— Дівчата, дасте памперси для дорослих?
— Звісно. Це для кого?
— Жінка, 77 років, паралізована після інсульту.
Медсестра Неля киває, дістає з ящика памперси й робить помітку в журналі обліку.
— Від тиску їй що-небудь потрібно? — запитує терапевтка Галина.
— Ні, здається, ще з минулого разу ліки залишились, — жінка бере памперси й виходить з кімнати, яка на день стала медичним кабінетом терапевтки Галини та медсестри Нелі.
Під час війни руйнуються системи надання медичних послуг. Лікарі евакуюються з прифронтових та деокупованих територій, проте потреба місцевих мешканців у кваліфікованих спеціалістах й ліках залишається. У січні 2023 команда організації «Лікарі без кордонів» створила мобільні бригади, які безоплатно надають медичну допомогу.
«Наше основне завдання — надавати допомогу цивільному населенню, бо з медициною на прифронтових та деокупованих територіях скрутно».
Цього разу мобільна бригада приїхала у деокуповане село Комарівка на півдні Харківської області.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
У білих халатах
До повномасштабного вторгнення Галина працювала лікаркою-терапевткою в Центральній поліклініці Маріуполя. У березні 2022 року, тільки-но з’явилась нагода, вона виїхала в Дніпро. Деякий час Галина працювала онлайн зі своїми пацієнтами в Маріуполі або офлайн — з тими, хто зміг виїхати. У січні 2023 року лікарка приєдналась до команди мобільної клініки, яка працює в Донецькій та Харківській областях.
У відрядження Галина їздить зазвичай з медсестрою Нелею та психологинею Аллою. Неля до повномасштабного вторгнення працювала в лікарні Часового Яру.
— Ми тут всі такі, — каже Галина.
— Безхатьки, — доповнює її Неля.
Майже 80% пацієнтів — люди з гіпертонією, ішемічною хворобою серця або цукровим діабетом. Часто лікарі діагностують декомпенсований цукровий діабет — стан, який розвивається внаслідок неконтрольованого підвищення рівня глюкози в крові. Проте Галина зазначає, що ситуація змінюється. «Ми можемо проконтролювати стан здоров’я пацієнтів, які приходять регулярно. За результатами лікування я бачу, що наша праця не даремна», — говорить Галина.
Здебільшого мобільні клініки відвідують літні люди, молодь та діти — не так часто. Зазвичай у відрядження бригада їде не менше ніж на чотири години. «Працюємо до останнього клієнта», — жартує Галина. Кількість пацієнтів у мобільній клініці завжди різна: від 15 до 60 людей.
«Зараз ми працюємо з населенням, яке переживає стрес: хтось не має ані води, ані світла тощо. Ці люди потребують додаткової уваги. Вони мають менше можливостей, ніж люди у великих містах, де медицина доступніша. У нас же є певне обладнання і дах над головою. Якщо даху немає, беремо трак [вантажівка із закритим кузовом — ред.]», — говорить Галина.
Коли мобільні бригади почали їздити на деокуповані території, народ зустрічав їх привітно, бо давно не отримував ані ліків, ані кваліфіковану медичну допомогу. Галина каже, що люди дивувалися безоплатним послугам.
«Певний час ми точно матимемо роботу, бо на відновлення потрібні не тільки гроші, а й час. Поки можемо хоч трошки допомогти нашим людям, аби вони знали, що про них хтось дбає та може допомогти й ліками, й словом, й невеличким обстеженням».
Галина, терапевтка мобільної клініки.
Упередження і віра
Лікарки мобільної клініки ведуть прийом у будівлі колишньої сільради Комарівки. Жінки тихо перемовляються, доки Неля перелічує ліки й гуманітарну допомогу в ящику. У коридорі чутно кроки пацієнта — першою до терапевтки прийшла Лариса Євгенівна.
— Вчора чи позавчора у вайбері написали, що до нас їдуть лікарі, тому, бачте, — я перша в черзі, — сміється Лариса Євгенівна.
Перед прийомом у терапевтки жінка вперше спілкувалася з психологинею. Лариса Євгенівна каже, що вважала себе «сильною жінкою», тому прагнула самостійно впоратися з переживаннями. Проте в коридорі тимчасової клініки зустрілася з психологинею Аллою, яка представилась і запропонувала поговорити. «Чом би й ні?», — відказала Лариса Євгенівна. Так у психологині Алли зазвичай починається перший прийом.
Мешканці деокупованих територій мали упередження щодо психологів, адже не вірили, що ті можуть їм чимось допомогти. Зараз, кажуть лікарки, розмова з психологинею триває не менше ніж пів години. «Спочатку люди не хотіли йти до психологів, а зараз навпаки — запитують, чи приїхав з нами психолог. Іноді кажуть: “О, це той психолог, з якою я працював? Хочеться ще поговорити”», — згадує Галина.
«Чи доживу я?»
— Скільки днів у вас поганий апетит? — запитує Галина у пацієнтки.
— Десь тиждень, — відказує пані Марта, — майже нічого не їм.
Доки Галина міряє тиск пацієнтки, у кабінет заходить психологиня. Алла сідає на стілець і слухає розмову жінок. Психологиня іноді заходить на прийоми терапевтки, аби допомогти людям впоратися з переживаннями — деяким хворобам не можна зарадити ліками.
— Кажете, у вас немає апетиту. Може, настрій погіршився або думки якісь непокоять? Як ви спите? — запитує Алла у пані Марти.
— Погано, бо все тіло болить. Раніше теж боліло, але десь в ногах і набагато рідше, а зараз загострилось. На двір лише з паличкою можу вийти, — пані Марта не може згадати слово і додає: раніше у мене була літературна українська мова, а тепер ото й сказати нічого не можу.
— У вас і зараз гарна українська мова, — відказує Алла. — Ви молодець!
— Я ж і Україну люблю, я за неї плачу, — пані Марта втирає сльозу. — Скільки можна її так нищити? Хочу просто дізнатися, коли це все закінчиться…
— Для того, аби дізнатися, як воно буде далі, потрібно їсти.
— Мені не віриться, що це скоро закінчиться. Чи доживу я?
Читайте також:
- «Мене зґвалтував російський військовий». Сексуальне насильство як воєнний злочин
- «Я хочу повернутись в Україну». Шелтер на Харківщині, що допомагає людям знайти шлях додому
- Донорство під час війни: як працює Харківський обласний центр служби крові
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
