Від початку повномасштабного російського вторгнення українські психологи та психотерапевти зіткнулися не тільки з великим напливом клієнтів, а й з професійними та моральними дилемами, вигоранням, власними переживаннями щодо війни і свого майбутнього.
Дипломована психологиня, гештальт-консультантка і майбутня психотерапевтка Надія Якимаха на своєму прикладі розповіла нам, як українські спеціалісти організовують свою роботу під час війни.
Надія Якимаха переїхала з сім’єю з Києва до Кіпру ще рік тому. Вранці 24 лютого її чоловік, який незадовго до цього зламав ногу, швидко і гучно пошкандибав на милицях з іншої кімнати, відчинив двері і сказав: «Надіє, прокидайся. Почалася війна».
Наступні два тижні, як і всі українці, родина провела за стрічкою новин. Надія розривалася між нескінченним потоком інформації, дворічною донькою, постійною тривогою та батьками в Україні, які не хотіли евакуюватися. Щоб повернути собі хоч якесь відчуття контролю, Надія увімкнула сповіщення про сирени в містах. Хотілося слідкувати за всіма — і за Дніпром, і Києвом, щоб батьки чи рідні в Україні раптом не пропустили повітряної тривоги.
“Зараз я розумію, що постійний шерінг у соцмережах прохань про допомогу чи новин, які всі й так читали на різних ресурсах, був проявом моєї гострої реакції на стресову подію. Два тижні я знаходилась в режимі “копіпастера”, вважаючи, що роблю добру справу і таким чином допомагаю. Я не встигала доглядати за донькою, готувати для неї, гуляти. Вона відчувала мій стан, стала більш вибагливою, плаксивою, влаштовувала тривалі істерики. В один момент я усвідомила, що моя донька втрачає звичну їй маму. Саме ця думка повернула мене до життя”, — розповідає психологиня.
Надія народилася і виросла в Жовтих Водах. Це невелике містечко на Дніпровщині з кінця лютого прихистило більше 4000 переселенців. Надія написала в місцеві телеграм-канали, запропонувавши безкоштовну психологічну допомогу. Із часом до неї почали звертатися українці з інших міст, таких як Маріуполь, Харків, Луганськ тощо.
“Багато клієнтів не хотіли виходити на відеозв’язок. Деякі писали чи надиктовували голосом, ховаючись із дітьми у ванній, хтось із підвалу, хтось з парковки… Ми спілкувалися і вдень, і вночі, як тільки я вкладала доньку спати. Про що були їхні запити? У перші тижні — нічого конкретного. Люди просто хотіли поділитися, як їм страшно, як вони тривожаться, хотіли, щоб їх вислухали, почули, підбадьорили. Багато хто казав: “Мені просто хочеться голосно вити”, — говорить дівчина.
Надія відзначає, що українці часто нехтують безкоштовною допомогою, не приходять на сесії, не попереджають про запізнення чи зміну планів.
Це не може не відображатися на терапевті і на його житті.
Жінка продовжує повторювати, що психологи — теж люди, які поза роботою мають свої переживання і проблеми. Тривала безкоштовна допомога шкодить психологу і призводить, в тому числі, до вигорання. Зараз це поширена проблема серед українських спеціалістів, які від першого дня повномасштабної війни проводять безкоштовні сесії.
Щоб змотивувати українців з’являтися на заброньованих зустрічах, Надія запропонувала надсилати їй будь-яку суму перед заняттям. Витрачені з власної кишені, скажімо, 50 гривень, підштовхували клієнтів приходити на сесії.
“Я не брала коштів з людей із гарячих точок, таких як Буча, Маріуполь тощо. Решту просила надіслати будь-яку комфортну суму. У коментарях мені довго ще писали, мовляв, як я посміла вимагати гроші за свою роботу, адже в країні війна. Мої колеги теж страждають від подібної критики, але ми всі розуміємо, що безкоштовна психотерапія знецінюється: людина або взагалі не приходить на сесію, або не попереджає про запізнення, не вмотивована серйозно працювати на зустрічі, чекає, що психолог має дати цілющі таблетки і допомогти за півгодини вирішити всі проблеми”.
Проблема вигорання психологів зараз активно обговорюється на професійних зустрічах. Як каже Надія, психологу потрібен власний психолог навіть у мирний час.
“Як стоматолог сам собі зуба не лікує, так і психологу потрібно звертатися за допомогою до колег, щоб бути емоційно стабільним і мати змогу допомагати іншим”, — переконана вона.
Зараз українські терапевти, лікарі, психологи — як індивідуально, так і цілими інститутами — проводять чисельні вебінари з колегами, організовують навчання. Із новою реальністю з’явилися нові запити від клієнтів: загибель близьких, згвалтування, провина вцілілого, втрата майна, сенсу життя, депресія, невизначеність тощо.
Також через кілька місяців після початку повномасштабної війни особливо поширеною стала діагностика та лікування ПТСР — посттравматичного стресового розладу. З ним найчастіше приходять клієнти, які пропустили етап “швидкої психологічної допомоги” під час важкої стресової події.
З війною в Україні прийшла і дестабілізація у терапевтичних колах, говорить Надія. Усе через нейтральну позицію щодо роботи з російськими колегами чи клієнтами деяких українських психотерапевтів.
“Як сказала глибоко шанована мною Лариса Дідковська, Президентка Української асоціації Гештальт-терапевтів та голова Української спілки психотерапевтів, — “Війна поляризує, є чорне і є біле, є свій і є зрадник”. На мою думку, це здорова позиція психолога-українця, який не відшуковує краплі любові до російської сторони під час війни з будь-яких причин, і з матеріальних також”.
До війни багато українських терапевтів працювали з російськими клієнтами, колегами та організаціями. Але прикриватися зараз нейтральністю і закликати українців розгледіти людину в пересічному росіянинові — це неповага до тисяч українців, які загинули у війні, вважає терапевтка.
Рішення про припинення співпраці з російськими колегами Надія прийняла одразу. Психологиня відмовилася брати участь у тренінгах, де викладають або навчаються росіяни. Після її запиту створили виключно групи для українців.
“Деяким українським терапевтам зараз не принципово, чи є в групі росіяни. Вони намагаються віднайти в них людину, особистість, незважаючи на національність. Так, там є хороші спеціалісти, я поважаю їхні знання і їх як тренерів, але, вибачте, у нас війна. Така моя позиція. При цьому, я все життя розмовляла російською, але зараз я та чоловік переходимо на українську. Моя донька має знати мову своєї країни”, — переконує Надія.
Вона розповідає, що терапевти в Україні зараз розділилися на три групи. Одні дотримуються принципу бути нейтральними до всіх, спиратися на етичний кодекс, який каже, що психотерапевт не має переносити свої переживання на роботу. Другі обірвали всі зв’язки з російськими колегами та клієнтами. Треті взагалі бояться писати про свою позицію щодо роботи з росіянами через можливу агресію в свою сторону.
“Психотерапевти теж бояться критики, засудження, агресії. Кожен повинен зробити свій вибір. Я, наприклад, живу в найбільш російському місті на Кіпрі і прекрасно розумію, що могла б заробляти нормальні гроші як психотерапевтка. Тут психотерапія коштує набагато дорожче, ніж в Україні. Але я не буду з ними працювати. Я не хочу їхніх грошей. Мені, як психологині, не хочеться слухати про почуття росіян”.
Надія разом зі своєю колегою Лізою Ковікою запустили закриту терапевтичну групу підтримки для українців. Зараз у ній беруть участь семеро людей, у майбутньому планується запуск ще кількох. Записатися в групу можна через інстаграм-сторінку Надії. Психологиня називає групу осередком підтримки, де кожен буде почутий.
“Масштаб колективної травми є надто великим. Навіть ті, хто знаходились у безпеці, стали свідками страшних подій. Кожен українець зараз відчуває біль, розгубленість, багато людей втратили сенс жити, бажання рухатися далі. Люди втратили опору, близьких, домівки, відчули на собі знущання ворога. Війна — це тотальна небезпека. Наша група — це те безпечне місце, де люди потроху відкривають свої серця і душі. Вони мають за собою опору у вигляді ко-терапевтів та учасників. Людська психіка пластична і має здатність до самозцілення, а відносини, у яких є комфорт, можливість легалізувати всі емоції і висловлювати їх, лікують”.
Читайте також наш матеріал Інтерв’ю зі снайпером ЗСУ: неважливо, яка у тебе професія, головне — з честю виконувати свою роботу.
