Реінтеграція до мирного життя учасників воєнних конфліктів – завдання складне і відносно нове для України. Досвід інших держав говорить нам, що мистецтво, культурна сфера та креативні індустрії можуть допомогти в адаптації та реабілітації. Про механізми арттерапії, особисту відповідальність та авантюри, що рятують ветеранів на «великій землі», читайте в нашому матеріалі.

Із чого починався український досвід у питаннях адаптації та реабілітації ветеранів?

Зазвичай на державному рівні розгортаються програми з реінтеграції учасників бойових дій до мирного життя одночасно з початком військового конфлікту, в якому ця держава бере участь. Цю тезу також підтверджує Оксана Коляда (директорка проєктів ГО «Простір можливостей», ексміністерка у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України): «Раніше до учасників бойових дій ставилися як до пожирачів пільг. Усі проблеми замовчувалися, і про ПТСР ніхто не чув, і ніхто не займався цим питанням. До цієї війни не було жодної державної програми з реабілітації, не кажучи вже про такі, що дотичні до мистецтва та креативних індустрій».

Яким ж чином раніше відновлювалися у мирному житті військові, які були залучені до військових конфліктів, наприклад, в Афгані? «Якщо говорити про часи до російсько-української війни, то реабілітація учасників бойових дій обмежувалася лише санаторно-курортним лікуванням», розказує Тетяна Руденко, психологиня, фахівчиня з охорони психічного здоров’я у Veteran Hub

Українські реалії нашої війни вносять певні корективи в розробку проєктів та програм з реабілітації. «Ми брали за основу досвід США. Офіційно ми були там з візитом з першою міністеркою у справах ветеранів Іриною Фріз. Вивчали досвід, зокрема й у сфері протидії ПТСР та іншим психічним травмам. Зараз ми активно співпрацюємо із центром ПТСР у Сполучених Штатах, приймаємо їхній досвід і застосовуємо його. Ми вивчали хорватський, ізраїльський досвід. Але в України власна модель, свої особливості. Тому ми обов’язково маємо адаптувати їхній досвід під свої реалії», – додає Оксана Коляда.

Оксана Коляда. Фото з мережі

Арттерапія — інструмент, непотрібна практика чи панацея?

Арттерапія застосовується в різних психологічних практиках ще з минулого століття. Вона допомагає виразити свої емоції, почуття, переживання та стан незвичними засобами: фарбами, формами, рухами. Просто намалювати картину та намалювати й обговорити її з психологом  (що ви намалювали і чому), отримати від нього аналіз, який спеціаліст зможе використовувати в подальшому лікуванні, – це абсолютно різні речі. Так само не варто очікувати, що лише з допомогою арттерапії ви можете позбутися всіх проблем. 

«Арттерапія не є окремим видом реабілітації. Вона націлені на накопичення внутрішнього ресурсу людини, а не є чимось таким, що може слугувати окремою програмою, яка виконає всі завдання, необхідні при реабілітації. Це лише інструмент. Інструмент, який потрібно правильно та вчасно застосовувати. Це вже завдання фахівця. У Veteran Hub ми не відокремлюємо окремо арттерапією як цілісну програму також. Можливо, якісь арттерапевтичні інструменти, наприклад, малювання чогось, круто підключити. Але це не науково доказова терапія, у протоколах лікування її також немає. Велика ілюзія, що це можна використовувати як щось окреме», – пояснює межі застосування арттерапії психологиня Тетяна. 

Як це працює в українських військових шпиталях, ми розпитали в Оксани Коляди. «У ветеранських просторах та шпиталях широко використовується арттерапія. Через неї проходило дуже багато людей, навіть у важкому психологічному стані. Є добрий приклад з Рівного. У їхньому шпиталі є відділення лікування нейротравм. Роботи ветеранів та ветеранок, створені в межах арттерапії, виставляли в багатьох країнах і навіть продавали на аукціонах», – розповідає Оксана.

Яка ще користь від арттерапії? Волонтерка та акторка ветеранського театру Катерина Головченко впевнена, що основна винагорода такої практики – це ресурс: «Безумовно, арттерапія чи артреабілітація не вилікує якусь фізичну травму, сама не залікує психологічну. Однак ресурс, сили, енергія – все це легко набувається. Коли ми приходимо на репетиції, граємо на сцені, ми відволікаємося, перезавантажуємося та отримаємо цей ресурс. Потім його і використовуємо для вирішення своїх проблем. Так це працює у нас. Я займалася раніше арттерапією у військових шпиталях – із цього і почалася моя допомога бійцям; лікарі кажуть, що у всіх, хто повертається з фронту, є психологічна травма».

Катерина Головченко під час гри в театрі. Фото – Любов Мовлянова

Про роль креативу, суспільства і держави

Ми знаємо дуже багато історій, коли після повернення з фронту, військові почали писати книжки (наприклад, роман «Юпак» Сергія Сергійовича Saigon’а став книжкою року 2020 року за версією BBC) чи засновувати власні видавництва. Очевидно, все це – приватні ініціативи, а не державні.

«Цьогоріч Міністерство ветеранів започаткувало спільну програму з УКФ («Культура і ветерани», – прим. ред.) і багато ветеранських проєктів отримало фінансування від держави: креативні простори, виставки, книги, фільми тощо. Завдання суспільства, громадських організацій і взагалі всіх людей – бачити і підтримувати такі починання ветеранів через творчість повертатися до нормального життя. Наразі ми займаємося розвитком ветеранських просторів у різних містах – вони можуть називатися “будинки ветеранів”, “ветеранські хаби”. Це такі центри, які ми задумували як комунікаційні майданчики всіх, хто займається ветеранськими справами. Зокрема там і буде місце для роботи з креативними індустріями, розвитком творчого потенціалу тощо. Таких в Україні вже більше ніж двадцять, вони абсолютно різні, там є місце мистецтву і творчості. Наприклад, вже знаю, що центр “Ярміз” у Києві незабаром відкриватиме школу підготовки у сфері креативних індустрій», – розповідає пані Оксана Коляда.

Щодо ролі держави і суспільства в цьому процесі її думка така: «У держави доля відповідальности за цю справу має бути найбільша. І держава має забезпечити якісне партнерство між собою, відповідальним бізнесом і громадянським суспільством. Поки громадськість взяла на себе більшу ініціативу. Але проблеми існують. Система державно-громадського партнерства (навіть за проєктним принципом роботи) трохи забюрократизована. Поки що держава на 100% не довіряє громадянському суспільству, і громадським організаціями інколи складно раціонально витратити кошти, які виділяються з державного бюджету (через обмеження та зайві папери). Однак у світовій практиці така співпраця значно простіша.

Дуже важливо, що, коли ми говоримо про реінтеграцію ветеранів, ми завжди упускаємо цей важливий компонент – суспільство загалом. Коли я вивчала досвід Ізраїлю, то була вражена, що вони працюють не тільки з ветеранами та їхніми родинами, але давно прийняли для себе стратегію – працювати з усією громадою».

Креатив та авантюра в дії

Окрім Катерини Головченко своїми міркуваннями про те, як мистецтво допомогло їм у житті, з нами поділилися Ігор Касьян (засновник англомовного ветеранського театру Project «W» Veterans, Volunteers and William, ветеран АТО) та Євген Ярило (актор вищезгаданого театру, ветеран АТО).

«Почалося все з того, що я навчався в школі British Council для колишніх військовослужбовців на курсах англійської. До речі, дуже якісний курс, який допомагає військовим у цивільному житті знайти роботу, пов’язану із знанням англійської мови. Наприкінці цього курси була розсилка, і в одному з оголошень був анонсований показ фільму мовою оригіналу. Ми з дружиною купили квитки і пішли. Це був запис вистави «Дванадцята ніч, або що захочете», яка поставлена в Globe Theatre. Власне, коли я подивився цю виставу, мені спала на думку ідея, щоб поставити цю п’єсу з участю наших ветеранів та волонтерів», – починає свою розповідь Ігор Касьян.

Після цього пан Ігор почав обговорювати це з друзями, і вони повірили в цю ідею. Їм допомогли з вивченням англійської, з акторською майстерністю. Щоб знайти акторів, ветеран розмістив оголошення на фейсбуку (до цього не був його вправним користувачем), пост підхопили його друзі. Сарафанне радіо почало працювати.

«Багато людей хотіли долучитися до цієї ініціативи. Ми проводили кастинг. У нас уже був режисер, підтримка з театрального середовища. Це був для мене другий етап, найважчий. Я хвилювався і за себе, якщо ніхто не прийде, і за інших, якщо вони будуть зажатими, сором’язливими. Усе минуло дуже яскраво, щиро. Майже всі люди були нові й абсолютно різні. На цьому різноманітті і будується частина нашої вистави. Перед початком кожен з акторів розповідає про себе: де він служив, що пережив тощо.

Оголошення на фейсбуку – це була авантюра. Я чесно попереджував людей, що сам не знаю, що із цього вийде: “Можливо, ми навіть зможемо заплатити вам по 5 гривень за проїзд”. Я просто запропонував їм зробити щось таке, що ніхто не робив до цього і – головне – не робили вони самі: зіграти на сцені мовою Шекспіра п’єсу ми готувалися десь півтора року».

Ігор зізнається, що найбільше йому подобається реакція людей, які прийшли підтримати ветеранський проєкт ніби зі співчуття, але після вистави зізнавалися, що не очікували побачити того, що побачили. «Вони побачили високий рівень і зарядилися гарними емоціями. Щодо комерційної складової – ми зазвичай граємо на малих сценах, де 100–150 людей і зала вся забита.

Проте це для нас хобі. Можна порівняти з бігом чи іншим видом спорту. Отримаємо задоволення від самого процесу. Проте маємо наразі свої цілі. Одна з них – поставити ще якусь виставу англійською мовою. Також під час карантину ми працювали з британськими ветеранами, в них є подібна організація, але вона функціонує за підтримки держави. Хочемо зіграти з ними на одній сцені, в Англії, у Globe Theatre». 

Ігор Касьян. Фото – delo.ua

Про травматичний досвід, полегшення і своє бачення реабілітації

Реабілітація Євгена Ярила після повернення з фронту почалася з роботи з психологом. Він наголошує, що це йому дійсно допомогло, проте ніякої арттерапії чи чогось подібного не було. З дитинства він мав незакритий гештальт щодо театру, хотілося вийти на сцену. Потрапив на оголошення у фейсбуку про кастинг до ветеранського театру: «Я не знав, ані що ми будемо ставити, ані якою мовою. Просто вирішив піти».

Сама реабілітація, на його думку, може тривати все життя, а може швидко закінчитися: «Це доволі філософське питання. Для мене кожна вистава – це трохи травматичний досвід, тому що, коли ми виходимо на сцену, ми розповідаємо про нас, нашу мотивацію тощо. Для мене це найскладніша частина. Щоразу ми говоримо нову промову про те, що турбує саме зараз, присвячуємо загиблим друзям. Це проговорення важливих речей і можливість іншим людям сказати зі сцени щось болюче. Ти готуєшся до цього, інколи сльози течуть. Однак після цього настає полегшення. Це можна порівняти з поїздкою до лісу, коли ти просто хочеш викричатися, чи з випадковим попутником у поїзді, якому ти виговоришся і стане легше».

Євген впевнений, що допомогти в реабілітації людині може все, якщо людина прагне цієї допомоги: «Якщо їй це не цікаво, що б ви не робили і не пропонували, все буде марно. Першочерговим має бути бажання самого ветерана. Від інших вимагається лише надавати йому можливість, щоб він знав, куди і до кого йому можна звернутися».

«Вихід на сцену – це трохи мандражно, але не те що страшно, скоріше прикольно. Дуже хотілося, щоб вистава була крутецькою і цікавою, щоб це була не аматорська історія. Я ставився до цього трохи скептично, проте все вдалося завдяки режисерові і колегам. Я не планую ставати професійний актором, бо в моєму віці це має бути чи якась удача, чи готовність до величезної нової праці. Для мене це хобі. Найважливіше – це посил, з яким ми виходимо до глядача», – закінчує розповідь ветеран.

Євген Ярило під час гри в театрі. Фото – Любов Мовлянова

Замість висновків

Тож, як демонструють усі експертні думки та особисті історії, креатив та творчість дійсно можуть допомогти адекватно сприймати нові реалії на «Великій землі». Проте за певних умов і мотивацій. Наприклад, варто визначитися: це хобі чи ваша нова справа життя, це для вас інструмент психотерапії чи ви б хотіли і далі в цьому розвиватися. Як би там не було, завжди можна змінити сферу діяльности і перетворити власну ветеранську справу на частинку креативних індустрій країни. 

Теги:

#творчість у дії #спільноти