Центр з’явився у вересні 2022 року після звільнення Харківської області. Це відбулося за підтримки фонду Eventroom — вони евакуювали людей, що жили поруч з Печенізькою дамбою. Коли Харківщину деокупували, багато фундацій відразу ж поїхали допомагати великим містам, таким як Вовчанськ, Куп’янськ, Ізюм і Балаклія. Водночас інші населені пункти також потребували допомоги. Саме тому створили гуманітарний центр у партнерстві з Департаментом цивільного захисту області та Харківською ОВА.
Катерина Лавренко, волонтерка Координаційного гуманітарного центру, розповіла про діяльність ініціативи на Харківщині, спілкування з родичами з Бєлгорода, проєкт для людей на деокупованих територіях та власне бачення майбутнього Харкова.
— Зараз я – волонтерка у гуманітарному центрі (КГЦ), який з’єднує локальні або міжнародні фонди та мешканців на деокупованих територіях, що потребують допомоги.
Спершу нас було 7 людей: ми збирали дані поїздок фондів, вони нам допомагали визначати кількість мешканців у населених пунктів та контакти старост. Потім ми робили аналітику: де потрібна допомога, направляли фонди у зони, де ще не було благодійників. Так у нас з’явився реєстр благодійних фондів — перелік всіх населених пунктів з кількістю мешканців, контактами відповідальних осіб та рівнем покриття по продуктах, засобах гігієни і хімії. З цього реєстру вже розробили інтерактивну мапу.
Наші волонтерки щодня телефонують у громади та райони, оновлюючи інформацію щодо кількості мешканців, дітей, людей похилого віку та осіб з інвалідністю.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
— Також змінюється інформація щодо старост та очільників громад, адже ми розуміємо: під час окупації були колаборанти, такі люди звільняються з посад і приходять інші. Для зручності зазначаємо тих, хто знає інформацію щодо своїх сіл.
Спершу сформувались основні відділи: гуманітарний, зворотний зв’язок, евакуація та ВПО, далі створили медичний (адресна допомога ліками на деокупованих територіях для фельдшерсько-акушерських пунктів та лікарень).
Пізніше у нашому центрі виникла ідея створити новий продукт – це мапа, на якій позначені 605 населених пунктів Харківської області. Можна натиснути на відмітку і побачити кількість мешканців, рівень забезпечення гігієнічними засобами та харчуванням. Створили її для благодійного сектора, щоб вони мали змогу подивитися, де і чого вдосталь, а де є нестача.
Перші дні війни у Харкові
— Чим займалася у перші місяці війни?
— У мене цікава історія. Спочатку я спала і не чула вибухів, аж раптом телефонує брат з Бєлгорода та кричить у слухавку «Катя, летять ракети, вживайте заходів».
Вони живуть неподалік від кордону з Харківською областю і щоразу чують вильоти ракет. Моя сестра Аня пише та рахує, скільки їх летить і коли вони скінчаться.
Перші дні війни пройшли вдома. Скажу, що це не життя, а виживання. Через стрес я не їла та постійно читала новини. Чекала, що зараз от-от це закінчиться. Не може бути такого, щоб над Харковом літали літаки, бомбардували місто.
Дуже страшно це все чути, тому третього березня ми поїхали до Мурафи в Богодухівському районі (приблизно година дороги від Харкова) і я залишилася там три місяці. Нас було 14 людей в одній домівці, але місця вистачало всім.
Допомога внутрішньо переміщеним особам у хостелі
До війни я працювала керуючою двох хостелів, продовжила ними опікуватися і під час війни. Вони не закрилися, адже залишилися адміністратори, які жили на Салтівці. Там перебували гості, що не мали можливості поїхати з Харкова.
Це хостел Ride, який не припинив роботу з початком повномасштабного вторгнення, бо поруч з ним є бомбосховище, а всі вікна ми закрили матрацами. Хто міг сплачувати за проживання — робив це, хто ні — не сплачував. Поки я була не у Харкові, ми з адміністраторками постійно підтримували зв’язок. Гості отримували гуманітарну допомогу. У нас навіть жили працівники «Нової пошти» — вони також допомагали з крупами та гуманітаркою.
Вже у квітні-травні 2022-го повернулася до Харкова і почала думати, що б таке зробити, аби забезпечити хостел грошима. Нам якось потрібно жити, адже власники поїхали з України, хоча ми і були з ними на зв’язку. Підготували грантовий проєкт на проживання внутрішньо переміщених осіб у наших хостелах у холодний період року. Так вдалося долучили фонд «Деполь Україна», їхні представники приходили до нас, дивилися облаштування кімнат.
То був мій перший грантовий досвід: мала приклад і розписала бюджетну заявку.
Планувала долучити обидва хостели, аби допомогти більшій кількості переселенців, але прямий доступ мав лише один із них.
Робота в хостелі – це 24/7 з телефоном, постійний відтік кадрів та одні й ті ж нескінченні проблеми. Щовечора, коли їду додому повз хостел, бачу, що він працює, а люди там живуть саме за цим проєктом.
Координаційний гуманітарний центр
Вперше за останні п’ять років я не працювала протягом кількох тижнів, а після масованих ракетних атак сиділа без світла. Побачила, що фонд Eventroom шукає у команду волонтерів. І вже з перших днів я розпочала там роботу за підготовленими алгоритмами. Всі люди, що працюють у волонтерстві, є відповідальними та проактивними, зі своїм баченням життя. Ніхто не чекає, що хтось допоможуть, навпаки — все роблять самотужки.
— У чому полягають твої обов’язки у Координаційному центрі?
— Спочатку це були листування, але потім розробили карту з селами, де вказана кількість мешканців, контактні особи та потреби громад. Ми телефонуємо старостам громад, дізнаємося, що їм треба. Далі шукаємо фонди, які можуть поїхати туди та покрити ці потреби.
Найважливіше — продукти, далі — хімія і гігієна, також буржуйки, ковдри, генератори та навіть відновлення водопостачання.
Також насіння. Але ідея — не просто дати людям насіння, ми зараз готуємо цілий проєкт. Хочемо, щоб у мешканців або голів громад був договір з бізнесом на закупівлю їхнього врожаю. Це можуть бути польові кухні для військових або ж харчування для ВПО.
— Щодо врожаю, багато полів Харківщини заміновані, що з цим робити? Яким чином можна використати насіння?
— Чекала на це питання. Це не про великий аграрний бізнес — зараз ми говоримо про приватні городи на деокупованих територіях. Торік влітку вони мали свої врожаї.
Щодо великого бізнесу, в нас немає мапи замінованих полів. Як стверджують міжнародні організації, поки йде війна на території України, вони не мають права працювати над розмінуванням того чи іншого поля.
Людям на деокупованих територіях треба соціалізуватися, тобто не чекати, що їм всі допоможуть. За пів року ми вже налаштували регулярну допомогу. Проте, звичайно, є й такі місця, куди складно дістатися. Наші волонтери їхали у Вовчанськ, зламали три машини, адже там немає доріг.
Направляємо БФ, ламається транспорт, витрачається час на ремонт. Торік був такий алгоритм дій: щотижня шукали 15 населених пунктів, які мають гострі потреби. Далі шукали тих, хто зможе приїхати туди з допомогою.
Сьогодні нам вже фонди пишуть, до приклади, що в них є 500 наборів, питають, куди їх відвезти. Ми переглядаємо запити та направляємо по населених пунктах Харківщини.
— Чи рівномірно громади в Харківській області отримують допомогу? Чи Ізюму, Балаклії, Куп’янську приділяють більше уваги, ніж, скажімо, невеликим селищам?
— Бачимо аналітику та робимо все можливе, аби перекосів не було. Сильних потреб і прогалин у покритті зараз немає. Окремі представники тієї чи іншої громади можуть говорити, що ніхто не приїздить до них, але ми бачимо всю статистику.
Збираємо інформацію, в яких населених пунктах працюють магазини, ринки, чи пройшли виплати або пенсій через «Укрпошту». Це важливо також і для міжнародних організацій, щоб зрозуміти, чи отримали люди кошти, призначені для них.
Ми також проводимо тренінги з психологічної допомоги, мінної безпеки і тактичної медицини. Соціалізуємо мешканців гуртожитків: разом робили окопні свічки, кікімори, сітки, шкарпетки для військових. Хтось з переселенців за декілька місяців знаходить роботу. Хоча це працює не завжди: інколи виникають проблеми з тим, що їм все привозять, тож люди не розуміють, навіщо працювати.
Ще одна проблема — люди неохоче їдуть з деокупованих територій. Буває, заявку залишили, волонтери приїздять, а їм кажуть: ми не хочемо нікуди їхати, у нас тут кури, корови, гуси.
— Чи вплинула війна на стосунки з родичами і друзями?
— Зараз багато хто у Німеччині, тож мені дуже не вистачає часу на спілкування з друзями, які поїхали. Ми не спілкуємося з родичами з Бєлгорода щодо війни. З сестрою, яка там живе, проговорюємо все: вона навіть перші місяці показувала ситуацію в Україні у своєму Instagram, проте пізніше була змушена її видалити.
Намагалася показати правду: що насправді відбувається в Україні, що б’ють не по військових об’єктах, як про це розповідає російська пропаганда. ЇЇ відразу ж звільнили з державної служби. Сестра її чоловіка донесла його батькам, що невістка робить неподобство і за це може бути відповідальність.
Торік бабуся писала мені у WhatsApp, що «Крим наш, Київ наш, Харків наш, всюди будуть прапори РФ». Ніхто не питав, як у мене справи, як себе почуваю, просто повідомлення про Крим та інша пропаганда.
Мені стало легше, що я можу взагалі не спілкуватися з родичами в Росії. Це вже остання крапля.
Ніколи не поїду туди, у часи влади, яка зараз. Хочу, аби була залізобетонна стіна — нехай вони в себе спочатку доведуть все до ладу.
Коли розпочалася війна 2014 року, всі займалися своїми проблемами: у Харкові це не відчувалося, ми жили тут добре. Думаю, багато хто зараз відчуває провину за те, що тоді так не реагував на війну в Луганській та Донецькій областях.
— Понад рік триває війна, чи відчуваєте виснаженість?
— Волонтерство – це важка праця. Утім, якби я просто сиділа вдома, почувалася б емоційно погано. А так ти щодня працюєш, спілкуєшся з людьми, допомагаєш їм та розв’язуєш проблеми. Це дає сили: ти бачиш, що люди навіть під час війни намагаються працювати та розвиватися.
Волонтерство – це важка праця.
— Яким бачиш майбутнє Харкова? Все ж місто знаходиться близько до кордону з РФ і постійно є ризик обстрілів…
— У нас усе буде добре. Харків’яни – це системні люди, які живуть за будь-яких умов. Коли не було світла – включають генератори та вмикають старлінки. Ми працювали навіть тоді, коли не було зв’язку та світла.
Читайте також:
- Трактор на радіокеруванні: українські фермери розміновують поля для посівної. Через великий обсяг замінованих площ спеціалісти ДСНС не встигають розмінувати все. У Лебʼяжому Харківської області фермери не стали чекати, і почали самостійно розчищати поля.
- Село Циркуни — одне з найбільш постраждалих від російських обстрілів на Харківщині. Воно знаходиться за три кілометри від Кільцевої дороги. Що ближче до пункту призначення, то похмуріше: обстріляні автобусні зупинки, пошкоджені будинки (хоча майже всі із залатаними дахами), ще не стерті написи «Люди» на воротах.
- Постійні прильоти та порожні вулиці: як живе прифронтовий Куп’янськ. Місто серйозно постраждало від руйнувань на початку повномасштабного вторгнення, а також під час боїв за його звільнення у вересні 2022 року. Сьогодні ж воно постійно перебуває під обстрілами російських РСЗВ та систем С-300.
Підписуйтесь на нас у Telegram і Facebook, переглядайте YouTube та TikTok.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
