Рвучкий вітер розганяє червоні кульки у вигляді сердець, оперезаних колючим дротом. На Майдані Свободи, біля кафе, нещодавно відновленого після влучання російського «шахеда», стоять столи. За кожним — по два стільці. За ними сидять жінки, але сусіднє місце залишається порожнім — на ньому лише чоловіча піксельна куртка.
16 березня подібні акції-перформанси пройшли в багатьох містах України. У Харкові її організувала спільнота родин військовослужбовців 4-ї танкової бригади Збройних Сил України спільно з Координаційним штабом, аби привернути увагу до проблеми зниклих безвісти та полонених військових.
— З нашої бригади 169 родин шукають своїх рідних. Сьогодні зранку, поки ми організовували акцію, мені надійшло повідомлення про загибель одного хлопця з нашої бригади. Тому ми повинні боротися, боротися до останнього. Поки всі рідні не повернуться додому, — сказала співорганізаторка акції Світлана Білоус.
Світлана за професією юристка. Проте майже рік її основним заняттям стали походи до державних установ, які займаються пошуком зниклих безвісти, та моніторинг телеграм-каналів, де публікують інформацію про загиблих та полонених військовослужбовців. Близько року тому у Світлани на Бахмутському напрямку зник чоловік, який служив у 4-й танковій бригаді.
— Така новина збиває з ніг, і ти не здатна думати. Перший місяць я була наче овоч, нічого не могла робити. Потім я зрозуміла, що мені треба взяти себе в руки й включитися в процес пошуку. Бо якщо я цього не робитиму, то це нікому не буде потрібно.
Спільнота
Світлана почала вивчати систему пошуку зниклих безвісти. Вона також стала розшукувати військових, які зникли в одному місці та в один час з її чоловіком. Це об’єднало її з іншими сім’ями 4-ї танкової бригади. Так утворилася спільнота родичів полонених та зниклих безвісти військових. Як зазначає Світлана, вони діляться між собою корисною інформацією, матеріалами для звернень до пошукових органів, а також підтримують одне одного. Нині в спільноті близько 280 сімей з усієї України, які шукають своїх рідних.
Аби нас чули, нам потрібно, щоб нас було багато.
Світлана
— Я шукаю чоловіка вже рік. Пройшовши цей шлях, я знаю нюанси роботи кожного органу: хто працює, хто не працює, хто реагує, хто не реагує та як зробити, щоб відреагували. Дуже важливо об’єднуватися, щоб допомагати один одному, обмінюватися інформацією в пошуку. Думаю, насправді зрозуміти тебе може тільки та людина, яка також у пошуку, яка також чекає.
Координаційний штаб
Через два дні після того, як чоловік перестав виходити на зв’язок, Світлана зв’язалася з командуванням та побратимами. Їй сказали, що він не повернувся із завдання: спочатку повідомили, що загинув; потім з’ясувалося, що ніхто насправді не бачив його смерті. Світлана одразу поїхала до військової частини, аби з’ясувати обставини зникнення коханого. Потім звернулася до поліції, де взяли ДНК та відкрили кримінальне провадження.
Після цього жінка звернулася до регіонального центру Координаційного штабу в Харкові. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими створили в березні 2022 року в Києві, згодом відкрили регіональні відділення у чотирьох регіонах — Миколаєві, Вінниці, Харкові та Львові.
Східний регіональний центр, розташований у Харкові, займається обліком зниклих безвісти або військовополонених з Харківської, Сумської, Полтавської, Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Там збирають інформацію про зниклих військових, проводять юридичні консультації родинам, займаються координацією між військовою частиною, територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП), іншими соціальними службами.
На сайті Координаційного штабу розміщено дорожню карту, також для спрощення роботи створений особистий кабінет, де члени родини можуть розміщувати наявну інформацію про зниклих безвісти, розповідала головна консультантка Східного регіонального центру Координаційного штабу Олена Матвієнко.
— Багато хто думає, що регіональний центр також займається безпосередньо обмінами, але це не так. Усе, що стосується обмінів, перемовин, залучення нейтральних держав, політиків до роботи штабу — прерогатива Координаційного штабу, який розташований в Києві, — каже керівник Східного регіонального центру Координаційного штабу Сергій Чебишев.
У штабі Світлані пояснили, до яких ще органів можна звернутися, і надали брошуру з контактами цих органів. «А далі — це вже твоя робота. Ти вже як рідний до них звертаєшся». У кожного органу своя база даних, тому родичам необхідно подавати заявки до кожної з установ окремо. У них є різні канали подачі заяв: комусь можна подати у Viber, комусь у Telegram, комусь треба заповнити форму на сайті.
— Я юристка за фахом, але в тому стані й через велику кількість документів я просто не розуміла, для чого все це робити. Спілкуючись з рідними військових, я бачу, що їх інформування недостатнє, адже вони не усвідомлюють мету звернення до того чи іншого органу. Тобто їм потрібно окремо все пояснювати, або ж простіше заповнити всі документи за них.
На думку Світлани, повинен бути єдиний орган, куди можна прийти, надати необхідну інформацію про зниклого безвісти — і вони передаватимуть її до інших державних структур.
Міжнародні організації
Окрім державних органів, рідні також співпрацюють з міжнародними організаціями — Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (МКЧХ) та робочою групою ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень.
Світлана розповідає, що Російська Федерація не допускає МКЧХ до більшості колоній. Присвоєння офіційного статусу полоненого від організації також відбувається повільно: «Зараз у пошуку по бригаді знаходиться 169 людей, лише 23 з них — офіційно підтверджені полонені. Інші — у статусі безвісти зниклих».
Комунікаційник представництва МКЧХ в Україні Олександр Власенко каже, що військовий вважається зниклим безвісти, поки його полон не підтвердить Національне інформаційне бюро однієї зі сторін конфлікту. Після цього Червоний Хрест інформує бюро іншої сторони та родича, що подав заяву про зникнення.
За словами Олександра, сторони конфлікту зобов’язані інформувати МКЧХ про захоплених в полон. Проте, нині Комітет не має даних про всіх військовополонених та доступу до них, оскільки Росія та Україна інформують не про всіх захоплених у полон. Крім цього, міжнародне право не встановлює терміни виконання цих дій, тому сторони можуть довго не відповідати запитам організації.
Комітет керується нормами міжнародного гуманітарного права в питаннях обміну військовополоненими, зазначає Олександр. Згідно з ними, негайного звільнення потребують лише важкопоранені, які не можуть більше брати участь у бойових діях через поранення. Інших військовополонених необхідно утримувати під вартою до завершення конфлікту, щоб не допустити їхньої повторної участі.
— Те, що сторони в цьому випадку домовляються про одночасне звільнення і передачу військовополонених, — це їх добра воля, і МКЧХ жодним чином не залучений у цей процес, — каже представник організації.
Сергій Чебишев називає співпрацю з МКЧХ «плідною». За його словами, організація проводить в Україні прийоми родичів полонених та зниклих безвісти, створює програми за участі Координаційного штабу. Вони інформують людей про процеси ідентифікації, ДНК-експертизи, пошуку людей, листування з полоненими тощо.
Очільник Координаційного штабу в Харкові зазначає, що МКЧХ має доступ до російських полонених в Україні. Проте в Росії організацію не допускають до українських полонених у тюрмах. За його словами, це створює проблеми з підтвердженням статусу військовополоненого. «За моїми спостереженнями, зараз більше людей почали отримувати статус полоненого, підтвердженого МКЧХ, але цього досі недостатньо».
Відповіді від робочої групи ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень Світлана чекала 8 місяців. Після подання повторної заявки вона змогла потрапити на засідання групи. Там жінка домовилася, що організація зробить запит до Росії щодо чоловіка Світлани, але відповіді можна чекати пів року. Як каже Олена, вони відповідають, коли отримують інформацію від Росії.
— У міжнародних організацій є свій регламент. Вони нейтральні. На жаль, навіть міжнародним організаціям не завжди дають якісь відповіді, але ми рекомендуємо стукати у всі двері, — зазначає головна консультантка Східного регіонального центру Координаційного штабу Олена Матвієнко.
Ситуація з полоненими військовими є нестандартною життєвою проблемою для роботи державних органів і міжнародних організацій. Це випадок, який потребує негайної реакції. Ми можемо чекати й пів року, але полонені військові не можуть чекати так довго.
Світлана
— Є певна «ниточка», за яку можна вхопитися, але постійно доводиться нагадувати про себе та писати їм. Проте весь цей процес дуже розтягнутий у часі, — каже Світлана.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Проблеми та ідеї
— Ускладнює процеси пошуку Росія, її злочинна та зухвала поведінка. Що ми можемо зробити — це тиснути на Росію на міжнародному рівні, домагатися більш жорстких і дієвих санкцій, які змусять режим рахуватися з міжнародним правом, — зазначає медіадиректор Харківської правозахисної групи Денис Волоха.
Харківська правозахисна група представляє потерпілих у 776 провадженнях про зниклих безвісти та полонених військових. У правозахисників також є власний реєстр, де зафіксовано понад 1500 зниклих, військовополонених чи незаконно ув’язнених Росією цивільних.
Основними проблемами у процесах пошуку правозахисники вважають неправдиві дані від органів РФ та окупаційних адміністрацій або ігнорування запитів. Наприклад, у Росії можуть відповісти, що в них в полоні такої людини немає, але потім її міняють під час чергового обміну, каже Денис.
Правозахисники готують для родичів запити до держструктур Росії та її окупаційних адміністрацій на території України. За словами Дениса, це необхідно, аби відкрилася можливість подавати заяви до міжнародних структур.
— Питаємо, чи відомо про цю людину, яка її доля, де вона перебуває, який стан здоров’я та статус. Можливо, хтось назве це підігруванням державі-агресору, але ми б цим не займалися, якби розуміли, що це безглуздо. Здебільшого отримуємо у відповідь маячню або формальні відписки. Проте було багато випадків, коли російська бюрократична машина повідомила місцеперебування українців на території Росії, хоча надію вже було втрачено.
ХПГ також шукає людей через OSINT у відкритих джерелах та пише запити для українських структур. Через те, що люди часто самі не йдуть до українських органів влади, їм потрібна допомога на кожному етапі, додає правозахисник. На одну людину ХПГ готує до 50 запитів.
Родичі зниклих безвісти та полонених також зіштовхуються з низкою проблем під час пошуку близьких, розповідає Світлана. Серед них: бюрократизовані процеси та комунікація з установами.
— У мене дуже багато ідей щодо покращення роботи кожного органу. Я озвучую їх під час безпосередніх зустрічей з представниками відповідних установ.
Світлана зазначає, що важливо покращити взаємодію з військовими частинами, адже в більшості випадків вони знають, що сталося зі зниклою людиною. Проте, акти службових розслідувань формальні та не відображають реальних обставин бойових завдань. Жінка каже, зазвичай там пишуть: «Не повернувся з бойового завдання, був у засобах захисту, його вини немає і посадових осіб вини немає, ніхто не винен, нічого не бачили».
— Мені кажуть, що чоловік загинув, бо його смерть бачив «отой». Як я повинна вірити в це, якщо я спілкуюся з «отим» військовим вже давно і знаю, що він не бачив смерть мого чоловіка. Мені треба розуміти, що конкретно відбулося, не для того, щоб когось засуджувати, а щоб знайти коханого.
Світлана вважає, що кожній військовій частині потрібна людина, яка співпрацюватиме з родичами зниклих військових. Це допоможе зрозуміти, шукати треба загиблого чи полоненого — адже ці шляхи різні. Крім цього, іноді частина кваліфікує зникнення як самовільне залишення, хоча військові були на завданні, що підтверджують командири. Через це родини не отримують забезпечення.
Жінка каже, що в Києві структури більш обізнані та орієнтовані на результат — вони працюють для всієї України. У Харкові Світлані не вдавалося отримати деякі документи, доки вона публічно не висвітлила бездіяльність органів і не написала скарг. Лише після звернення до Координаційного штабу в Києві документи надіслали.
Світлана наголошує, що коли до органу звертаються родичі загиблих чи зниклих, і орган може відреагувати в межах своїх повноважень, то він має це робити, а не «відписуватися». Наразі, зазначає жінка, по всій країні допомагає лише Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими у Києві.
— Якщо брати деякі державні органи, наприклад ТЦК, я звідти виходжу в сльозах щоразу. Хоча, щоб я плакала, це ще треба дуже постаратись. Я в житті такого жахливого ставлення просто не зустрічала. Повинно бути відповідне ставлення до рідних зниклих та полонених, тому що люди перебувають у дуже нестабільному стані, враховуючи ситуацію.
Підтримка
— Суспільство може долучитися до акцій на підтримку полонених та зниклих безвісти. Навіть якщо у вас немає родичів серед них, так ви покажете, що війна стосується не лише військових. Бо вони захищали не тільки своїх рідних, вони захищали всіх, — каже Світлана.
За її словами, участь в акціях — вияв поваги та найкраща підтримка для родин. Демонстрація того, що люди також чекають на повернення полонених. Не всі безвісти зниклі — це полонені, але й не всі — загиблі, додає жінка.
Намагаємося об’єднувати й інші бригади, щоб це було масово, щоб про наших рідних чули. Пам’ятали, що військові перебувають у полоні, що їх треба повертати. Кожен громадянин має опинитися вдома.
Світлана
Акції відбуваються в різних містах — як локальні, так і всеукраїнські. У Харкові їх організовують родичі військовослужбовців з бригад, як-от 4-ї танкової чи «Азова».
У майбутньому спільнота планує організовувати регіональні зустрічі з представниками місцевого самоврядування, родинами зниклих безвісти та військовополонених. Метою таких заходів буде обговорення проблем, з якими стикаються родичі, та пошук шляхів їх вирішення.
Читайте також
- Ті, хто бережуть пам’ять. Історії жінок Харківщини, які втратили рідних на війні
- «Наші полонені не можуть листуватися й не отримують медичну допомогу». Інтерв’ю з керівником Східного центру Коордштабу з питань поводження з військовополоненими
- «Мене зґвалтував російський військовий». Сексуальне насильство як воєнний злочин
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
