфорт. Мені було цікавіше спостерігати за людьми у вагоні – як вони намагаються дивитись і не дивитись одночасно, адже їм насправді кортіло послухати.

Я не маю замислюватись, наскільки довга у мене спідниця

Вистава-результат лабораторії, яку ми влаштували у трамваї, вийшла з моєї ідеї. Одного разу я запізнилась, і коли прийшла на місце, Яна (Яна Салахова – голова ГО «Театр змін», практикиня театру пригноблених – прим. ред.) та Аня (Аня На – практикиня театру пригноблених – прим. ред.) сиділи на ґанку у нас в «Платформі театральних ініціатив». Вони сказали, що дали завдання придумати кілька акцій, тобто накидати сюжети та ідеї, які б хотілося реалізувати. Коли мене запитали, про що б мені хотілося говорити, я відповіла: єдине, що мене зараз хвилює – це безпечність Харкова, адже тут об’єктивно небезпечно. Можливо, приводом для такої думки стали наші онлайн-зустрічі, під час яких я змогла зануритись у свої відчуття та поділитись тим, що відчуваю давно, але усвідомлюю тільки зараз. Наприклад, мені спало на думку, що не дуже безпечно ходити у короткій спідниці о першій годині ночі центральною вулицею міста. А потім така: «Я не маю замислюватись, наскільки довга у мене спідниця!» Бо тим, як я одягаюся, я нікого не змушую до будь-яких дій у мою сторону.

фото: Тома Семеренко

У Харкові постійно щось перекрито, скрізь висять стрічки

В нас була ще одна цікава ідея для перформансу: загородити на майдані Конституції помаранчевими дорожніми конусами невеликий шмат простору, десь метр на метр. Зробити те саме на тротуарній частині, де ходять люди, і залишити там учасника, який збирав би відповіді на запитання «Що тут можна поставити?». 

Варто розуміти, що у Харкові сьогодні постійно щось перекрито, скрізь висять стрічки, влада постійно хоче поставити щось, не питаючи згоди та навіть думки громадян. 

Для Харкова нормально терпіти, поки не припече

Розповім трохи докладніше про сценарій невидимої вистави. У ній брали участь семеро дівчат: усі хаотично розійшлися трамваєм, окрім мене та Маші. З нею у нас розпочався діалог, у якому я розповідаю про те, як ми з подругою нещодавно гуляли площею Свободи, і під час прогулянки один незнайомець вирішив, що може вщипнути її за живіт. Моя реакція – обурення, навіть не через сексуальний контекст, а тому що одна людина вривається без дозволу в простір іншої, порушуючи її кордони. Маша у відповідь мала свої історії. Вона взагалі живе біля вокзалу, тож там таких подій вистачає. Згодом, у якийсь момент до розмови долучаються інші дівчата і теж розповідають про відчуття безпеки чи небезпеки в місті. 

Нам хотілося, щоб пасажири заговорили, але для Харкова це не характерно. Для Харкова характерно чекати, терпіти, поки не припече, до останнього, і лише тоді висловлювати думку. Тим не менш, було добре видно, що пасажири трамваю активно слухали. Дідусь, який сидів переді мною, постійно крутився та дивився на нас. Ми бачили, що є реакція і оточуючі намагаються зрозуміти ситуацію, але не вступають у діалог. Прозвучала лише одна репліка, наприкінці чоловік кинув «А чого ви ходите темними провулками? Ходіть великими вулицями!». Завершилася вистава історією Ані, яка сказала, що взагалі не почувається безпечно ніде з початком війни. 

Потім ми вийшли з трамваю. Було видно: люди замислились над темою – було б цікаво послухати їхні думки. Я думала про те, що нам могли б трапитись і конфліктні пасажири, які розпочали б скандал і тоді ніхто не знав би, чим все закінчиться.

Одна частина міста розвивається в сторону демократії, інша – в напрямку авторитаризму

Зрозуміло, що за одну коротку виставу ситуація в місті і моє відчуття в ньому не надто змінились. Питання у системності подій, які відбуваються впродовж багатьох років – вони спровокували те, що зараз тут небезпечно. Можливо, наша акція допоможе подивитися на проблему з іншого боку тим людям, що були тоді у вагоні, адже ми говорили вголос у трамваї, а не писали дописи у фейсбуку.

Насправді я трохи розгублена, бо сама не знаю, як зараз можна ефективно вирішити проблему безпеки у місті. Я бачу, що одна частина Харкова рухається до Європи і розвивається у сторону демократії, а інша прямує в напрямку авторитаризму – і це два паралельні процеси.

фото: Ірина Деркач

Нам не дає розвиватись те, про що ми мовчимо

Дівчата з лабораторії часто запитували нас, про що мовчить Харків, але ж мовчить не лише наше місто! В усіх куточках України про щось мовчать. Нам не дає розвиватися те, про що ми мовчимо, бо ми це не прожили, не усвідомили. На рівні колективних рішень ми намагаємося зробити вигляд, ніби певних подій чи явищ не існує, і це часто тягне нас назад. Моя ідея на майбутнє – зібрати групу людей з різних міст і влаштувати в кожному з цих міст схожі акції.

Завдяки невидимому театру розумієш, що навіть з невмотивованою авдиторією можна працювати

Я зрозуміла, що ідея невидимого театру подібна до того, чим займаємося ми на нашій «Платформі театральних ініціатив». Ми створюємо вистави із соціальною проблематикою, порушуємо важливі питання. І часто, коли пишеш проєктні заявки, думаєш, що на такі теми авдиторія може не піти, що потрібно самому йти до неї і шукати можливість діалогу. Завдяки невидимому театру розумієш, що навіть з невмотивованою авдиторією можна працювати, це не так складно. Методика Аугусто Боаля – цікавий та новий спосіб говорити про складне. Окрім того, я дуже вдячна дівчатам, Яні Салаховій та Ані На, за знайомство з практикою театру пригноблених.

 


Колонка є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції «Gwara Media» може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія в рамках власної редакційної політики.

Теги:

#безпека #місто